Сучасні теорії еліт. Таблиця № 52

Ціннісні теорії	Елітарної демократії	Плюралістичні (функціональні)	Ліволіберальні теорії
еліта – головна конструкт-тивна сила суспільства, яка володіє високими здібностями і діє на людей як магніт. Панівне ста-новище еліти в інтересах всього суспільства, – це «мотор історії»! Формування еліти – резуль-тат природно-го відбору суспільством найбільш цін-них представ-ників; Справжня еліта не панує, а керує масами з їхньої згоди, що виявляєть-ся на виборах.	демократія – це конкурент-ція між потенційними керівниками за довіру виборців; еліта не тільки має управляти, а й захищати демократичні цінності; стримувати прояви масо-вого тиску, емоційної нерівноважен-ності, радикалізму. Еліта консервативніша у визнанні і реалізації соціально-економічних прав громадян на працю, страйк, соціальне забезпечення.	заперечується еліта як приві-лейована група, існує багато еліт, жодна з яких не здатна домінувати в усіх сферах життя; кожна з елітних груп (професійних, регіональних), виділяє власну еліту, яка захищає цінності; референдуми, вибори дозволя-ють тримати еліти під конт-ролем мас. Відмінності між елітою і масою відносні. Голов-ний суб’єкт політичного життя – не еліта, а групи інтересів, доступ до еліти –знання.	влада – це піраміда трьох рівнів: нижнього (пасивна маса), середнього (гру-пові інтереси) та верхнього (елітарного). можливість впливу на еліту виборами обме-жені. Заняття ключових пози-цій в економіці, політиці забез-печує владу. Вихідці з народу потрапляють в еліту лише за протекцією, сво-їм місцем в ієрархії, на що шансів небагато. Сучасна полі-тична еліта – за ринкову еко-номіку, демок-ратію, тому на неї й надія.

Політична практика в Україні доводить: розподіл і реалізація влади зовсім не передбачає психології рівноправної участі в цьому процесі всіх громадян. Сучасна правляча еліта може стати авторитетною лише тоді, коли підвищить ефективність своїх політичних і економічних рішень, котрі будуть сприяти досягненню стабільності в суспільстві і подоланню глибокої кризи, стресових ситуацій серед її громадян. Можливо це досягти, коли психологія владного інтересу буде формуватися на демократичних, високогуманних засадах поваги та любові до людини.¹⁹

Багато політологів вважають, що нинішня політична еліта України – це еліта за формальною ознакою – переважно, якщо не винятково. Загальним визнанням, авторитетом та відчутною підтримкою з боку суспільства вона не користується. В Україні, на відміну від країн Центральної Європи та Балтії, дотепер не відбулася зміна “критичної маси” політичної еліти.²⁰

Процес політичної елітаризації в Україні має свої особливості:

По-перше, глибока і багатовимірна економічна криза доповнюється та посилюється управлінською безпорадністю керівної політичної еліти і аж ніяк не формує логіку дій останньої.

По-друге, економічна криза багато в чому старіша за українську незалежність, а комплекс проблем (і не тільки економічних), що спостерігаємо, значно перевершує сучасні можливості держави.

По-третє, українське суспільство політично розколоте. Протистояння різних сил та угруповань значно знижує ефективність політико-управлінської діяльності політичних еліт.

По-четверте, декларації лідерів і їхні практичні дії разюче розходяться.

По-п'яте, в масовій свідомості влада дедалі більше оцінюється з недовірою, а її дії зустрічають прихований спротив у різних формах. Тому сама влада дуже часто є джерелом напруженості, яке зростає в міру зростання недовіри до неї та її дій. Це дає підставу зробити висновок про зростання саморуйнівної діяльності політико-елітарних структур, про цілу серію штучно викликаних бюрократією перманентних криз у взаємовідносинах всередині політичної еліти, а також між суспільством та правлячою політичною елітою.

Отже, українська еліта сьогодні недостатньо закорінена в українстві культурно, ідейно і – як наслідок – політично. Створити чітку теорію політичної елітаризації суспільства та систему підготовки кадрів для нової демократичної України навряд чи вдасться без теоретичного осмислення проблем, пов'язаних з формуванням якісно нової політичної еліти і громадянського суспільства, з творенням власної моделі демократичної системи.²¹