5.Правова держава та громадянське суспільство

(концепції, реалії)

Правова держава – це основна ознака демократичного суспільства. Ідеї правової держави зародились ще в античні часи, хоча й сам термін не вживався, як і в політичних доктринах лібералів XVII-XVIII ст. Сам термін «правова держава» з’явився в німецькій літературі у К. Велькера і Р. фон Моля.

Філософські основи концепції правової держави були сформульовані І. Кантом в ХІХ ст. Вона зводилась до юридичного закріплення основних прав і свобод людини:

Кожен громадянин повинен бути паном сам собі.

Чого народ не може вирішити відносно самого себе, того і законодавець не може – відносно народу.

За Кантом, держава – це об'єднання значної кількості людей, що підпорядковані дії правового закону. Перспективи, темпи роз­витку держави залежать, у першу чергу, від того, наскільки її дер­жавний устрій узгоджений із правовим принципом. Реалізація вимог категоричного імперативу у сфері державності постає у Канта як правова організація держави з розподілом влади на законодавчу, виконавчу і судову. З огляду на наявність чи відсу­тність такого поділу Кант виокремлює дві форми правління: рес­публіку і деспотію, надаючи перевагу першій як еквіваленту правової держави. «Республіканізм, – зазначав він, – є державний прин­цип відокремлення виконавчої влади (уряду) від законодавчої; деспотизм – принцип самовладного виконання державних зако­нів, даних ним самим, тож публічна воля виступає як приватна воля правителя».

Обґрунтовуючи принцип розподілу влад і чітке розмежування повноважень, Кант водночас не поділяє ідею їх рівноваги, ви­знаючи пріоритет та надаючи верховенство законодавчій владі як виразнику народної волі. Управлінська діяльність й акти виконав­чої влади, зазначав він, не повинні порушувати верховенство за­кону, а правосуддя має здійснюватись судом присяжних, які виб­рані народом.

Кант, визнаючи верховенство законодавчої влади, все ж обме­жує її діяльність. Зміст обмежувального принципу такий: те, чого народ не може вирішити стосовно самого себе, того й законодавець не може вирішити відносно народу.

Таким чином, в основі правової теорії Канта лежала ідея народного су­веренітету, згідно з якою різні гілки влади, виходячи з єдиної волі народу, повинні діяти узгоджено і в єдиному напрямі. Воля законо­давця, зазначав Кант, є бездоганною, здатність до виконавства у верховного керманича нездоланна, а вирок верховного судді – незмінний. Кантівська концепція правової держави постає не як емпірична реальність, а ймовірніше, є ідеально-теоретичною мо­деллю, якою, на його думку, слід керуватися як вимогою розуму і метою наших зусиль у практичній організації державно-правового буття. Якщо у Канта правова держава є лише бажане, то у Гегеля правові закони, правова держава постають як реальна дійсність, як практична реалізованість розуму в певних формах наявного буття людей.⁶

Українські вчені-правознавці ще на початку хх століття

сформували своє бачення правової держави: Таблиця№29

Б.О. Кістяківській: - обмеження державної влади визнанням пріоритету прав, свобод особи; підзаконність державної влади та законослухняність її громадян. Єдність влади і народу, неприпустимість їх протиставлення.

Ф. В. Тарановський: - зв’язаність держави правовими формами і межами; визнання наявності юридичних стосунків між держа-вою і підданими з відповідними гарантіями суб’єктивних публічних прав громадян, включаючи й права на судовий захист.

М.І. Палієнко: - обов’язковим для правової держави: є створення й забезпе-чення правового об-меження державної влади; встановлення права, яке усуває свавілля влади і забезпечує необхідну свободу особистості у влаштуванні свого і державного життя.

Таким чином, ідеї правової держави теоретично розроблялись протягом століть і значною мірою не втратили актуальності сьогодні. Ледm чи не найбільш серйозною небезпекою в процесі реалізації політичного курсу на створення правової держави слід вважати реальну можливість зробити його лише формально-правовим. Тому надзвичайно важливо чітко визначитись з критеріями сучасної правової держави, а для цього потрібен, як світовий досвід, так і вітчизняна специфіка, практичні реалії, рівень правової, політичної свідомості та культури.

Загальні вимоги до сучасної правової держави:

 повна відповідність діяльності держави, всіх організацій і кожного громадянина не тільки літері, але і духу Основного Закону країни, що розуміється як нерівна умова забезпечення практичної реалізації принципів функціонування суспільства;

 відповідність законодавства найважливішим інтересам всіх соціальних верств, тенденціям соціально-економічного розвитку і морально-психологічної ситуації в суспільстві;

 сувора відповідність поточного законодавства конституційному, практичне забезпечення верховенства закону по відношенню до підзаконних актів;

 поєднання стабільності і динамізму законодавства;

 наявність відпрацьованих демократичних процедур участі громадян в правотворчому процесі, врахування громадської думки; 

 всебічна гарантованість основних прав громадян, наявність налагодженого, неважкого і легкодоступного юридичного механізму практичної реалізації конституційних прав і свобод особи і їхній захист;

 наявність юридичного механізму вирішення спірних і конфліктних ситуацій між суб'єктами права на всіх рівнях політичної, державної і соціальної структури;

 професійна і моральна бездоганність працівників державного апарату і апарату громадських об`єднань, їхня зацікавленість в якісному виконанні своїх професійних обов'язків;

 високий рівень правових знань і правової культури громадян країни.