7. Проблеми міжнаціональних стосунків у пострадянських країнах

Більшість країн світу є поліетнічними, тобто багатонаціональними державами, де обов'язково є панівний етнос (так звана титульна нація) і національні меншини. Саме з цієї причини інтереси етнічно неоднорідних націй і держави часто не збігаються. Тому не дивно, що етнічні меншості прагнуть національного самовизначення і досягнення власної державності. «Створення «національної» держави, – зазначають Ю. Римаренко та Е. Степанов, – вважається гарантією від реальних або гіпотетичних погроз іноетнічного або просто чужого домінування над фізичним й культурним середовищем перебування. Цей страх опинитися в підпорядкуванні може бути сильнішим за будь-які матеріальні розрахунки...» ²³

Внаслідок цього виникає рух національного сепаратизму, що сьогодні є одним з найбільш конфліктогенних факторів як за своєю силою, так і за деструктивним потенціалом. «Руйнівний потенціал сепаратизму, – зазначає Д.В. Заєць, – значний, як ніколи раніше. Сьогодні він став тією реальністю, з якою не може не рахуватися жодна з багатонаціональних держав світу».²⁴

Чи позбавить процес дезінтеграції існуючих держав від можливих етнічних суперечностей та конфліктів? Ні, в більшості випадків. Це видно на прикладі пострадянських республік, що звільнилися від імперського гніту й досягли незалежності. Міжнаціональна ворожнеча тут не тільки не припинилася, а, навпаки, розгорілася з новою силою. Виникли нові вогнища міжетнічної та міжнаціональної напруженості.

Реальність погрози етнонаціональної агресії зумовлена тим незаперечним фактом, що її причини існують сьогодні й, можливо, будуть існувати у майбутньому. За висновками І. Ф. Кураса, «завжди залишатимуться домінуючі й підлеглі етнічні групи, а разом з тим зберігатиметься таке потужне джерело міжнародних конфліктів, як етнічне невдоволення, прагнення до етнічного самоутвердження й національної незалежності. Так само є неминучим ієрархічний устрій поліетнічних соціумів, коли вершину ієрархії посідає "титульна нація", чиє політичне керування є умовою внутрішньої стабільності. Навпаки, «правління меншин», особливо у випадку слабких і несформованих демократій, здатне спровокувати їх конфлікт із більшістю»²⁵

Проблеми міжнаціональних стосунків у пострадянських країнах мали такі основні джерела:

- наслідок радянської національної політики (від депортації народів в сталінські часи до штучних адміністративних кордонів, подвійної моралі в міжетнічних відносинах та “таємних державних інструкціях”);

- непослідовність, суперечливість національної політики керівництва багатьох пострадянських країн;

- піднесення «націоналізму» як винятковості одних народів відносно інших;

- невисокий рівень загальної культури значної кількості населення в умовах економічної кризи та глибокого соціального розчарування;

- доступність зброї для агресивних соціальних, політичних груп, кримінальних елементів та перенасиченість залишків радянської зброї, соціальна незахищеність військових;

- відсутність демократичних традицій та недосконалість правової бази, егоїстичні корисливі майнові інтереси олігархів, фінансово – промислових кланів.

Національне питання – форма відкритої постановки в суспільстві проблеми розвитку націй, національних відносин (територіальних, екологічних, економічних, політичних, правових, мовних тощо). Виникає воно у зв'язку з реальними або уявними несправедливостями у міжнаціональному спілкуванні. Уявлення про національну несправедливість формується на основі категорії «національний інтерес», від діапазону усвідомлення якого національне питання набуває широкого або вузького тлумачення. Неможливість остаточного вирішення національного питання потребує постійної уваги до національних процесів, пошуку можливостей гармонізації міжнаціональних відносин, подолання протиріч з метою недопущення переростання їх у міжнаціональний конфлікт.

Радянська соціологія трактувала націоналізм як систему установок і політичних ідей щодо винятковості, переваги власного народу над іншими, небажання інтегруватися з іншими народами, а також як дії, спрямовані на їх дискримінацію. Однак після розпаду політичної та ідеологічної системи Радянського Союзу у пострадянській науці набувають чинності концепції, що тлумачать націоналізм як теорію і практику самоідентифікації нації у вирішенні політичних, державних, економічних, соціокультурних проблем суспільного розвитку, які реалізуються в різноманітних формах діяльності.

Громадянський (державний, територіальний) націоналізм вважають найбільш раціональним, таким, що базується на принципах вільного самовизначення особистості. Така форма націоналізму (іноді його порівнюють з патріотизмом) визнана нормою людського співіснування, оскільки він спрямований на консолідацію всього населення держави за допомогою юридичних інститутів, загальногромадянських прав, культури, ідеології.

Етнічний націоналізм поділяють на політичний і націоналізм у сфері культури. Політичний націоналізм заснований на розумінні нації як політичної сутності, має своєю метою боротьбу за утримання державності з урахуванням інститутів, ресурсів, культурної системи. Часто його критикують за спрямованість на досягнення владних, ідеологічних, культурних та інших переваг для одного народу. Політичний націоналізм домінуючих народів може призвести до дискримінації нетитульних національностей, узурпації державних інститутів та ідеології. Націоналізм недомінуючих етнічних меншин за екстремального свого розвитку переслідує сепаратистські (лат. separatus – окремий, відособлений) цілі, домагається вирішення проблем етнічної нерівності будь-якими засобами. Так, в Абхазії ще з початку 90-х років після збройного конфлікту фактично змусили виїхати грузинів з території республіки,а потім через референдуми проголошували про незалежність. В Південній Осетії до війни серпня 2008 року ще залишалось деякі грузинські села, але з приходом російських військ вони були знищені, їх колишнім мешканцям заборонено до них повертатись. Проголошені незалежність та вихід із складу Грузії тепер визнає РФ, хоча керівництво Південної Осетії не приховує свій намір ввійти до складу РФ. Тобто, сепаратизм абхазів та південно-осетинців є таким тільки відносно грузинської держави.

Націоналізм у сфері культури спрямований на збереження цілісності народу, підтримання і розвиток його мови, культури, історичної самосвідомості тощо. Він може виконувати позитивну роль, якщо уникатиме культурного ізоляціонізму, негативного сприйняття інших культур, не матиме схильності до відродження та поширення архаїчних елементів культури, що стримують розвиток етносу.

Націоналізм може посилюватися і як реакція на можливість (реальну чи удавану) втрати існуючого рівня автономії, особливо в поліетнічній державі. Спричинити його може, наприклад, експансія (економічна, політична, культурна) іншої держави або метрополії (якщо йдеться про поліетнічну державу).