Резюме:

1. Існують декілька основних різновидів виборчих систем, основні – це мажоритарна та пропорційна, але використовуються ще в тій чи іншій мірі, в різних країнах – змішана та куріальна. Можна виділити три підвиди мажоритарної виборчої системи: абсолютної та відносної більшості (плюральна). Пропорційна виборча система забезпечує отримання партіями і блоками такої кількості місць у парламенті, яка приблизно пропорційна кількості відданих за них голосів у масштабах всієї країни. Змішана виборча система, що застосовувалась в Україні на парламентських виборах 1998 і 2002 років, замислювалась з метою поєднання переваг двох інших систем.. Куріальні виборчі системи створюються в суспільствах, де існує гостра проблема забезпечення представництва у парламенті нечисленних етнічних або соціальних груп. Для кожної курії передбачаються норми представництва і відповідно до них створюються виборчі округи.

2. У Росії, Білорусі та Молдові трансформація політичних систем відбувається складно і суперечливо. Але якщо Росія вже визнана країною з ринковою економікою та входить до так званої вісімки найвпливовіших країн світу, то Білорусь -- за винятком країн СНД та деяких інших – опинилась майже в міжнародній ізоляції через авторитарність, недемократичність політичного режиму та недостатньої легітимності державної влади. Молдова прагне євроинтеграції, але Придністров`є та тиск Росії заважає.

3. Модернізація середньоазійських та закавказьких країн відбувається різними шляхами та за наслідками радянських часів вони дуже схожі. У той же час вагоме місце займають, із одного боку, східні традиції, а з іншого – тяжіння до західної цивілізації (за винятком Туркменістану). І все ж таки їхній досвід трансформації (як позитивний, так і негативний), безумовно, може бути корисним.

4. Багато що варто запозичити Україні із західноєвропейських моделей розвитку країн Балтії та Східної Європи. Тим більше, що зі вступом їх до Європейського Союзу та НАТО ми отримали наочний приклад подолання перехідного посттоталітарного періоду. До того ж, є можливість і проаналізувати складнощі їх адаптації в нових європейських інтеграційних умовах.

5 Перш ніж визначитися із принципом “права націй на самовизначення”, необхідно розібратися в основних термінах: Народність – це історично нетривале територіальне утворення, як соціально-етнічна спільнота із спільною культурою, мовою, інтересами людей (наприклад, народ Київської Русі).

Національність – це позатериторіальна належність людини за походженням, самоусвідомленням до тієї чи іншої етносоціальної групи, а визначення цього залежить від чинного законодавства.

Нація – штучне утворення, яке може об’єднувати людей різних етносів на засадах спільних політичних, соціально-економічних, культурних інтересів, мови на певній території компактного проживання з державним самовизначенням, або без нього.

Актуальність проблем національного самовизначення сьогодні залишається в трьох аспектах: а) реалізація права на самовизначення однієї нації може призвести до утворення нею держави, але одночасно і розпад іншої, з якої вона вийшла; б) національне самовизначення може бути й добровільним об’єднанням націй в межах спільної держави будь-якої форми державного устрою на правових рівноправних засадах; в) можлива й інтеграція незалежних держав з добровільним обмеженням власного суверенітету (Євросоюз, Союз Росії та Білорусі).

6. Теорія національної політики в СРСР мала «подвійний стандарт» і багато в чому суперечила практиці. Вже в ленінські часи це стосувалось переважно боротьби з, так званим, «дрібнобуржуазним націоналізмом» а в сталінський період вже набуло великодержавного шовіністичного характеру відносно цілих народів, їх депортації, приниження національних, загальнолюдських прав. Подвійна мораль в національному питанні застосовувалась і в подальші роки радянської влади: пролетарський інтернаціоналізм – в урочистих промовах, закликах, але таємні інструкції з обмеженням прийому до вузів, на роботу представників певних національностей із іншого боку. Декларування нової етнічної спільноти – радянський народ – в Конституції СРСР 1977 року та суцільна русифікація, дозволена національна культура.

7. Міжетнічні проблеми в пострадянських країнах значною мірою мають політичний характер та частково є спадком національної політики СРСР. До того ж, імперські амбіції “старшого брата” Росії теж відігравали й продовжують відігравати не останню роль. А чого варті безсоромні великодержавні заяви апологетів російського шовінізму РФ В. Жиріновського та Ю. Лужкова? Сучасні проблеми Грузії з сепаратизмом у Південній Осетії чи Абхазії без підтримки останніх давно були б вирішені.

8. Україна — майже єдина з країн СНД, якій вдалося уникнути серйозних міжетнічних проблем за роки незалежності. Хоча окремі прояви в Криму, в інших місцях на побутовому ґрунті все ж таки мали місце. Провокаційним фактором для Криму теж виступала Росія з амбіційними претензіями окремих націонал-патріотичних сил.

У цілому для міжнаціональної злагоди в Україні вдалося створити належну правову базу (від Декларації прав національностей (01.11.1991), закону «Про національні меншини в Україні» (28.06.1996). Хоча так і не визначеним лишилося поняття “корінні народи”. Штучно, час від часу, певними політичними силами нагнітається мовна проблема чи ідея федералізації.