§ 2. Адміністративні суди

Ще з часів реформ Великої французької революції функ­ції адміністративної юстиції виконували ради префектур. Проте в результаті реформи 1953 р. ради префектур одержа­ли функції цивільно-правового судді щодо адміністративних спорів і нову назву — адміністративні суди (фр. Tribunal administratif). Вони стали судовими установами (на кшталт судів загального права), до компетенції яких були віднесені всі адміністративні спори, за винятком тих випадків, коли окремі категорії правовідносин спеціальними актами виклю­чалися з їх підвідомчості й передавалися до іншої юрисдик­ції, тобто до спеціалізованих внутрішньовідомчих адміністра­тивних квазісудових установ (фр. Autres juridictions admini­stratives) або безпосередньо до Державної ради.

Усі організаційні норми та регламент роботи адміністра­тивних судів об'єднані в Кодексі адміністративних судів, який видано у 1973 р. У французькій метрополії є 26 таких судів і ще 5 судів — у заморських департаментах Франції. Ці суди мають назву міст їх розташування, що зручно для їхнього пошуку громадянами. Організаційно суди працюють складом палати. Деякі з них мають тільки одну, інші — дві й більше (до п'яти) палат, залежно від кількості справ. Па­ризький адміністративний суд має сім секцій, в яких є по дві палати, що зумовлено обсягом роботи цієї установи. Розмі­щений він, як видно з назви, у столиці держави і компетент­ний розглядати скарги на численні органи центральної дер­жавної вляди, що також розташовані у Парижі. Як виняток — особливо важливі та складні справи можуть розглядатись у пленарному засіданні всього суду.

Адміністративним керівником судів є голова суду, іноді в нього може бути один або кілька заступників. Суддями цих судів призначаються випускники Вищого національного учи­лища адміністрації (Ecole Nationale d'Administration), тобто зі складу кандидатів, які були відібрані паралельно з набо­ром, який відбувався для формування груп так званої "зов­нішньої ротації кадрів" або через спеціалізовані конкурси ад­міністраторів. Це свідчить про те, що хоча майбутніх суддів адміністративних судів готують як "суддів", проте вони не обов'язково і не завжди за фахом є юристами, частіше адмі­ністраторами, які повинні займатися специфічною працею —

оцінювати акти і дії своїх колег по адміністрації з точки зору відповідності й забезпеченості прав та інтересів громадян. Вони одержують звання радника адміністративного суду.

Статус суддів цього корпусу значно змінився після прий­няття Закону від 6 січня 1986 p., коли незалежність цих суд­дів стала гарантуватися запровадженням принципу їх незмінюваності, а також створенням Вищої ради адміністра­тивних судів (аналог Вищої ради магістратури в системі су­дів загальної юрисдикції), — єдиного консультативного орга­ну, компетентного в питаннях добору кадрів і роботи адмі­ністративних судів. Згідно з цим, судді без їхньої згоди не можуть бути звільнені з посади, навіть з метою просування по службі. Ці гарантії не торкаються порядку імпічменту.

Організаційно-технічну сферу діяльності суду забезпечує канцелярія, яка є в кожному суді, і місцеві бюро, розташова­ні в кожному департаменті, що входить до сфери терито­ріальної компетенції відповідного регіонального адміністра­тивного суду.

Зрозуміло, що хоч адміністративні суди розташовані на всій території Франції, проте громадянин, який має намір звернутися з позовом, повинен зробити свій вибір відповідно до ретельно розроблених норм, які регулюють територіальну компетенцію цих судів. Основна ідея правил полягає у тому, щоб максимально розвантажити адміністративний суд Пари­жа, інакше кажучи, якщо у такій централізованій державі, як Франція, керуватися класичними нормами поділу компе­тенції, то Паризький суд був би перевантажений роботою, яку неможливо виконати за багато років.

Чинні норми визначають компетенцію адміністративних судів відповідно до двох основних принципів і одного додат­кового. Згідно з першим принципом, частину справ віднесе­но до компетенції місцевого адміністративного суду залежно від локалізації конфлікту:

• у справах, пов'язаних а договорами, компетентним є той суд, на території якого контракт виконується, а в разі труднощів у застосуванні цієї норми — за місцем укладання договору;

• у справах, пов'язаних з недоговірною майновою відпо­ відальністю, що є наслідком прийняття адміністративного рі­ шення, компетентним є той суд, до відання якого віднесено судовий контроль щодо рішень цього адміністративного орга-

'

Розділ II

Установи правосуддя у Франції

141

ну. Якщо йдеться про фізичні дії (наприклад, нещасний ви­падок), то справа розглядається за місцем вчинення збитку;

— у пенсійних справах, коли заявник був державним службовцем в одному з місцевих органів влади, то компе­ тентним є той суд, до юрисдикції якого належить населений пункт, де розміщується державна установа, з якої службо­ вець пішов на пенсію. В інших випадках компетентним буде суд за місцем виплати пенсії;

• у справах, пов'язаних з виборами чи призначенням до адміністративних органів або професійних асоціацій, компе­ тенція визначається місцезнаходженням відповідного органу чи організації;

• у справах з майнових питань компетенція визначаєть­ ся місценаходженням майна, а якщо майновий спір виник у зв'язку з професійною діяльністю, компетенція визначати­ меться місцем здійснення цієї діяльності;

• у випадках, коли йдеться про спори, пов'язані з конт­ ролем держави щодо місцевих органів державних або при­ ватних організацій, то компетенція визначатиметься місцем дислокації органу чи організації.

Відповідно до другого принципу, частина скарг подається за місцеперебуванням заявника:

• щодо індивідуальних судових спорів, які стосуються державних службовців, компетенція визначається місцем служби заінтересованої особи;

• щодо спорів, пов'язаних з визначенням статусу або наданням нагороди чи відзнаки, компетенція визначається за місцем проживання або постійного мешкання заінтересо­ ваної особи;

• щодо спорів, пов'язаних з індивідуальними спорами поліцейського напряму, компетенція також визначається за місцем проживання заінтересованої особи;

— щодо пенсійних справ і справ, пов'язаних з недоговір- ною майновою відповідальністю, на які не поширюється пер­ ший принцип, компетенція визначається за місцем прожи­ вання заявника.

Додатковий принцип полягає у тому, що коли нема підс­тав для застосування двох основних принципів, то справа надходить до того адміністративного суду, під компетенцію якого підпадає автор оспорюваного акта або дії.