5. Проблеми філософії Стародавнього Китаю

Історія філософської думки Китаю сягає початку першого тисячоліття до н.е. В центрі уваги філософії Давнього Китаю були проблеми морально-етичної природи людини та побудови досконалої держави, управління суспільством.

Духовним каноном життя стародавнього Китаю є п’ятикнижжя, де в образно-міфологічній формі подано найфундаментальніші складники давньокитайського світобачення. Пань-Гу відділив небо від землі. На небі запанували ідеальні закони буття. На Землі – навпаки: стихійність і випадковість. Тому перед людиною відкривається можливість вибору між двома типами поведінки.

Все в світі є результатом двох протилежних початків буття: інь та янь. Інь уособлює темний жіночий, а янь – світлий чоловічий. Внаслідок взаємодії інь та янь утворилось п’ять світових стихій: вогонь, вода, земля, дерево, метал.

Людину розглядають як органічну частину космосу. Коротко охарактеризуємо основні школи давньокитайської філософії.

Конфуціанство. Засновником був Конфуцій. Основне місце в даному вченні займали проблеми природи людини, її моралі та етики, життя сім’ї, управління державою. Конфуцій учив, ніби поведінка людей, їх суспільний статус залежить від неба, вищої духовної сили, яка разом з тим, є частиною природи. Моральні норми, за Конфуцієм, теж залежать від неба. Державна влада, на його думку, має користуватися довір’ям народу. Погляди Конфуція на шляхетну людину:

• будує свою поведінку відповідно до волі неба;

• в душі людини діє доброчинність.

• поважає батьків, людинолюб, виконує ритуали.

Погляди Конфуція на низьку людину:

• не має внутрішніх переконань;

• діє під впливом юрби або життєвих потреб;

• дбає лише про зиск.

Даосизм. Авторство його приписують Лао-Цзи. Головним теоретиком даосизму був Ян Чжу проголошував принцип себелюбства, високо цінував земне життя, визнавав природність пристрастей і насолод, заперечував віру в безсмертя. Згідно з класичним даосизмом, дао – це невидимий всюдисущий об’єктивний закон руху і зміни природи, людського суспільства, поведінки і мислення окремої людини.

Моїзм. Автор – Мо-Цзи. Він критикував конфуціанство і виходив із принципів взаємодопомоги, поваги до талантів, економії, ненападу, загальної любові. Мо-Цзи вчив, що небо карає тих, хто не виявляє любові до ближнього. Разом з тим він не поділяв думки, нібито воля неба наперед визначає долю людини. Життя людини, на його думку, визначається її діями.

Легізм – етико-політичне вчення про управління людиною, суспільством і державою, яке виникло і сформувалося в VI – ІІІ ст. до н.е. Як і конфуціанці, легісти прагнули створити вчення про могутню, оптимально керовану державу. Та якщо конфуціанці на перший план висували моральні якості людей, то прибічники легізму вище всього ставили закон. Одним із засновників був Гуань Чжуан.

6. Антична філософія: особливості розвитку, морально-етична спрямованість

Антична філософія (греків і римлян) зародилася у VІ ст. до н.е. у Греції і проіснувала до VІ ст. н.е.

У розвитку античної філософії можна виділити три основні періоди.

1. Досократівський (Досократичний) (VІІ − VІ ст. до н.е.). В центр уваги виноситься проблема походження та структури Космосу, питання про сутність світу, про першооснову всього існуючого.

2. Класичний (Сократівський) (V − ІV ст. до н.е.). Головну проблему філософія вбачає в пізнанні людини, людської свідомості, поведінки, людських пізнавальних можливостей.

3. Елліністичний (кін. ІV ст. до н.е. − VІ ст. н.е.). Це був час кризи рабовласницького суспільства, період економічного і культурного занепаду. Особливий інтерес в філософії проявляється до проблем морально-етичного плану.

Досократична філософія

Основні дві школи: мілетська та елеатська.

Засновником мілетської був Фалес (VII – VI ст. до н.е.), а його послідовниками – Анаксімандр, Анаксімен, Геракліт, Піфагор. Основну увагу представники цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають всі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим, вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, існуючою завжди. Фалес вбачав таку першооснову у воді, Анаксімандр вважав, що нею є невизначене начало, яке він назвав «апейрон», Анаксімен – повітря, Геракліт прийняв за першооснову космічний вогонь. Піфагор зазначав, що усе подібне до числа і має пропорцію, тобто першоосновою всього є число.

Якщо представники мілетської школи клали в основу світу якусь матеріальну стихію, то в елеатській філософії вперше виділяється в якості такої основи неконкретне і нематеріальне начало, яке позначається поняттям «буття».

Найбільш ідеї цієї філософії були розроблені Парменідом (VI − V ст. до н.е.) і Зеноном (V ст. до н.е.). Парменід поділяє світ на істинний і неістинний. Істинним є буття, оскільки воно вічне і незмінне, завжди тотожне самому собі. Світ конкретних речей є неістинним буттям, адже речі постійно змінюються, сьогодні вони інакші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають.

В результаті своїх досліджень Зенон відкрив суперечливі характеристики руху, простору і часу.

Одним з відомих представників античної натурфілософії був Демокріт (V ст. до н.е.). Він також намагався розв’язати питання про можливість руху. Для цього він запровадив іншу, ніж в елеатів, передумову: існує не тільки буття, але й небуття. При цьому він уявляв буття як атоми, а небуття як порожнечу.

Класичний період розвитку античної філософії

Якщо в центрі уваги досократичних шкіл був космос, Всесвіт, то Сократ головну проблему філософії вбачає в пізнанні людини. І вся післясократівська філософія спрямована на вивчення людини, її життя.

Сам Сократ (V − IV ст. до н.е.) висуває думку про те, що істинним світом людини є її внутрішній світ. Пізнання цього світу здійснюється не чуттєвістю, а розумом, раціональністю. Він вважає, що в багатьох своїх характеристиках люди однакові, тому пізнання однієї людини дає знання про людей і світ в цілому. «Людино, пізнай саму себе, і ти пізнаєш весь світ» − таке філософське кредо Сократа.

Мистецтво вести суперечку він називав діалектикою.

Сократ ніколи не вважав себе «мудрим» (софос), а лише «філософом», тобто таким, що любить мудрість. Тому він полюбляв говорити: «Я знаю, що я нічого не знаю…». Легенда свідчить, що він твердив своїм учням: «Чим більше я знаю, тим більше не знаю». При цьому він пояснював це таким чином. Сократ креслив перед учнями два кола: велике та маленьке. Велике коло – це те, що він знає, маленьке – це те, що знають учні. Але, міркував він, поза колом перебуває галузь невідомого, і коло стикання з невідомим для нього набагато більше, ніж у них. Тому-то, чим мудріша людина, тим краще вона розуміє, як багато їй невідомо, тим менше у неї самовпевненості, самовдоволення, зарозумілості.

Крім Сократа, філософська думка класичного періоду представлена Платоном і Арістотелем.

Платон (427 – 347 рр. до н.е.) – творець першої в історії людства системи об’єктивного ідеалізму. Свої твори Платон писав у формі філософського діалогу. У діалогах Платона викладено натурфілософію, вчення про космос, теорію пізнання та діалектику, розглядаються проблеми людини та суспільства. Він приходить до висновку, що крім світу речей існує світ ідей.

В структурі людської душі, за Платоном є три начала: розумне, афективне (емоційне) і чуттєве. Якщо в людей переважає розумне начало – вони є прибічниками правди і справедливості. Завдяки своїй мудрості вони зможуть добре управляти державою. Якщо емоційність – то такі люди мужні, хоробрі, з розвинутим почуттям обов’язку. З таких людей вийдуть прекрасні воїни – оборонці держави. Люди, в яких переважає чуттєва сторона душі, добре працюють фізично, вони зможуть забезпечити матеріальне благополуччя держави. Якщо кожен клас буде чітко виконувати свої функції, то в державі буде порядок. Метою ідеальної держави є не матеріальне забезпечення і не завоювання, а моральна досконалість, яка досягається розвитком науки і особливо філософії.

За вченням Платона, людина існує заради держави, а не держава існує для людини. Людина, її воля та щастя, морально-етична досконалість віддаються в жертву держави. Мета держави – сприяти розквіту держави, її могутності.

Аристотель (384 – 322 рр. до н.е.) – найвидатніший філософ античності, учень Платона. Він прагнув систематизувати всі накопичені на той час наукові та філософські знання. Філософію він поділяв на теоретичну і практичну. Теоретична філософія містить у собі метафізику (у Аристотеля – це наука про початки буття і початки пізнання світу), математику і фізику. Практична філософія складається з етики, політики, риторики, економіки і поетики. Якщо часткові науки пізнають окремі сторони буття, то філософія досліджує суще як таке, його загальні і основоположні принципи, причини і начала.

Аристотель виділяє окремо науку логіку, розробляє теорію про закони і правила формально-логічного мислення, про методи наукового дослідження, створює класифікацію категорій. Його називають «батьком логіки».

Душа, за Аристотелем, − причина та початок людського тіла. Всі складові душі повинні руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму. Останній – частина душі, яка не виникає і яка не може загинути. В душі Аристотель бачить найвищу діяльність людського тіла, його «дійсність», або ентелехію (здійснення).

Філософія елліністичного періоду

У ІІІ столітті до н.е. античний світ вступає в період поступової кризи рабовласницького суспільства. Настрої відчаю і песимізму стають пануючими у світосприйнятті епохи еллінізму. На передній план елліністичної філософії виходить особистість. Переважаючою проблематикою є морально-етична. Якщо раніше вищим благом для людини вважалося знання, то тепер – щастя. Цими питаннями займалися три провідні філософські напрямки: стоїцизм, епікуреїзм і скептицизм.

Стоїцизм виникає наприкінці IV ст. до н.е. Засновником цієї школи був Зенон з Кітіона (ІІ ст. до н.е.). Найбільш відомими представниками були – Сенека (І ст. до н.е.), Марк Аврелій. Стоїки вважали, що у світі панує невблаганна необхідність і немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, природі. Але слід уважно вивчати природу і її необхідність. Хоча це і не завадить діянню необхідності, але дозволить, знаючи необхідність, добровільно підкорятися їй. Під природою стоїки розуміють як зовнішню природу, так і природу самої людини.

Наприкінці IV ст. до н.е. в Афінах виникла школа Епікура. Філософське вчення Епікура було спрямоване на підтримку спокою, радісного стану духу. Його ідеал емоційного стану людини – атараксія (грец. – незворушність), яка передбачає звільнення від усяких хвилювань і пристрастей. «Насолода – є початком і кінцем щасливого життя» (Епікур). Філософія, як її розумів Епікур, повинна бути практичною системою і забезпечувати щасливе життя. «Головне живіть так, щоб уникнути страху» − писав мислитель. Він вважав, що смерті не існує ні для живих, ні для мертвих, тому боятися її не варто. «Людина ніколи не зустрічається зі смертю. Коли ми є, її немає. Коли вона є, нас вже немає».

Засновником скептицизму був Піррон (IV ст. до н.е.), який оголосив неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Всі речі – абсолютно непізнавані. Про них нічого не можна сказати – ні істинного, ні хибного. Улюблене прислів’я скептиків «На кожне слово є зворотне слово».

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

• Що є об’єктом та предметом історії філософії?

• Як відбувався процес зародження філософії?

• Що вважалося першоосновою всього у стародавньому Єгипті?

• Чому виникають східний і західний типи філософського мислення? Які їхні відмінності?

• Виділіть дві загальні тенденції осягнення людини. Поясніть чому вони виникли.

• Проаналізуйте погляди на людину у стародавній філософії.

• Яка різниця між ортодоксальними та неортодоксальними філософськими школами давньої Індії?

• Як розглядалось питання позбавлення людини від страждань у давній індійській філософії?

• Що таке «інь» та «янь»?

• Проаналізуйте вияви морально-етичної природи людини у філософії давнього Китаю.

• Зазначте відмінності «низької» та «шляхетної» людини за Конфуцієм.

• Проаналізуйте вихідний пункт положення буддизму: «Немає бажань – немає страждань».

• Охарактеризуйте періоди розвитку античної філософії.

• Зазначте представників кожного з періодів античної філософії та проаналізуйте їхні погляди.

ТЕМА: ФІЛОСОФІЯ ДОБИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ