2.Лібералізм і консерватизм як ідеологічні доктрини

Лібералізм

(лат. Liberalis –«вільний»)

Консерватизм (лат. Conservare – зберігати, охороняти)

Виникнення в епоху буржуазних революцій XVII-XVIIIст.

Лібералі́зм – політична концепція, яка проголошує, що вільна, тобто неконтрольована діяльність осіб, головним чином економічна й політична, є справжнім джерелом поступу в суспільному житті:

Ідеологи лібералізму:

Дж. Локк, Г. Гегель, Ш. Л. Монтеск’є, І. Кант, Т. Джефферсон, Т. Пейн, М. Сперанський,

М. Драгоманов

- За обмеження повноважень монарха парламентом, скасування привілеїв дворянства, духовенства, доступ до влади третього стану (купців, підприємців), щоб забезпечити політичні права громадян на приватну власність,

- Метою лібералізму є максимальне послаблення («пом'якшення») різних форм державного і суспільного примусу щодо особи (контролю особи тощо), відстоює шлях мирного, реформаторського здійснення соціальних перетворень.

- За парламентаризм, вільне підприємництво, демократичні свободи, обстоює абсолютну цінність людської особистості («особа важливіша за державу») та рівність всіх людей щодо прав особистості.

- Лібералізм – не ідеологічна догма, а “проект суспільства”, який може бути пристосований до місцевих, історичних, національних і культурних умов. Відносини між людиною і державою – на договірних засадах, до того ж в економічне життя держава не втручається: «держава – нічний сторож».

- Світ існує за об’єктивними законами, тому у людей має бути виваженість дій та здоровий глузд, людина – перш за все!

Неолібералізм XX ст.: державне регулювання економіки, його мета – “держава добробуту” для сприятливих умов конкуренції, контролю за соціальними витратами. Практичне втілення в “Новому курсі” Президента США Ф. Рузвельта.

-Серед теоретиків неолібералізму Джеймс Гелбрейт – автор теорії конвергенції, згідно з якою інтернаціоналізація (чи висловлюючись сучасним терміном - глобалізація) призводить до політичного, соціального і культурного зближення різних культур і народів, а відтак розв'язує левову частку суспільних проблем. Тобто, нема сьогодні в світі ні капіталізму, ні соціалізму (від першого слід взяти ринкові засади економіки, а від другого – соціальний захист)

- Деніел Белл, сформулював основні засади концепції постіндустріального суспільства (Постіндустріа́льне суспі́льство — стадія суспільного розвитку, яка передбачає посилення фактора знань, інформації, використання відновлюваних видів енергії, захист довкілля). Для сучасного лібералізму властиво адаптуватись з іншими доктринами.

Виникнення консерватизму як течії пов'язане з Великою французькою революцією XVIII ст. Консерватизм став реакцією феодально-аристократичних кіл на загрозу традиційним цінностям, звичному способові життя, яка йшла від революції. Першим використав термін консерватизм Ф. Шатобріан. Ідеологи консерватизму: Едмунд. Берк, А. Гамильтон, Дж. Адамс, Ф. фон Хайек В’ячеслав Липинський

Консерватизм виявляється

в двох формах: апологія традиційних порядків і ностальгія за втраченим соціальним статусом.

Визнання недосконалості людської природи й обмежених можливостей людського розуму; орієнтація на загальний морально-релігійний порядок, природна нерівність людей, панування закону, законослухняність, індивідуалізм.

За пріоритет наступності перед новаціями, непорушність природного порядку, моральних принципів, що лежать в основі сім’ї, релігії, власності.

Наповнення консерватизму буржуазним змістом розпочалось після революцій 1848-1849 рр. Отто фон Бісмарк соціальну базу консервативної політики вбачав передусім у соціальних верствах з сильними пережитками станових уявлень – селянах, ремісниках, торговцях. Він намагався довести, що великі землевласники є природними союзниками цих верств у їхній боротьбі з великою буржуазією.

Дізраелі висунув ідею «однієї нації», яка об'єднує представ-ників усіх суспільних класів і соціальних верств і має стати основою консервативної партії.

Отто фон Бісмарк і Б. Дізраелі визнавали необхідність соціальних реформ. Відстоюючи зміцнення економічного й політичного панування буржуазії, консерватори розходилися щодо шляхів і засобів її досягнення.

Прибічники реформістського напряму визнавали необхідність співпраці з лібералами та поширення впливу на робітничий клас.

За всіх відмінностей аксіомою є визнання природної та соціальної нерівності людей. Для консерваторів держава – це поліцейський, який твердо стоїть на сторожі інтересів капіталу.

Неоконсерватизм XX ст. близький до соціального лібералізму, у якого він сприй-няв ідеї суспільного розвитку, історичної, соціальної і політичної активності людини, демократизації політики й соціальних відносин. Прихильники неоконсерватизму Р. Рейган, М. Тетчер визнають необхідність державного втручання в економіку однак вимагають обмеження такого втручання й підвищення ролі ринкових механізмів,

в соціальній сфері– скорочення соціальних витрат з держбюджету.

На зміну «тетчеризму» прийшов «постнеоконсерватизм», де питання «соціальної держави» одночасно з «демократією власникі», ринковою економікою стали пріоритетними. ⁴