Функції і принципи демократії:

Функції демократії – основні напрямки її впливу на суспільні відносини, метою яких є підвищення соціально-політичної активності громадян в управлінні суспільством і державою.

Основні функції демократії Таблиця №32

Функції, що розкривають зв'язок із суспільними відносинами;	Функції, що виражають внутрішні функції держави.
Організаційно-політична – організація політичної влади на демократичних засадах та самоврядування, як джерело державної влади; Регулятивно-компромісна – забезпечення плюралізму діяльності суб'єктів демократії в рамках співпраці й компромісу; Суспільно-стимулююча –стимулювання, урахування і використання громадської думки і активності громадян при розробці державних рішень.	Установча – формування органів державної влади і органів місцевого самовря-дування демократичним шляхом Контрольна – забезпечення діяльності органів держави в межах їх компетенції, підконтрольність і підзвітність представницьким органам; Охоронна – забезпечення безпеки, честі і гідності кожної людини і захисту прав і свобод особи, меншості, запобігання правопорушенням.

Принципи демократії – незаперечні вихідні вимоги, які ставляться до всіх учасників політичної діяльності, тобто до суб'єктів демократії.

Основні принципи демократії:

1) політична свобода: свобода вибору суспільного ладу і форми правління, право народу визначати і змінювати конституційний лад;

2) рівноправність громадян: означає рівність усіх перед законом, рівну відповідальність за скоєне правопорушення;

3) виборність органів держави і постійний контакт із ними населення;

4) поділ влади: означає взаємозалежність і взаємне обмеження різних гілок влади;

5) прийняття рішень за волею більшості при обов'язковому дотриманні прав меншості;

6) плюралізм – різноманітність суспільних явищ, допускає не лише плюралізм думок, але й політичний плюралізм — множинність партій, суспільних об'єднань.

Ознаки демократії

– Демократія має державний характер: делегування народом своїх повноважень державним органам, забезпечується їх виборністю;

– Демократія має політичний характер: політичне різноманіття, виключає державну цензуру та ідеологічний диктат жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова;

– Демократія передбачає гарантування прав відповідно до міжнародних стандартів.

– Демократія передбачає законність як режим суспільно-політич-ного життя, який виражається у вимогах до всього суспільства. Кожний орган держави, кожна посадова особа повинні мати стільки повноважень, скільки необхідно, щоб створити умови для реалізації прав людини, їх охорони і захисту.

– Демократія припускає взаємну відповідальність держави і громадянина. Арбітром у можливих конфліктах між державою і громадянином є незалежний і демократичний суд ¹³

Суспільство може вважатись демократичним тільки у разі абсолютної переваги демократичних засад як політичного, так і іншого суспільного життя над проявами авторитаризму, тоталітаризму чи анархії. Крім того, демократія повинна мати державні гарантії на підставі закону, механізму їх здійснення, контролю, санкцій до правопорушників із застосуванням всіх можливостей політичної влади: авторитету, насильства, волі, знань.

Таким чином, залишається актуальним відоме висловлювання У. Черчилля «У демократії багато недоліків, але є й одна перевага – досі ніхто не винайшов нічого кращого»¹⁴

Отже, демократія – це така система влади, при якій держава, політичні інститути залежать від суспільно (але – не юридично) оформленої волі народу. Тобто одні дають слово, що будуть працювати на благо всіх, отримуючи за це плату та певні блага, а інші – вірять, що так все і відбуватиметься. Тисячолітній досвід свідчить, що так не відбувалося, можновладці ніколи не дотримували слова! Основні теорії демократії можна умовно поділити на дві групи за змістом та формами реалізації:

Колективістські, ліберальні, плюралістичні теорії. Таблиця №33:

Колективістські ідеї	Ліберальні теорії	Плюралістичні ідеї
античність: Платон: ототожнення народу з більшістю населення, необмежена влада більшості над мен-шістю, яка переходить в охлократію, викли-кає деспотію; Ж. Ж. Руссо: майнова рівність, абсолютизація безпосередньої, заперечення представницької демократії; примушення особи «силою бути вільною»; марксизм-ленінізм: заперечення приватної власності, будь-якої автономії особи, народ; – тільки трудящі класи під керівництвом і контролем компартійної еліти, інтернаціональна однорідність народу тоталітаризм: це терор, пригнічення індивідуальної волі.	Лібералізм XVIII-ХIXст.: виділення особи із суспільства, держави, первинність особи, пріоритет її прав, групова та індивідуальна свобода; невтручання держави в сферу громадянського суспільства, ринкове саморегулювання, поділ функцій влад з діючою системою противаг як умова контролю громадян над державою. Поглиблення соці­альної нерівності, наростання соціальних конфліктів, які у випадку невтручання держави, непоступливості олігархічної меншості загрожують демократії.	«розумний егоїзм» ХХ ст.: ні народ, ні особа не можуть бути рушій-ними силами політики, бо в групі, міжгрупових стосунках формуються інтереси, ціннісні орієнтації індивіда; - за допомогою групи особа може досягти своїх політичних інтересів, держава – арбітр, забезпечує саморегулювання суспільства як суб’єкта виховання демократичної культури; - підтримка державою соціально незахищених верств населення теорії сучасної соціальної держави (Швеція, Німеччина, Фінляндія, Польща)

Історичний досвід свідчить, що демократія стає благом лише тоді, коли відповідає політичній культурі, менталітету народу. В той же час, самі по собі демократичні принципи не приходять, їх необхідно впроваджувати послідовно, всебічно, як в політичне життя, так і в суспільну свідомість.

Президент США Франклін Рузвельт стверджував, що «кращим свідченням любові до свободи є той стан, в якому перебуває народ. Кожна людина повинна мати однакову з іншими можливість проявити свою сутність» ¹⁵.

Концепції безпосередньої, представницької, елітарної демократії.

Таблиця №34

Теорії безпосередньої демократії	Ідеї представницької демократії	Теорії елітарної демократії
- Воля народу і державна влада – тотожні: референдуми, вибори, всенародне обговорення.. (Античність, Псков, Новгород, Січ); (+) Справжнє народовладдя, подолання відчуження громадян від влади; підвищення стабільності політичної системи. Ефективний контроль за політичними інститутами й посадовими особами; (-) низька ефективність рішень через недостатність компетентності тих, хто їх приймає; складність узгодження різноманітних, інколи протилежних, інтересів великої кількості людей та неможливість узгодження спільної волі.	Відповідальність та компетентність обраної влади, відносини між народом та його обранцями на засадах довіри, конституційного обмеження органів влади, контролю (на нових виборах), народний суверенітет щодо влади (утворення, зміна, повалення у разі наступу на природні права); (+) Достатня ефективність рішень відповідно до рівня законослухняності громадян та правового характеру держави, законодавче урегулювання інтересів і повноважень; (-) відірваність від народу в країнах з нерозвиненими демократичними традиціями.	- Принцип політичного поділу праці, коли влада – у політичної еліти, а масам – періодичний, електоральний контроль через ефективний конкретний механізм рекрутування дійової еліти, підконтрольної народу; (+) В державах розвиненої демократії зі значною роллю ЗМІ як четвертої влади, правових гарантіях – це підвищена компетентність, ефективність діяльності під контролем громадянського суспільства; (-) в країнах посттоталітарних режимів еліта стає номенклатурою, що далека від народу, його потреб.

Демократія неможлива в повному обсязі під час війн, а також «миттєво» за наказом, деклараціями, навіть найкращими законами. Особливе значення мають як досвід розбудови демократичних відносин в суспільстві, так і рівень політичної свідомості, обізнаності, культури більшості громадян.

Основні критерії демократії Таблиця №35

Ціннісні виміри демократії

Раціонально-утилітарні виміри

Демократія – самоцінність, реальне втілення в державному ладі найважливіших моральних цінностей: свободи, рівності, соціальної справедливості, народовладдя (хоча в реальному житті вони мають відносний характер). Свобода багатьма сприймається як тягар, пов’язаний з ризиком, відповідальністю, психологічним дискомфортом. Краще – спокій, порядок, добробут та інші «земні радощі».

Демократія – найбільш раціональна, корисна для суспільства і громадян форма організації, яка разом з ринковими структурами робить це суспільство відкритим для різноманітних ідей і варіантів розвитку. Ось чому втрачає сенс поділ держав на капіталістичні чи соціалістичні. «Відкрите суспільство» побудовано на принципах збереження плюралізму, політичного вибору, співучасті в управлінні, оновлення керівництва парламенту, уряду.

7. Проблеми формування правової, демократичної держави та громадянського суспільства в сучасній Україні.

Головною проблемою формування правової, демократичної держави та громадянського суспільства в сучасній Україні треба визнати часту підміну права, законності політичною доцільністю. І прикладів цього можна навести безліч. Ці питання були предметом обговорення на науковій конференції „Радянський тоталітаризм в Україні: історія та спадщина", яка у вересні 2005 р. зібрала в Києві півсотні відомих науковців з 12-ти країн світу. Такий захід в країні відбувся вперше. Науковці розділилися на два умовних табори. Одні вважають тоталітаризм фактором зовнішнім  – мовляв, українці стали жертвою радянської системи. Інші впевнені: люди, які виросли за тоталітаризму, повинні визнати себе його часткою. Отже, рабську свідомість треба долати насамперед у собі.

Мирослав Маринович, віце-ректор Українського католицького університету: «Ми після 15-ти років все ще вважаємо тоталітаризм присутнім. Де він присутній? Чи тільки в політичних структурах? Чи може у наших головах? Ми дуже легко хочемо скинути вину за комунізм на когось іншого»

Ярослав Грицак, Інститут історичних досліджень: «Для нас дуже добрим моральним виходом – визнати, що ми є також часткою тоталітарної спадщини. Якщо ми це визнаємо, то нам буде легше від цього звільнятися».

Українські вчені вважають: закордонні колеги проблему тоталітаризму сприймають відсторонено і недостатньо уваги звертають на злочини, що були після правління Сталіна. Масштабність української трагедії Мирослав Попович ілюструє словами чеського колеги. Мирослав Попович, директор Інституту філософії НАН України: «Ти знаєш, каже, у нас був такий жах. У нас розстріляли безневинно 12 осіб. Мені захотілося сміятися, бо в нас могла йти мова про 12 мільйонів осіб. Але в тому вся й справа, що 12 людей – горе, а 12 мільйонів – це статистика. І от треба, щоб ця статистика була особистим горем і переживанням». За спостереженням науковців, період, коли українці хотіли просто забути про трагічні сторінки своєї історії – минув. Здолати ж наслідки тоталітаризму можна загальносуспільною дискусією за підтримки влади.¹⁶

Проблеми формування правової держави та громадянського суспільства в Україні залишились і після прийняття Конституції 1996 року, де це було декларовано, і через 10 років, коли вступили в силу суперечливі, поспіхом прийняті конституційні зміни (про них – детально в сьомій лекції). Специфіка сучасної ситуації в Україні зводиться до того, що відбувається двоєдиний процес формування і грома­дянського суспільства, і правової держави, де громадянські права людини підпорядковуються нормам міжнародного права. Попередній розвиток нашої країни засвідчує, що крізь складалася практи­ка ототожнювання реального стану справ з програмними наста­новами. Таким чином поглиблювалась супе­речність між існуючими суспільними відносинами і декларованими в документах гаслами. Ця суперечність стала важливим фактором деформації правової системи, системи інтересів і цінностей.

Необхідно, щоб будівництво нашого законодавства відбувалося цілеспрямовано, поступово. Адже справжнього демократичного, зако-нодавства у нас не склалося, зате виросла величезна маса урядових і відомчих актів, мета яких – забезпечення тоталітарної системи. Законодавство не може створюватись саме собою, у вищих сферах політики, а життя розвиватись саме по собі, в зворотному напрямку. Така ситуація існує лише тоді, коли немає громадянського суспільства.

Норми права народжу­ються не зверху, а в самому громадянському суспільстві, в процесі спільної дії людей при постійному зіткненні їх інтересів. Норма права лише в тому випадку буде діяти, коли є механізм її реалізації.

У суспільстві поширена правова ілюзія: начебто Конституція, як і інші законодавчі акти, є самодіючою "машиною", яка, набравши чинності, буде наводити в країні лад. Це відобразилось навіть у мовній практиці вживання: «конституція діє», «закони діють» чи «не діють» тощо. Насправді будь-який законодавчий акт не може діяти сам. Він може лише застосовуватися людьми, наділеними волею і свідомістю, виконуючи роль інструмента. Закон діє лише тоді, коли його застосовують люди і так, як його застосовують. А це залежить від стану їхньої волі і свідомості, які визначаються соціальною культурою людей, під якою слід розуміти міру узгодженості їхньої волі і свідомості з природними законами соціального життя.

Теоретично основні риси, засади громадянського суспільства в основному визначені. Але конкретні кроки його формування надзвичайно складні. Й хоча держава має створити для цього відповідні умови, ні в якому разі не повинна намагатись власним втручанням, заорганізованістю штучно форсувати цей процес. Зокрема так, як це відбувалось в Україні в зв’язку з проведенням, так званого, громадянського форуму (як на місцях, так і в Києві 02.04.2004 року) на „підтримку політичної реформи”, делегатом якого автору посібника довелось бути. Фактично кураторами всіх регіональних делегацій стали працівники облдержадміністрацій (держслужбовці виконавчих органів влади). До того ж, фінансування транспортних перевезень, оренди Палацу «України», розміщення делегатів в готелях, харчування теж відбувалося не за громадські кошти. Невипадкова ж і одностайність делегатів, багато з яких навіть не мали проектів рішень, за які голосували (а чи й не голосували, все одно ніхто не рахував). Тобто цей „Всеукраїнський громадянський форум” ніякого відношення до справжнього громадянського суспільства не мав, але те, що роздуми з приводу цього були надруковані в газеті «Вісник Кременчука» Кременчуцької міської ради вільно обговорювались з колегами, студентами – безумовно, є ознаками демократії та повільного просування до громадського суспільства.

Яскравий приклад прояву справжнього громадянського суспільства надала «Помаранчева революція» листопада 2004 – січня 2005 років. Це визнали представники різних політичних сил: Борис Олійник – тоді був членом фракції Компартії, хоча змушений вийти з неї згодом, заявив, що «на Майдані вже не натовп, не населення, а народ, українська нація, що народжується...»; Петро Порошенко – один з лідерів революції, зазначив в інтерв`ю російському журналісту: «Люди на Майдане, возможно, были не за Ющенко, но они были точно против власти. Они точно были против фальсификаций,... лжи,... старой Украины.»⁶ Тобто, абсолютна більшість громадян вийшла тоді на вулиці, передусім, проти подвійних стандартів влади, захищати своє право на вибір, на європейське життя з надіями на майбутнє. Інша справа, що очікування були завищені, змінити обличчя влади простіше ніж змінити її систему, незабаром для багатьох прийшли розчарування. Але суттєвий крок до громадянського суспільства був, безперечно, тоді зроблений. В той же час, не можна вважати проявами громадянського суспільства штучно звезених автобусами, потягами з різних регіонів людей для підтримки різних політичних сил та їх лідерів. Не все так просто і з громадськими організаціями, які мають відображати інтереси певних верств населення, бо як довели вибори, особливо 2006 року, багато з них, як і деякі партії теж створюються штучно, годуються з гаманців певних фінансових кіл та саме їх інтереси захищають, прикриваючись проблемами народу. Про це більш детально мова піде далі.

Важко не погодитись з фахівцями-юристами, які доводять, що у нас замість верховенства права частіше діє верховенство політичної доцільності та правовий нігілізм. Переконує в цьому поведінка більшості лідерів політичних сил, як своєю бездіяльністю, так і цинічними, невиваженими заявами, діями. Наприклад, свідомо блокуючи майже 10 місяців приведення до присяги суддів Конституційного Суду, керівництво ВР заявляє про своє право тлумачення Конституції тільки тому, що його склад може бути пропрезидентським й, напевно, скасує недолугі зміни до Конституції.

Після президентських виборів 2010 року ситуація прихильники та опоненти конституційної реформи помінялись місцями: тепер новий президент та його парламентська більшість прагнуть через КС скасувати ці зміни до Конституції 2004 року та лише небезпека дострокових парламентських виборів лякає дві найменші фракції коаліції (КПУ та Блоку Литвина.)

Політична корупція в парламенті досягла небувалого рівня, бо депутати з опозиційних фракцій десятками переманюються в «більшість», що врешті-решт стало основною причиною дострокового припинення повноважень Верховної Ради п`ятого скликання. Саме тоді, в 2007 році започаткувались «бізнес-майдани», коли за гроші звозили до Києва людей, імітуючи народну підтримку. Це вже зовсім не було проявом громадянського суспільства, а, скоріше, навпаки – його відсутністю. Прикро констатувати той факт, що і після дострокових виборів 2007 року у нової коаліції демократичних сил проявилась стара хвороба: не виконувати попередні домовленості, навіть ті, що були зафіксовані в коаліційній угоді. Нова парламентська, політична криза загострилась вже навесні 2008 року, чергова кампанія проектів «конституційних змін» під інтереси певних політиків чи політичних сил та протистояння «непримиренних союзників» неминуче викликало чергове розчарування владою та загальмувало європеїзацію України.

В Україні демократичні засади почали формуватись ще в кінці 80-х років, під час “Перебудови” в СРСР, тобто, ще до проголошення незалежності Української держави. Особливо суттєві демократичні уроки були отримані під час перших в СРСР, УРСР альтернативних виборів 1989, 1990 років.

По-перше, саме тоді політична активність багатьох людей, більшості населення досягала свого апогею. Тому є дві основні причини: гласність та перші кроки демократизації суспільства в кінці 80-х, після тоталітарного “однодумства” з надіями на “прозахідне краще майбутнє” виводили десятки, сотні тисяч людей на вулиці, мітинги, вибори, референдуми.

По-друге, – це погіршення в 90-х роках соціально-економічного становища, зростання соціальної поляризації суспільства, загальне розчарування владою, “народними обранцями”, навпаки стимулювали зростання політичної апатії, самоусунення багатьох громадян від політичного життя. До того ж, все більшу роль відігрівали гроші, адміністративний ресурс під час виборчих перегонів, політичного протистояння після них, де демократія, як справжнє волевиявлення народу, мала досить суперечливий вигляд.

Досить неоднозначну роль відіграють в цьому і ЗМІ, в залежності від їх фінансової залежності. Так, в Україні основні загальнодержавні телеканали поділені між кількома фінансово-олігархічними кланами. Їх позиція відбивається тією чи іншою мірою на редакційній політиці ТБ. Так було до президентських виборів 2004 р., під час панування, так званих, „темників” від адміністрації Президента Л. Кучми. Але саме це викликало масовий протест журналістів, громадськості й зазнало нищівної поразки в дні „Помаранчевої революції”. Спроби обмежити свободу слова після президентських виборів 2010 року отримали у відповідь створення руху «Стоп цензурі!», звернення до міжнародних організацій. Нова «стара» влада змушена з цим рахуватись, тому повернення до авторитарної доби проблематичне.

Ось як оцінювала стан свободи слова й роль журналістів в демократизації країни головний редактор видання «Телекритика» Наталья Лігачова: «…в 2004-м, поддержав де-факто команду Ющенко-Тимошенко, журналисты, вместе с большинством народа, сделали правильный выбор. Но по прошествии уже почти четырех лет деление политиков на «наших» и «ненаших» должно отойти в прошлое, уступив место сугубо прагматичному требованию от каждого из них внятно формулировать, что конкретного они предлагают для развития страны. При отсутствии вразумительного и системного ответа – жесткая и принципиальная критика … Демократия – это конкуренция концепций развития общества, а не политических фигур, воющих за доступ к государственным ресурсам. …«Демократия политической целесообразности», не имеет ничего общего с ценностями универсальной демократии Хельсинской декларации прав человека… Фактически, сейчас существование украинской журналистики… оказалось под угрозой превращения из фундамента гражданского общества в не более чем часть индустрии развлечений и пиар-технологий. И от позиции именно профессиональных и авторитетных журналистов зависит, удастся ли нам справиться с этой угрозой, или нет».¹⁷