Сучасні характерні риси–принципи правової держави:

• верховенство права і верховенство законів над політичною і фізичною силою держави (людині дозволено все, що не заборонено, державі – те, що дозволено, приписано);

• народ – єдине джерело влади, яка має бути розподілена на три гілки (законодавчу, виконавчу, судову) з відповідною системою противаг; виборністю та ротацією влади;

• верховенство громадянського суспільства над державою;

• юридичне закріплення та діючий механізм гарантій основних прав і свобод людини;

• взаємоповага і взаємовідповідальність особи і держави;

• демократичний плюралізм і гласність, відносна свобода ЗМІ;

• достатній рівень політичної, правової культури.

Таким чином, первинність права відносно держави полягає не в тому, що природні права й свободи виникли раніше держави, а в тому, що держава має бути гарантом інтересів своїх громадян, тому зобов’язана забезпечити недоторканість та дієвість права.

Звідси можна зробити два висновки:

Орган влади, посадова особа діють тільки в межах своєї компетенції

Держава зобов’язана діяти в межах права та захищати законні права громадян

Це і є реалізацією принципу первинності верховенства права, неприпустимості свавілля держави проти власного народу та відповідності праву чинного законодавства Проголошення, юридичне закріплення правової держави – це лише перший крок до її реалізації в життя як ідеал, соціальну мету демократичного суспільства. Окремі держави до цього наблизились, інші задекларували (як і Україна), але в повному обсязі ще не побудував ніхто.

Як і ідеї правової держави, теорії «громадянського суспільства», відомі частково ще з античних часів, а особливо, з політичної доктрини Джона Локка, хоча сам термін з’явився значно пізніше. Особливо часто ним оперували мислителі ХІХ-ХХ ст. в своїх соціальних концепціях. Проте Гегель, Маркс, Енгельс розглядали «громадянське суспільство» як сферу економічної діяльності людей, їх виробничих відносин. К. Маркс погоджувався з французом Гізо, що відносини між державою і громадянським суспільством є відносинами між публічною владою і індивідуальною свободою. В працях В. Леніна термін “громадянське суспільство” взагалі не вживався, мабуть, тому його нема і в жодному довіднику радянських часів.⁷

Громадянське суспільство – це суспільство, де головною діючою особою є людина-власник (засобів виробництва, капіталу, інформацією, інтелектом, робочою силою). Незалежна, автономна людина, яка має всі особисті права, свободи – громадянин, центр громадянського суспільства.

Громадянське суспільство формується в державі, але має існувати поза неї, хоча й за її гарантій в правовій державі. Його утворюють вільні громадяни з високим рівнем економічної, соціальної, політичної культури для забезпечення пріоритету законних прав і свобод людини.

Громадянське суспільство – це суспільство, в якому має місце і постійно розширюється сфера вільного волевиявлення, яке сприяє роз­криттю внутрішнього потенціалу людей і досягається через систему інституцій і відносин, що покликані забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів і їх об'єднань. Причому компетенція держа­вного втручання в їхню діяльність обмежена до мінімуму і чітко означена, як певна сукупність відносин між людьми й форм організації їх спільного життя, в яких вони беруть безпосередню участь, доб­ровільно вносячи в них свою ініціативу й свою відповідальність. Громадянське суспільство ставить особливо високі вимоги щодо своїх членів. Від них очікується високий рівень духовності, відно­син, збагачених любов'ю та повагою і, особливо, міцною правосвідомістю на принципах волі, без чого неможливо не лише самому жити у правовому полі, але й вступати у взаємини з іншими людь­ми.⁸