6. Партійно-політичний спектр світу та сучасної України.

Партійно-політичний спектр визначається, як правило, за ідеологічними ознаками. Так класифікація політичних партій має досить умовний характер. Бо, по-перше, нерідко змінюється, а по-друге деякі партії можуть з різних проблем мати ідеологічно різні позиції. І все ж таки, ідеологічна визначеність політичних партій вимагає схематизації їх в залежності від ставлення до вибору шляхів соціально-економічного, політичного розвитку та вирішення національних питань. Ультрарадикальні партії дуже часто діють нелегітимно, поза законом, нелегально, але їх впливовість залежить від рівня демократичної захищеності суспільства правовими чи примусовими державними засобами. З іншого боку, їх вплив пропорційно збільшується, чи зменшується, відповідно до рівня соціально-економічного становища.

Ця схема відображає сучасний партійно-політичний спектр світу:

Особливості партійно-політичного спектру сучасної України.

Формування багатопартійної системи в УРСР розпочалось ще в кінці 80-х на початку 90-х рр. з утворення в межах КПРС «демплатформи», громадсько-політичного об’єднання «Народний Рух України» (в 1929р. ще «Рух за Перебудову») та на базі УГС (дисидентської організації) – Українська республіканська партія.

За роки Незалежності України кількість зареєстрованих Мін‘юстом партій досягла вже понад 180 (хоча в 2004 році реєстрація більш ніж 30 партій була скасована). Тобто справжня багатопартійність лише формується, бо абсолютна більшість партій існують лише формально, частина активізується лише перед виборами. Становленню справжньої багатопартійності заважає і недосконалість законодавства, яке, наприклад, не забороняє створенню партій за статевою чи етнічною ознаками («Жінки за майбутнє», «Солідарність жінок», «Жінки за дітей», або «Партія мусульман України», «Партія угорців України»…). Не заборонено, на жаль, і створення іменних партій чи блоків, що нівелює ідеологічну складову, як обов`язкову основу справжніх сучасних партій («Партія політики Путіна», «БЮТ», «Блок Литвина»»…)

Не передбачено і чітку процедуру можливого об`єднання партій на ідейних засадах без їх саморуспуску та з правонаступництвом. Не вирішено питання про підвищений прохідний відсоток на виборах для блоків, що б, безумовно, сприяло укрупненню партій.

Переважна більшість українських партій не відповідає критеріям класичних партій, якими є:

- наявність керованої організації, що пронизує суспільство, має ідеологію, яка привертає потенційних прихильників;

- ефективна діяльність цієї організації з відстоювання інтересів своїх членів і певних соціальних верств населення;

- достатня кількість свідомих прихильників, які поділяють ідеї, програми та легально підтримують своїми діями цю організацію. 

Партійно-політичний спектр сучасної України.

Центристи

ПЗУ, ГП(Гриценко), УДАР(В.Кличко)

НДП, ЄЦ, ПППР, ФЗ (Яценюк)

Блок Литвина, БЮТ (Батьківщина, УСДП, ПРП)

СДПУ (о), Партія Регіонів, СУ (Тігіпко), «ВІЧЕ»

Ліво - СЛС, (НУНС) Наша Україна право –центристи центристи ВУ (Ю.Луценко),ЄП, ХДС

СПУ (Мороз-Цушко), ПЗВ (Ю. Кармазін), «ПОРА»,

За ЄЕП, ЄС, УРП (Собор), «ЗаУ»

без НАТО- ЗА РИНОК , ЄС та НАТО

Ліві ПРОТИ ринку УНП, НРУ, КУН, праві

КПУ (П.Симоненко) Свобода» (О. Тягнибока)

Партія „Союз”

ПСПУ (Н.Вітренко), Братство (Корчинського),

проросійська орієнтація моноетнічна

КПУ (о), УНА-УНСО, УП

Ультра - КПРС НЕТЕРПИМІСТЬ УКП (Шохіна) Ультра–

ліві За СРСР радикальні методи боротьби праві

Скорочення в запропонованій схемі:

- ПР- Партія Регіонів (Янукович-Азаров), ПППУ- Партії промисловців і підприємців України (ПППУ) (до 2007 - А.Кінах), «ВІЧЕ» (до 2007 І.Богословська)

- БЮТ (Блок Юлії Тимошенко), куди входять: «Батьківщина», УСДП (Українська соціал-демократична партія), ПРП – партія «Реформи і Порядок»);

- НУНС («Наша Україна»–«Народна Самооборона»), куди входять: НСНУ («Народний Союз Наша Україна»), партія «Вперед, Україно» (Ю.Луценко), ЄП – Європейська партія, ПХДС – Партія Християнсько-Демократичний Союз, ПЗВ – Партія Захисників Вітчизни, Громадянська партія «Пора», УРП – Українська Республіканська партія «Собор», УНП – Українська Народна партія (Ю.Костенко), НРУ – Народний Рух України.(Б.Тарасюк) ,

Нові партії: «Сильна Україна»(СУ) – С.Тігіпко, «Фронт Змін» (ФЗ) – А.Яценюк, «Громадянська позиція» (ГП) – А.Гриценко, «За Україну!» «ЗаУ» – В.Кириленка, Український Демократичний Альянс за Реформи (УДАР) – В.Клічко…

- КУН – Конгрес Українських націоналістів (з 2007 року в НУНС не входить); УНА-УНСО – Українська національна асамблея, Українська Національна Самооборона, УП – Українська партія, УКП – Українська Консервативна партія.

- КПУ – компартія, КПУ (о) компартія (оновлена), КПРС-компартія робітників і селян, СПУ – Соціалістична партія України, СДПУ (о) –Соціал-демократична партія (об`єднана), СПС – Союз лівих сил, ПСПУ– Прогресивно-соціалістична партія України, ПЗУ– Партія зелених України; НДП – Народно-демократична партія, ЄЦ – «Єдиний Центр»; ПППР – Партія промисловців і підприємців.

Основними відмінностями партійно-політичного спектру сучасної України від класичних партійних систем є велика кількість партій, які постійно перебувають у процесі перетворень, розпаду, об’єднання, реорганізації, що обумовило крайню нестійкість партійної системи. При цьому самі партії формувалися «зверху» і слугували переважно для імітації демократії. Ідеологічні засади партій постійно розмивалися, тривав відхід від лівих і національно-демократичних течій, зміщення балансу між ідеологією і регіональною приналежністю на користь останньої. Особливо ці процеси прискорилися після виборів 1998 р., коли у партійному будівництві активну участь почали брати представники бізнесу. Це, у свою чергу, обумовило посилення впливу на партійне життя переважно фінансово-економічних факторів, що врешті призвело до перетворення партій на структури, основна функція яких полягала в просуванні у владу або збереженні у владі представників окремих кланів, фактичне перетворення партій на бізнес-проекти.

Виходячи з цього, існуючі на сьогодні в Україні партії доречно класифікувати не за ідеологічними, а швидше за функціональними ознаками. Можна виділити чотири такі умовні групи. 

Першу складають так звані квазіпартії. Характерною їх рисою є експлуатація решток лівої або національної ідеології. Найбільші з них (КПУ, СПУ– з одного боку, НРУ, УНП – з іншого) мають визнаних лідерів і розгалужену мережу організацій. Але їх ідеологія, взята з минулого, не привертає нових прихильників. За поліпшення економічних показників і зростанні добробуту населення неминуче подальше скорочення їх соціальної бази. Невипадково боротьба за популярні й досі ліво-центристські ідеї розгортається гостра боротьба, де поряд з збанкрутілими проектами типу КПРС, СДПУ (о), ПСПУ, з`являються різні союзи лівих сил, ВО «Свобода»

Другу групу становлять партії, що є політичними складовими провідних фінансово-промислових груп, або ті, хто намагається зміцнити свої позиції на певному геополітичному просторі, пробуючи його якомога розширити, витісняючи опонентів. До них насамперед відносяться Партія регіонів, БЮТ. На їх базі намагаються нав`язати два полюси партійної системи. Один формується більш інтенсивно – це Партія регіонів, після перемоги на президентських виборах 2010 року В.Януковича цей процес прискорився з активним використанням адміністративного ресурсу. Саме їй, певною мірою, вдалось втілили в життя об`єднавчу ідею, бо вона відмовилась від блокування, а зміцнила партію, розчинивши в ній бажаючих приєднатись (від партії „Нова демократія” Є Кушнарьова, до «Жінок України» та окремих лідерів інших партій: С. Ківалов – «Морська партія», О. Костусєв – «Союз», а в 2007 році – І. Богословська (хоча вона і вийшла з ПР в 2009 начебто в знак протесту проти створення ПРіБЮТ, що так і не відбулося) – «Віче», А. Кінах – «Партія промисловців і підприємців», Ю. Бойко – «РПУ», Н. Шуфрич – СДПУ (о)…). При чому, безумовні протиріччя залишились, бо, на думку політолога В. Карасьова, «основний електорат Партії регіонів зосереджений на Сході й орієнтований на Росію, а економічний і політичний інтерес – на Заході, тобто в Європі. Партія представляє бідних виборців, хоча є клубом найбільшого в країні бізнесу».¹³

На іншому полюсі головний претендент на лідерство – БЮТ, який спираючись в основному на електорат Західної та Центральної Україні, все ще прагне претендувати на статус єдиної об`єднаної національно-демократичної сили. Але після поразки на виборах Президента Юлії Тимошенко, це все менше вдається. БЮТ, на відміну від ПР, так і не зміг відмовитись від іменного блоку на користь міцної партії. До того ж, самопроголосивши себе лідером об`єднаної опозиції, лідерка блоку продовжує критикувати вірогідних союзників, не поспішаючи визнавати власних прорахунків. Якщо у Партії регіонів є коливання між моделлю ліберальних і соціал-демократичних принципів з елементами проросійської геополітичної орієнтації, то БЮТ не має чітко вираженої ідеологічної орієнтації. Може, тому, що орієнтуючись, насамперед на протестний електорат, вигідно працювати поза ідеологічною моделлю. Тому блок то заявляє себе прибічником солідаризму, ліво-центристської орієнтації, то бере участь у зібраннях народних європейських партій право-центристського спрямування, включивши до свого складу ПРП С.Соболєва (який формально очолює опозиційний уряд), зміцнюють неоліберальний, національно-демократичний напрямок. Такі «ідеологічні маневри» можна пояснити тим, що лівоцентристські ідеї досить популярні в суспільстві, а «солідаризм» не обмежує прав людини в цілому, а лише право дуже багатої людини (компанії) до зростання. Багатіти за солідаризму можна, і це навіть заохочується. Але перевершувати своєю силою державу – ні. Зелене світло малому і середньому бізнесу, інколи і великому, але в залежності від конкретних економічних умов.

В той же час від ідей двопартійності не в захваті інші партії, які аж ніяк не бажають розчинятись ні в ПР, ні в БЮТі. На національно-демократичному фланзі – це, передусім, НУНС та партії, які входять до цього блоку. В партії «Наша Україна», яка складала основу цього блоку в 2007 році, з ідеологічною самовизначенностю більш чітка картина. Бо в програмних документах основними пріоритетами проголошені неолібералізм та націонал-демократія. Але з урахуванням настроїв громадян в соціальних питаннях, вони теж віддають належне ліво-центристській соціальній орієнтації економіки. Прагнення об`єднати своїх прихильників у єдину мегапартію національно-демократичного спрямування європейського зразка під брендом „Наша Україна” не вдалося. Хоча ще в червні 2008 року один із лідерів блоку НУНС Тарас Стецьків заявив: «Я абсолютно впевнений, що єдина партія буде створена… єдиним виходом і єдиною перспективою для «Народної самооборони» є разом з «Нашою Україною» та іншими учасниками блоку НУНС створювати якісно нову політичну партію з якісно новою ідеологією. …Тобто, я відстоюю перехід з персональних інтересів та протистоянь у політиці до ідеологічних протистоянь, до конкуренції цінностей, політичних поглядів».¹² Проте, як НСНУ, так і блок роздирають протиріччя. На президентських виборах 2010 року самостійно балотувались четверо його представників (Анатолій .Гриценко, Юрій Костенко, Віктор Ющенко та Арсеній Яценюк).

Третю групу становлять суто технологічні проекти, які створювались, або під когось, або за вузько-професйними чи «містечковими ознаками», або «на продаж» в потрібний момент. До таких можна віднести „ЕКО+25%”, «НАС», «Велика Україна», «Третя сила»., «Райдуга», «Союз», «Партія політики Путіна», „Відродження” (та ще більше сотні таких утворень…) .

До четвертої групи можна віднести деякі молоді партії, чи політичні проекти, за умови, що їм вдасться почути, прислухатись до своїх прихильників на місцях, мати чітку ідеологію та об`єднувати громадян навколо ідей, програм та тих, хто здатен їх реалізувати для людей. Про наміри стати такими партіями декларують їх лідери: С.Тігіпко, А.Яценюк, А.Гриценко, В.Кириленко, В.Кличко. Але хто з них зможе це реалізувати, не повторюючи помилок попередників – покаже час. Для таких партій політична соціалізація і соціальна інтеграція – повинні вийти на перший план, як це прийнято в країнах західної демократії, і привести не лише до відділення бізнесу від влади, але і політики від бюрократії. 

Зараз партійна система України – на роздоріжжі. Можливі різні сценарії розвитку. Найкращий з них – формування в Україні у короткостроковій перспективі одного з типів класичної партійної системи. Але треба мати на увазі, що для України спроби сформувати двопартійну систему небезпечні та несуть реальну загрозу цілісності державі, на чому справедливо наголошують багато експертів. Такі небезпечні тенденції можна побачити, проаналізувавши вибори 2006-2007 років, маючи на увазі, що, як заявляв політолог В. Фесенко в липні 2006 року, «Революция завышенных ожиданий» обернулась «контрреволюцией разочарования". Вместо революции может быть нагнетание конфронтации, эскалация политической и эмоциональной напряженности с фатальными последствиями для страны. В отличие от 2004 года раскол страны будет уже не риском, а реальной угрозой....».¹⁴

Перспектива, безумовно, за міцними партіями, які мають серйозну соціальну базу, харизматичних лідерів, здатних конкретними справами зміцнювати свої позиції в суспільстві. В той же час, в Україні ідеологія ще не грає вирішальну роль, а про об`єднуючу національну ідею партії згадують лише перед виборами. Це підтверджують і результати парламентських виборів 2006-2007 років, коли 3% прохідний бар`єр подолали лише по 5^ть з 45^ти (2006) чи з 20 ^ти (2007) партій і блоків.

Основні підсумки виборів ВРУ 2006-2007років. Таблиця №49

Партії та блоки	Голоси		Відсотки		Мандати
	2006	2007	2006	2007	2006	2007
ПР	8 148745	8013895	32.14	34.37	186	175
БЮТ	5 652876	7162193	22.29	30.71	129	156
НУ НУНС	3 539140	-	13.95	-	80	-
	-	3301282	-	14.15	-	72
СПУ	1 444224	668234	5.69	2.86	33	0
КПУ	929591	1257291	3.66	5.39	21	27
Б. Л.	619 905	924538	2.44	3.96	0	20
НО.Н.В. ПСПУ	743 704	-	2.93	-	0	-
	-	309 008	-	1.32	-	0

Слід відзначити, що ніхто з парламентських партій, блоків не ставить під сумнів Незалежність України, не вимагає відновлення СРСР (навіть КПУ). Це свідчить, напевно, про зміцнення Української державності і еволюцію політичних позицій особливо комуністів, які на виборах 2002 р. вперше не були першими, не мали найбільшої фракції у ВР, в 2006 р. ледве подолали зменшений прохідний бар`єр (але вдало скористались протистоянням між «помаранчевими» силами та „синьо-білими”, обравши останніх в союзники, не соромлячись об`єднання з представниками великого капіталу). В 2007 р. КПУ дещо додали собі голосів, як єдиний представник лівого електорату, принципово не змінивши ситуації.

Представника Європарламенту Марека Сивця більше за все в 2006 році здивувала участь КПУ в коаліції: «Я б розглядав участь комуністів у парламенті як посмішку історії. Упродовж 15 років незалежності України Комуністична партія ніколи не перебувала в складі уряду. Проти неї боролися всі – починаючи ще від провладних сил часів Леоніда Кучми... Тепер комуністи будують урядову коаліцію. Гляньте на програму цієї партії – вона цілковито антиєвропейська. Хтось може сказати, що комуністи становлять меншість. Але, як на мене, навіть їхня меншість – це дуже серйозне і небезпечне явище. Усі партії, за винятком комуністів, на цих виборах виступали за євроінтеграцію України...».¹⁵

Закономірним є програш СПУ на виборах ло до ВР шостого скликання. На думку політолога Вадима Карасьова, «свого часу у Соцпартії Олександра Мороза був непоганий шанс зайняти лівоцентристську нішу і при цьому бути не однозначно «східним», а навіть у чомусь «західним». Проте цей шанс проґавили у зв’язку з однозначним коаліційним поворотом СПУ убік «східних» еліт».¹⁶

Ліво-центристський спектр, замість СПУ, в якійсь мірі, зайняв Блок Литвина, хоча і має найменшу фракцію в парламенті (20 депутатів). Проте, декларуючи в 2007 р. свою позакоаліційність, критикуючи всіх, не відповідаючи ні за що, а в 2008 та 2010, фактично заради отримання крісла спікера парламенту, з легкістю змінюючи коаліції, голова парламенту крокує шляхом свого попередника на цій посаді. До того ж, у блоці Литвина, окрім «Народної партії», яку очолює сам В.Литвин, нікого не залишилось! Незабаром після трагічної загибелі лідера «Трудової партії України» М.Сироти, яка і була співзасновником Блоку Литвина, ця політична сила змінила назву (тепер це – «Сильна Україна»), лідера (новий – С.Тігіпко) та прийняла рішення про вихід з Блоку Литвина.

Слід відзначити за підсумками виборів і чергову поразку ПСПУ Н.Вітренко, і те, що традиційна її критика, спекуляції на електоральному полі КПУ та Партії регіонів з мовного, антинатівського питань вже не дають бажаних для неї результатів.

Програли в 2007 році і радикальні націоналісти О. Тягнибока з ВО «Свобода». Хоча ї збільшили вдвічі свій відсоток у порівнянні з 2006 роком (з о,35% до 0,75%). А в 2010 на виборах Президента їх лідер вже мав – 1.43%. Тож, не зважаючи на те, що його підтримка – в основному на Заході та частково в Києві, не враховувати цю динаміку було б помилкою. До того ж, за останніми соціологічними опитуваннями, подолання 3%-го бар`єру цією партією на наступних парламентських виборах цілком ймовірне.

Таким чином, прогрес в розбудові справжньої багатопартійності безпосередньо залежить від того, чи вдасться досягти вирішальної ролі для виборців партійних програм та реальних кроків, – як провладних партій, так і опозиційних, – з їх реалізації. А поки що, на жаль, найвпливовіші українські партії більше схожі на закриті «підприємницькі клуби». А тому вони не «всмоктують» і реалізують інтерес мас, а займаються медійною самопрезентацією, а захищають власні бізнес-інтереси. ¹⁷

Для правової, демократичної держави політична відповідальність партій влади та опозиції за результати своєї діяльності мають бути вирішальним критерієм для громадян під час виборів. Саме тому значну роль мають відігравати опозиційні сили, як парламентські, так і позапарламентські, які повинні змушувати владу краще працювати, конструктивно їй опонувати, щоб бути здатними її поміняти.