Закони політології

Закони політології є науковим узагальненням. Закономірне в політичному житті виявляється через діяльність суб'єктів політики та їх взаємодію. Закони політології виражають суть політичних явищ та суттєвий, необхідний, об'єктивний і регулярний зв'язок між ними.

Закони політології:

Закони структури	Закони функціонування	Закони розвитку
Визначають спосіб організації політичних систем, їх внутрішню визначеність і взаємообумовленість в різні історичні часи.	Це суттєві необхідні зразки взаємодії між політичними суб'єктами політичного життя в процесі їх зміни в часі.	Це закони переходу від одного порядку взаємовідносин в системі до іншого, від одного стану структури до іншого.

Природа політичних знань Таблиця №4

Нормативно-ціннісні знання	Казуальні (причинкові)	Дескриптні (описові)
До кінця ХІХ ст. в політичній науці домінували нормативні знання в пошуку ідеального політичного ладу. Нормативні знання, які базуються на світовому досвіді, залишаються і сьогодні важливою складовою сучасної політології(їх не варто абсолютизувати).	Розкриття причинно-наслідкових зв’язків між різними соціальними й політичними явищами, подіями. Ефективність залежить, перш за все, від кваліфікації, професіоналізму та об’єктивності дослідників.	Науковий опис реальних подій в окремих країнах чи світі. Їх не можна абсолютизувати, бо багато залежить від достовірності матеріалів, суб`єктивних поглядів авторів.

4. Поняття “парадигми” та основні парадигмальні підходи.

В двадцятих роках ХХ ст. американець Т. Кун ввів поняття парадигма (від грецького – приклад, зразок) – логічна модель побудови та вирішення пізнавальної проблеми. Самодостатність і домінування – саме такими рисами наділяє поняття «парадигма» Т. Кун. Парадигмою прийнято вважати сукупність стійких і загальнозначущих норм, теорій, методів, схем наукової діяльності, яка спирається на єдність у витлумаченні теорії, в організації емпіричних досліджень та інтерпретації наукових досліджень.

Однією з найбільш розроблюваних і традиційних парадигм осягнення суспільного життя є позиція, згідно з якою предметом аналізу виступає суспільство як сума окремих індивідів і соціальних груп. Причому одним із основних методів дослідження є метод аналогії. Суспільство розглядається тут здебільшого як утворення, яке має ту саму природу, що й людина, і досліджується за допомогою тих самих категорій, за допомогою яких досліджується й людина. Так виникають і легко, «природно» приживаються терміни суспільні (групові) потреби, суспільні (групові) почуття, суспільні (групові) інтереси і навіть суспільна (групова) свідомість. Можливо, тут відбувається перетворення об'єкта, на який, наприклад, спрямовано певні індивідуальні людські почуття, на суб'єкт. Так, суспільні почуття – це почуття індивіда, що мають своїм об'єктом суспільство, зміни у суспільстві. Завдяки цьому ми називаємо його членом суспільства, або певної соціальної групи, але це не почуття суспільства чи соціальної групи.

Для політичної науки мають значення лише ті парадигми, які пояснюють сутність і природу політики, інтерпретують її основоположні джерела розвитку. До того ж, фундаментальний характер таких парадигм виявляється, як на концептуальному (теоретичному), так у вирішенні конкретних прикладних проблем.

Специфіка взаємодії різних парадигм філософського осмислення суспільного життя полягає в тому, що, витісняючи одна одну на рівні домінування в суспільстві, вони можуть паралельно використовуватись індивідами в повсякденному житті. Класичним прикладом може слугувати місце церкви в суспільному житті. Адже воно висуває на перший план саме певні (релігійні) цінності і, відповідно, являє собою аксіологічний спосіб бачення світу й життя у ньому.

Знаменням нашого часу вважається повільний перехід від групових до індивідуальних цінностей. Такий підхід до конфліктів стимулює їх безперервний вияв та урегулювання. А це, у свою чергу , є гарантією запобігання їх від схованих джерел напруження та підриву балансу соціальних і політичних сил.

Таким чином, виділення основних парадигм дає змогу пояснити зв'язок політологічних теорій з найбільш загальними науковими та соціально-філософськими дослідженнями, побачити, як змінюються уявлення про політичну картину світу.⁶

Основні парадигмальні підходи Таблиця №5

Теологічна й натуралістична парадигми		Соціальна і раціонально-критична парадигми
два етапи теологічної парадигми		соціальні парадигми
До Cередньовіччя панувала ідея надприродного пояснення походження влади, виключення людського начала, визнання лише божественного джерела влади, і природа визнавалась відображенням волі Бога	В ХІІІст. Фома Аквінський висунув ідею трьох елементів влади: принцип – Бог, спосіб – правитель, існування – народ. Божественне право дає владу не одній людині, а багатьом, передусім – народу		Марксизм ХІХ–ХХ ст. абсолютизує роль економічних факторів та класової боротьби. В. Ленін: «Політика – це концентроване відображення економіки» та «морально все, що є на користь революції»	Правова концепція Право, а не політика має формувати владну волю суспільства. Закони мають зумовлювати зміст усіх політичних процесів. Державна влада після обмеження правом, з діючим механізмом противаг – стає справедливою.
Тоталітарні режими скопіювали логіку взаємовідносин людей і влади (тільки Бога, релігію замінили певною ідеологією та вождями); натуралістична парадигма виходить з пріоритетного впливу природних джерел чи самої людини на суспільство.		Політика – сфера реалізації не соціальних інтересів, а самої людини (до того ж, люди можуть змінити свій вибір). Більш прагматичні підходи до розуміння природи політики у раціонально-критичної парадигми (природа політичної взаємодії – це конфліктологія).

Досвід тоталітарних режимів довів важливість і першорядність таких цінностей, як Батьківщина та соціальне забезпечення: подолання фашизму й комунізму було передусім не перемогою зброї, а вищістю досягнень у розумінні патріотизму та кращій реалізації соціального забезпечення держав-переможців. Адже не секрет, що тоталітарні режими трималися завдяки кращому на перших порах соціальному забезпеченню більшості громадян і задоволенню їхнього почуття власної гідності – не в останню чергу – національної. Заради певних цінностей люди готові пожертвувати всім. Цінними були не просто людське життя, спільнота, суспільство як певні субстанції або елементи функціональних систем, а конкретні люди, спільноти, суспільства для конкретних носіїв цінностей. При цьому більшість теорій, які претендують на провидіння майбутнього, виявляються лише черговими модифікаціями давно відомого, тоді як ретельний аналіз сучасності дає матеріал для правильного осмислення перспектив соціального розвитку. Більшість концепцій постіндустріального суспільства являють собою піднесені до рівня неперевершених досягнень принципово нового характеру технічні удосконалення самого індустріального суспільства; сюди належать, наприклад, концепція інформаційного суспільства.