Для справжньої демократизації змі в Україні є три найгостріші проблеми

Доступність для широких верств населення

Адміністративний, або кримінальний тиск на журналістів

Правова незахищеність журналістів

Сильна влада – нагальна потреба для українського народу. Сила демократичної влади значною мірою ґрунтується на довірі народу, його активній, зацікавленій участі у здійсненні державної політики. Для здобуття такої довіри значну роль відіграють дії самої держави, її посадовців та владних структур. Останнім часом, політичні лідери різних політичних кольорів декларують «ДЕМОКРАТІЮ як ДИКТАТУРУ ЗАКОНУ» Проте, не всі закони демократичні за своєю суттю, інакше довелось би «шукати» демократію в нацистській Німеччині, чи в сучасній Північній Кореї. Поняття «диктатура» та «демократія» – це майже антоніми, несумісні речі за основними ознаками! В той же час, це не означає, що демократія – це вседозволенність, яка не вимагає дотримання правових норм. З часів Римського права добре відомі дві умови дієвості нормативно-правових актів, будь-яких рішень влади: ПРОЦЕДУРА (чіткий механізм реалізації з термінами та відповідальними); – САНКЦІЇ  (до порушників цих правових норм з відповідальними за їх застосування).

Окрема мова про референдуми як народне волевиявлення. Проявом безпосередньої демократії референдуми можна вважати лише тоді, коли рівень політичної обізнаності, свідомості народу та правові гарантії справжньої свободи вибору відповідають сучасним світовим демократичним нормам. У нас же ситуація дещо інша, це підтверджується референдумом 16 квітня 2000 року, рішення якого не мали ніяких правових наслідків, так і не були імплементовані до Конституції України. При чому, якщо питання про обмеження депутатської недоторканості та зменшення кількості народних обранців з 450 до 300, напевно, були цілком зрозумілі виборцям, то інші два – про право Президента розпускати парламент у разі не створення парламентської більшості та, тим більше, двопалатний парламент) – для абсолютної більшості, скоріш за все, – ні! Чому ж на референдумі понад 80% виборців підтримали всі чотири запитання?!

В нашій історії останнього десятиріччя були три референдуми, два з яких в 1991 році (17.03 та 1.12) і один в 2000 році. На всіх, хоча й з різними відсотками (від 70% до 90%), були дані позитивні відповіді на питання, які пропонувала влада, незважаючи на протилежність деяких з них за змістом (як в 1991 р.). Це свідчить про недостатній рівень компетентності громадян, які голосують, та про вирішальну роль адмінресурсу як атавізму тоталітарного політичного режиму. Обгрун-тованим виглядає ствердження політолога з Одеси Г. В. Музиченка: «На сучасний момент в Україні відбувається процес політичного реформування системи влади, в результаті якого має бути побудована нова держава з такою моделлю демократії, яка забезпечить стабільність та розвиток українського суспільства. Обрання такої моделі повинно ґрунтуватися на потребах самого суспільства, а тому на сьогодні найактуальнішим питанням є налагодження взаємозв’язку між сегментами українського суспільства і структурами влади.».¹⁸

Наприкінці 2004 року політичне життя України вибухнуло гарячою хвилею «Помаранчевої» революції» (переважно, як протесту проти свавілля влади, а не на підтримку політичних лідерів). Вона зламала багато стереотипів про Україну, націю, менталітет. Безумовно, центром усієї революції був Майдан. Хоча більш правильно було б казати – майдани, адже в мирних акціях проти зухвалого режиму брали участь майже всі центральні площі держави. Українське суспільство, відчувши тоталітарну загрозу власному буттю, героїчно відстояло своє конституційне право брати участь у формуванні та реалізації державної політики. Непохитна воля й надзвичайно високий – навіть як для європейських стандартів – рівень політичної культури Українського Народу викликали величезну повагу міжнародної спільноти до України, спричинили появу оптимістичних прогнозів щодо наших прагнень тісніше інтегруватися до європейських структур, передусім – Європейського Союзу.

Історичним здобутком листопадово-грудневих подій 2004 року стало відродження, а для багатьох – народження національної самосвідомості, почуття власної гідності. Тоді український народ, вірний ідеалам правди, свободи та справедливості, здійснив, у відповідності до статті.5 Конституції, владу, безпосередньо, зробивши те, що за Конституцією мала зробити держава, забезпечив та захистив права та свободи людей.

До влади прийшли нові люди, але сутність влади залишилася старою. Замість діалогу з суспільством влада, за старою звичкою, практикувала обіцянки, піар та маніпуляції суспільною свідомістю. Суспільство на це відповіло зневірою й апатією.

Заради збереження єдності держави в серпні 2006 року Президент Ющенко ініціює «Круглий стіл» за участю лідерів всіх парламентських фракцій, представників громадськості та пропонує прийняти «Універсал національної єдності». Обговорення гострих питань на цьому зібранні відбувається в прямому ефірі телебачення, тобто демократизм, прозорість нової влади змушені визнати навіть її опоненти. Лідер Партії регіонів В. Ф. Янукович заявив: «Ті помилки, які були за цей час зроблені, слід визнати, як і визнати той позитив, що ми отримали за ці півтора роки. Багато казали про ідеали Майдану, і я можу сказати, що, якби всі його обіцянки були виконані і ми досягли мети, то в нас була б чудова країна. Ми всі прагнули до цих цінностей і свобод, всі люди хотіли змін і звільнитись від того бруду, що був останні 15 років». ¹⁸

В той же день Бенсарса, представник Європейської комісії зазначив, що Україна стала найдемократичнішою державою в Європі. «Я ні на американському, ні на європейському телебаченні не бачив, щоб чотири години транслювали засідання «круглого столу» політичних сил». Але, безумовно, не можна задовольнитись лише цими зовнішніми рисами демократії, бо в СРСР в 1989–1991 роках прямого ефіру про засідання Народних депутатів СРСР, УРСР на ТБ теж було достатньо, як телесеріалів, а справжньої демократії так і не відбулося.

Відомий соціолог І.Бекешкіна переконливо дала відповідь на запаитання: «Чи була «Помаранчева революція» та що вона дала?»:

«…Чи справді Майдан у кінцевому підсумку не дав країні нічого, окрім розчарувань? …

По-перше, за даними опитування, що було проведене Фондом «Демократичні ініціативи», у тих подіях брали участь понад 15% дорослого населення (за даними Інституту соціології – 18%), з них 13% – на «помаранчевих» майданах, більше 2% – на «біло-блакитних». У абсолютному вимірі це десь п’ять з половиною мільйонів людей. …

По-друге, … щоб визначити, чи була Помаранчева революція справді революцією, треба відповісти на запитання – чи відбулися у суспільстві внаслідок тих полій справді швидкі радикальні зміни?...

Що реально вдалося Майдану? Вдалося зламати той авторитарний режим, який вже встановився напередодні президентських виборів, Україна знову стала електоральною демократією, про що свідчать вибори 2006 та 2007 років. Україна зробила різкий ривок на шляху демократії, завоювавши політичні і громадянські свободи, ставши, перейшовши, за класифікацією «Freedom House», у розряд вільних країн. Це були різкі радикальні зміни, тому «Помаранчева революція» може по праву вважатися революцією.

Проте Україна так і не стала демократичною країною. Свого часу Адам Міхник дуже влучно написав: «Демократія не тотожна свободі: демократія – це свобода, «вписана» у верховенство закону. Свобода сама по собі – без обмежень, накладених законом і традицією – це дорога до анархії та хаосу, де править закон сили». Суспільство зробило свою частину роботи – воно відвоювало свободу. Далі "вписувати" її у верховенство Закону мали політики, які прийшли до влади, тим більше що на Майдані було обіцяно: «Закон один для всіх». Замість цього влада стала займатися улюбленою справою – ділити і наново, знов і знов ділити владу. …Бал почали правити «бояри», які почали шматувати владу, маючи за головне завдання посадити усюди, на усі місця якомога більше «своїх» людей. …

Що в результаті? Зараз Україна є унікальний кентавр, де високий рівень свободи сполучається з високим рівнем корупції і беззаконня….Головна помилка Майдану – це персоніфікація політики, уособлення своїх прагнень у якійсь постаті, поділ політиків на «наших» і «не наших». І коли «наші» перемогли, то й суспільство демобілізувалося і розслабилося. Люди виявилися готовими до благородного пориву, … але не готові до повсякденної роботи.

Друга помилка – це віра у слова та гасла…. На будь-які солодкі обіцянки щось дати, дати більше, дати ще більше, треба ставити чіткі питання: а ЯК саме, ЯК конкретно ви це зробите, коли саме можна очікувати результату?... » ¹⁹

Цікава оцінка сучасного стану української демократії дана французом Даніелем Верне в статті «Україна, або Дитяча хвороба демократії» (Le Monde, 26.07.2006р.): «Навіть якщо балаган, улаштований колишніми союзниками по Помаранчевій революції, має жалюгідний вигляд, таємні переговори між політичними партіями, перетасування союзників й особисті амбіції – це усе ж таки краще, ніж гегемонія однієї-єдиної партії. Україна страждає від хвороби юної демократії, де політичні сили роз’єднані і розосереджені. … Мірилом демократії стане у цій країні, як і в усіх інших, те, що є самою її суттю: змінюваність влади.»²⁰

Пройшло чотири роки після згаданої статті, а висловлювання автора не втратили своєї актуальності. Відбулись дострокові вибори парламенту 2007, президентські 2010 років, які, в цілому, за визнанням міжнародних спостерігачів, мали демократичний характер. Вибір народу дав негативну оцінку політичній корупції парламентарів ВР п`ятого скликання, відмовив у довірі соціалістам О. Мороза, їх «міграції» до протилежного політичного табору. Тепер, напевно така ж доля чекає і його наступника в кріслі спікера ВРУ В.Литвина, який всіма силами намагається не допустити безперспективних для своєї політичної сили дострокових парламентських виборів.

Розвиток подій у 2006–2010 роках підтвердив оцінки розвитку політичної ситуації в Україні за останні 5 років: на зміну революційній ейфорії 2005 року прийшов реваншизм 2006-2007 років (а тепер і 2010?), але чи дійсно ця епоха завершилась і настане прагматизм на засадах демократії, права та справедливості – покаже час.

РЕЗЮМЕ:

Поняття влади, політичної системи, їх структури та функції.

Поняття «влада» – це здатність і можливість розпоряджатись чим-небудь, ким-небудь за допомогою права, авторитету, волі, примусу, власності на майно, капітал, інформацію. Серед різноманіття форм влади політична – найуніверсальніша, бо здатна впливати на всі інші форми влади.

Основні тенденці розвитку політичної влади:

шляхи досягнення влади

перспективи розвитку влади

пріоритет знань, інформації

Категорія «політична система суспільства», запроваджена після того, як почали поряд з державними інституціями діяти політичні партії, громадські об’єднання, рухи.

Існують два підходу до аналізу політичних систем:

Соціологічний (від участі громадян у формуванні влади до урахування їх інтересів при прийнятті рішень)

Правовий (сукупність державних і недержавних інституцій, які управляють суспільством)

Основні функції політичних систем

в трьох напрямках:

Легітимізація

Політична соціалізація

Стабілізація

П'ять основних сторін політичної системи:

а) інституціональна (організації, установи);

б) регулятивна (норми, принципи);

в) функціональна (політичні функції, політичний процес, політичний режим);

г) ідеологічна (політичні погляди, політична свідомість та культура);

д) комунікативна (зв'язки, що об'єднують вказані елементи політичної системи).