8. Полiтичнi iдеї Світу, в Росії та Україні хх століття.

ХХ століття - це століття зародження нових політичних ідей та повернення, переосмислення доробку минулого, вдалі та провальні спроби реалізації найрізноманітніших політичних концепцій в державному будівництві, пошуків найкращих форм взаємовідносин громадян і влади.. Політичні доктрини стали основою ідеологій, політичних течій, бачення різновидів політичних еліт та лідерства, про все це мова детальніше піде в наступних лекціях.

Друга світова війна справила великий вплив на розвиток політичної думки в країнах Заходу. Політичні дослідження охопили широке коло питань і проблем: біхевіоризм, системний аналіз, вивчення групових інтересів, політичних партій, аналіз політичних поглядів, позицій та поведінки під час виборів і т. п.

Класиком політичного біхевіоризму вважають американця Гарольда Лассвелла (1902—1979), який широко використовував фрейдистський підхід і сформулював на його основі теорію «політичного психоаналізу». Згідно з цією теорією, одним із головних чинників, через дію якого виявляється ставлення індивіда до політики, є психологічний механізм його особистості. Так, наприклад, на його думку «вождями-агітаторами» рухає почуття провини. Вони «шукають собі полегшення за допомогою таких механізмів, як обвинувачення інших». «Викинуті з політики шукачі влади мають можливість виходу в бізнес, профспілки, організовану злочинність, де вони можуть сподіватися ... панувати над іншими» На думку Г. Лассвелла, для таких суб’єктів не має значення, як і де вони стверджуватимуться, головне для них — мати владу над людьми.

Ідеї З. Фрейда знайшли продовження і в працях американського вченого Еріха  Фромма (1900—1980). У центр уваги він ставить аналіз потенційних людських якостей, що виявляються в процесі «пристосування» людини до конкретної соціально-економічної діяльності.Він стверджував, що будь-якому суспільству необхідно мати на увазі небезпеку, що виходить з особливостей людського характеру, а саме «готовність сприйняти будь-яку ідеологію і будь-якого вождя за обіцянку гарного життя. Відчай знедолених стає живильним середовищем для тоталітарних режимів. Фромм переконливо показав, як за цих об’єктивних умов психологічні бажання мати сильну владу і твердий порядок, що визріли в масах, були задоволені обіцянками нацистів, лідери яких уміло керували масами, граючи на найнижчих людських інстинктах і «звільняючи» маси від відповідальності за ідеї та дії тоталітарної держави.

Видатними представниками політичної думки ХХ століття є французькі теоретики Раймон Арон та Моріс Дюверже. Однією з центральних проблем наукової творчості Р. Арона (1905–1983) було питання про поділ влади в суспільстві. Так, з одного боку, поділ влади посилює демократичні тенденції в суспільстві, запобігаючи створенню умов для її концентрації в руках невеликої групи осіб, або в руках правлячої еліти, з іншого – «розпорошення» влади веде до зростання впливу й авторитету вищих її представників, і передовсім тих, хто бере на себе відповідальність за прийняття політичних рішень.

Моріс Дюверже ( 1917-?). Однією з центральних проблем його творчості є проблема демократії. Він сформулював закон, за яким має враховуватись психологічна мотивація виборців, їх бажання чи небажання підтримувати кандидатів від дрібних партій. На його думку, західні країни живуть за умов плутодемократії, тобто коли владою володіють одночасно і народ, і багатство. Але таке політичне правління – це тільки псевдодемократія, яких би політичних форм воно не набувало. Справжня демократія – це дещо інше: більш скромне й більш реальне. Така демократія визначається через «свободу для народу та для кожної частини Народу. «Свобода не тільки для привілейованих через народження, примху долі, посаду, набуту освіту, – але реальна свобода для всіх, що зумовлює більш високий рівень життя, освіти, соціальної рівності та політичної рівноваги» ¹⁰

ХХ століття – століття небачених раніше за своїми масштабами та глибиною соціальних конфліктів. Політична наука не залишила цих проблем на узбіччі: існує спеціальний напрямок політології – теорія конфліктів. Ральф. Дарендорф (1929-…) — німецький соціолог та політичний діяч – розглядає конфлікт як перманентний стан соціального організму. «Усе суспільне життя є конфліктним, оскільки воно змінюється. У людських суспільствах не існує стабільності, оскільки немає в них нічого стійкого. А тому саме в конфлікті можна знайти творче ядро будь-яких співтовариств і можливість свободи, а також засоби для раціонального опанування соціальних проблем та контролю над ними».

Американський політолог та економіст Кенет Эварт Боулдінг (1910 - ?) – автор «загальної теорії конфлікту», зазначив, що «всі конфлікти мають спільні елементи і спільні зразки розвитку, і саме вивчення цих спільних елементів може репрезентувати феномен конфлікту в будь-якому його специфічному вияві». Надзвичайно актуальним стає завдання максимального освоєння нагромадженого світовою науковою думкою теоретичного багажу в галузі конфліктології, а також прискореного розвитку власних досліджень.

Початок XX століття став продовженням протистояння політичних ідей кінця XIX ст., як в Росії, так i на українських землях. Перш за все, це соціалістичні, соціал-демократичні, комуністичні, ліберальні, консервативні та націоналістичні концепції. При чому, дуже часто представники тих чи інших теорій змінювали свої погляди, розчаровуючись в одних, захоплюючись новими, а іноді шукали їх поєднання. Саме тому є сенс продовжити порівняння основних політичних теорій новітнього часу на російських та українських землях, враховуючи передусім те, що на відміну від Росії, України як незалежної держави протягом більшої частини ХХ століття не було. Це не могло не відобразитись і на рівні національної свідомості, еволюції політичних ідей.

Політичні ідеї в Росії та Україні початку ХХ ст. Таблиця № 20

Політичні ідеї в Росії: Петро Струве (1870-1944) – доктор політекономії, почесний доктор права Кембриджзького університету. Основні ідеї: індивідуальна свобода первинна, тому він, автор маніфесту І з’їзду РСДРП 1898р., розриває з соціалістичним рухом та стає його опонентом, бо соціалізм вимагав повної рівності людей, скасування приватної власності, а він – за пріоритет приватної власності як природного права людини; Демократія має бути навчанням свободі, культурі, відповідальності. За реформи, правову державу, проти революцій М.I. Туган-Барановський (1865-1919) економіст: відправна точка політичних моделей – свобода, але він – проти анархічного соціалізму, ігнорування особи соціалістами, тому що колектив не повинен знецінювати особу. Держава теж має послабити тиск на неї завдяки місцевому самоврядуванню; кооперація – основа вільної особистості в громадянському суспільств. В.І. Ленін  (1870-1924) – ленінізм, більшовизм – радикальний революційний соціалізм, нетерпимий до будь-яких компромісів в принципових ідейних питаннях, методах боротьби за владу. Відстоював ідеї всесвітньої революції, але й допускав можливість її перемоги спочатку в одній країні під керівництвом комуністичної партії. «Більшовизм» як політична течія виник в 1903 р. на ІІ з’їзді РСДРП, але остаточно сформувався в роки першої російської революції 1905-1907 р.р. та напередодні І- ої Світової війни в 1912 році, коли почала видаватись газета «Правда».

Українськi полiтичнi ідеї Іван Франко (1856-1916) захоплювався економічним вченням Маркса, але не поділяв ідеї диктатури пролетаріату, централізації всього суспільного життя. За соціалізм як співдружність людей праці, відсутність державного тиску на народ, за соціальну справедливість на ґрунті гуманного чуття. Майбутнє суспільства - справжнє народовладдя, а не формальна демократія; не відкидав революційних методів, але проти масового насильства та кривавих потрясінь, державу i політику має замінити діяльність громад; за федерацію при збереженні автономії особи, громади, народу; за федеративний союз слов’янських націй, можлива i всесвітня федерація. М. Міхновський (1873-1924), автор програмної платформи РУП, “самостійна Україна”, вперше обґрунтував ідею вальної держави українського люду. Його гасло: «Україна – для українців, від Карпат до Кавказу». Він автор власного проекту Конституції України на засадах постулатів націоналізму (як виключності української нації). М.С. Грушевський (1866–1936) Україна – селянська країна – він проти радикального соціалізму, але за домінування українців на своїй землі, національно-територіальну автономію, (національний суверенітет); за парламентську демократичну республіку, пріоритет прав i свобод людини, «в конфлікті народу i влади, винна влада»!; за децентралізацію влади, поділ її за вертикаллю й горизонталлю; широке місцеве самоврядування; помірковану українізацію, українську державну мову.

Значне політичне піднесення в Росії та Україні в 1917-1920 роках супроводжувалось загостренням протистояння марксизму-ленінізму з соціал-демократичними реформістськими ідеями, а пролетарського інтернаціоналізму – з прагненням самовизначення української нації.

В умовах СРСР 20-30 рр. ХХ ст. дозволялась лише офiцiйна марксистсько-ленiнська полiтична думка, причому Й. Сталiн у теоретичному планi довiв до абсурду поняття диктатури пролетарiату до диктатури партiї та своєї особистої. Хоча Ленiн в березнi 1918 дав для цього достатньо пiдстав у вiдомiй працi «Черговi завдання радянської влади», бо стверджував що мiж диктатурою пролетарiату, партiї, вождiв немає особливої рiзницi. Абсолютизацiя загострення класової боротьби зміцнили нетерпимiсть до iншого мислення, полiтичний терор, подвійні моральні стандарти, адмiнiстративно-командна економіка стали реальністю на десятиліття.

Не заважаючи на все це, еволюція українських політичних концепцій щодо бачення шляхів державотворення та пріоритетів суспільного життя продовжувалась. Доречно виділити три основні різновиди політичних доктрин на українських землях, які розроблялись відомими громадськими діячами за межами СРСР в той час. Це - український консерватизм Вячеслава Липинського, інтегральний націоналізм Дмитра Донцова та соціал-демократія Володимира Винниченка, які мали своїх прихильників, опонентів та були непримиренні між собою.