3. Філософська думка українського ренесансу.

Формування і розвиток філософської думки в Україні стояли не осторонь світової філософської культури. Українські мислителі, ставали безпосередніми учасниками її творення, вносячи в неї свій доробок. Тенденція до цього стає більш, ніж помітною, в кінці XV – на початку XVI ст. на загальному фоні тих соціально-економічних та духовно-культурних процесів, з якими пов’язана назва цілої епохи всесвітньої історії – епохи Ренесансу, Відродження.

Як відомо, основним змістом і рисами епохи Відродження є не просто перевідкриття та відродження античної культури і філософії, а її антифеодальна спрямованість. У соціально-економічному відношенні епоха Відродження – це епоха зародження капіталістичного способу виробництва, первісного нагромадження капіталу, де звернення до античної культури і філософської спадщини стає основою формування нової буржуазної культури та світогляду. Ось цим і зумовлюються основні риси епохи, серед яких слід назвати: перехід від теоцентризму до антропоцентризму в розумінні світу; визнання творчої здатності людського розуму і прагнення до земного щастя; відкриття людської особистості в її цілісності, звернення уваги на внутрішню земну богоподібність людини і відмова від зовнішньої «інституціальної істоти Божої»; повернення людини до життєвої активності і утвердження віри в себе; сакралізація⁷⁹ праці в її загальній формі «хочеш жити, умій працювати»; освоєння досягнень культури і оволодіння багатством античної філософії.

Відбиваючи інтереси та цілі різних прошарків третього стану, реалізація ідеології і практики Ренесансу відбувалася у двох напрямах: світському, що отримав назву гуманізму, та релігійному – реформації. Ідеї гуманізму пов’язані з активізацією верхніх прошарків ранньобуржуазного суспільства як звернення до людяності створення умов, гідних життю людини. Маючи конкретні історичні та соціальні контексти і виміри, гуманізм за умов епохи Відродження проявлявся у витворенні високих зразків художньої та культурної творчості, спрямованої на реальну земну людину, перебудову суспільства через розвиток світської освіти, науки, культури, де все людське має бути підпорядковане людському розуму, а сенс життя – служіння людям, батьківщині. На відміну від гуманізму носіями реформації виступили міські середні та нижчі прошарки, які були прив’язані до релігійних уявлень внаслідок умов свого існування і вимагали зміни церкви, її вчення, обмеження монопольного становища католицької церкви в усіх сферах життя тодішнього європейського суспільства, що дійсно «було боротьбою європейського міщанства проти феодалізму». При всіх своїх відмінностях гуманізм і реформація становили цілісний антифеодальний процес, що мав загальноєвропейські виміри, знайшовши свій відбиток і в Україні, яка на той час була вписана до європейського соціально-економічного та культурного простору.

Слід визнати, що при всіх негараздах, пов’язаних із спустошливими набігами Оттоманської Порти і кримських татар, посиленням польського наступу з його соціально-економічним, політичним, національним та духовним гнобленням українського народу, розвиток України проходив по висхідній. Так, фільварочне господарство сприяло не тільки колонізації нових земель, а й розвитку торгівлі, товарно-грошових відносин. На порубіжних землях відбувався процес формування нового стану – козацтва. Посилювались роль і значення міст. Щоправда, якщо в Наддніпрянщині міста ще тісно були пов’язані із землею, виконували оборонно-захисну функцію, то в західних землях вони поступово звільнялися від землі, перетворювались на центри культурного життя, торгівлі, промисловості, які починають набувати ранньобуржуазної форми. За цих умов здійснювався процес формування не тільки середніх і нижчих прошарків третього стану (міщанства), а й його верхівки, елітарних прошарків (інтелігенції), посилення інтересу до науки, культури. Пробудження національної свідомості народу приводить до необхідності розвитку освіти, сприяючи зростанню шкіл та підвищенню їхнього освітнього рівня. Однак за відсутності вищих навчальних закладів в Україні значна частина української молоді виїздить за кордон, де студіює в місцевих університетах.

Про масовість навчання українців за кордоном свідчить той факт, що з 1510 по 1560 рр. тільки в Краківському університеті навчалось 352 студенти з 51 міста України. Завершивши навчання, багато з них залишалися магістрами і професорами університетів, у яких вони навчалися, інші поверталися на батьківщину, де ставали придворними поетами та істориками великих українських магнатів, вищими урядовцями, вчителями тощо. Якщо перші, усвідомлюючи себе українцями, не забували про батьківщину, то другі підтримували тісні зв’язки із своїми вчителями, західноєвропейськими вченими та культурно-освітніми діячами. Усвідомлення своєї національної належності, формування нових світоглядних орієнтирів належать саме цим прошаркам ранньобуржуазного суспільства в Україні. Для них найбільш співзвучними стають ідеї раннього та громадянського гуманізму, які вони обстоювали в своїх працях відповідно до умов життя своєї вітчизни.

Ідея людини, звернення до людського життя, обстоювання гідності людської особистості були не новими для філософських роздумів в Україні. Починаючи з праць книжників князівської доби, і розгорнувшись повною мірою в «Повчанні Володимира Мономаха», вони знайшли свій відбиток і в наступні періоди розвитку філософської думки, особливо в XV ст. Однак тут можна говорити лише про елементи гуманізму як такого. Систематичне звернення до ідей і концепцій гуманізму як ідеологічної течії третього стану все-таки найповніше проявилося саме в ХVI – першій половині XVII ст., набуваючи залежно від конкретних умов і звернень до своїх витоків певного змісту та форми.

Зачинателями гуманістичної культури в Україні, її найвизначнішими діячами не без підстав вважають Юрія Дрогобича, Павла Русина, Лукаша з Нового Міста та Станіслава Оріховського-Роксолана.

Юрій Котермак (Дрогобич – псевдонім від місця його народження) народився у 1450 році в місті Дрогобич. Свою першу освіту він отримав при церкві святого Юрія. Здобув прекрасні знання з церковних предметів, а також латинської мови. В результаті раптової смерті свого батька, змушений був вести його справи у торгівлі в Львові, в заможного пана Айнольфа. З 1468 по 1469 рр. – навчається у місті Кракові, в Ягелонському університеті. Там отримує ступінь бакалавра (1470 р.), а пізніше – магістра (1473 р.). У 1478 р. Котермак поступає до Болонського університету, в якому успішно захищає докторську дисертацію. Свою діяльність він намагається поєднувати із викладанням лекцій з астрономії та додатковим вивченням медицини і вільних мистецтв.

В Болонському університеті з 1478 по 1482 рр. він викладав лекції з астрономії. У 1482 році одноголосно був вибраний на посаду ректора університету. За наказом папи Сикста ІV працював над прогностіконом на наступний рік. Для такої місії необхідно було дуже чітко орієнтуватися в астрології. Все ж таки зі значними зусиллями, мислитель видає книгу і називає її «Прогностична оцінка поточного 1483 року». Працю було видано в місті Рим у 1483 році. Дана робота була підписана його рукою, з вказівкою на те, що авторство належить Юрію Дрогобичу з Русі.

Окрім астрологічних досліджень, книга містила в собі деякі матеріали з астрономії, географії і метеорології, простежувалася спроба визначення географічну відстань між містами Вільнюс, Дрогобич і Львів. Дуже часто у своїх дослідженнях, Дрогобич зазначав про те, що багато небезпек загрожує населенню християнських країн, у зв’язку з їхнім пригніченим станом і впливу на них князів та панів.

Але він і гадки не мав, що католицька церква може скористатися його науковими здобутками. Папа Сикст ІV використав його наукові досягнення з іншою метою – введення інквізиції. Сикст ІV не спинявся на досягнутих результатах своєї діяльності, ним було введено сувору цензуру усіх книг, які видавалися у друкарнях. Шокований і вражений тим, що папа Сикст ІV використовував його дослідження не заради благородної мети, зрозумівши, що це є неправильно, філософ назавжди відмовився від передбачень для людей.

Науковець повертається до Галіції, а свою роботу продовжує в Краківському університеті. Доля його звела з відомим польським астрономом М.Коперником, з яким він разом навчався в університеті.

Творчість Дрогобича має яскраво виражений гуманістичний характер, що виявляється, зокрема, у його поглядах на природу, Бога, людину. Він високо цінував людський розум, вірив у його силу і можливості, у здатність пізнання таїн світу та його закономірностей, у спроможність людини використовувати результати пізнавальної діяльності на своє благо. Вважав, що завдяки розумові як головному критерію істинності можна легко «осягнути обшири неба незбагненно великі», пізнати «таїни у підмісячнім світі й силу могутню зірок». У людському розумі, освіті, активній діяльності вбачав головну рушійну силу історичного розвитку й суспільного поступу. Проблему співвідношення небесного й земного світів розв’язував у дусі неоплатонівської ідеї космічної любові, якою, гадав, сповнений Всесвіт. На думку Дрогобича, людина завдяки своїй доброчесності може уподібнитись до Бога. Поряд із християнським Богом у творах філософа фігурують інші надприродні сили, що втручаються в хід історичних подій і впливають на їхній перебіг.

Павло Русин. Один з перших українських поетів-гуманістів, культурно-освітніх діячів, Павло Русин народився у м.Кросно (тепер Польща). Навчався в Грейфсвальдському університеті (Померанія), отримавши там ступінь бакалавра. У 1506 – 1516 рр. – професор Краківського університету, де викладав римську літературу, був керівником гуртка краківських гуманістів, що започаткував польську гуманістичну поезію.

У дусі гуманізму та античної спадщини П.Русин звертав увагу на реальне земне життя, людську особистість. Прибічник природного права, він вважав, що в цивілізованій державі людина повинна мати право на повноцінне життя, свободу совісті, слідувати велінням власного розуму. Стосовно самої людини, то її треба шанувати не за багатства і титули, а за розум та інші чесноти. Обстоюючи необхідність розвитку освіти і науки, як головних сил історичного поступу, прославляв книгу як скарбницю мудрості, образ правди святої, що є дорожчою за всілякі коштовності. Останнє свідчить про те, що ідеї раннього західноєвропейського гуманізму в його орієнтації на античну спадщину П.Русин доповнює певними елементами української культури князівської доби. Звертаючись до проблем держави і державного правління, наголошував на тому, що правитель повинен бути мудрою людиною, мати світлий розум, стверджувати всі права і чесноти, дбати про повагу громадян. В історії вбачав учительку життя та свободи людини, яка і є творцем історії, де історичний процес зумовлюється не Божим промислом, а постає діяльністю людей, які беруть безпосередню участь в історичних подіях.

Лукаш з Нового Міста. Український і польський гуманіст Лукаш з Нового Міста народився в містечку Нове Місто. Освіту отримав у Краківському університеті, по закінченні якого залишився в ньому викладачем. У 1517 р. він став бакалавром, а в 1521 р. – доцентом філософії, пізніше – магістром вільних мистецтв. Залишивши викладацьку роботу, виїхав з Кракова, займав різні громадські посади у Новому Місті. Виступав проти обскурантизму⁸⁰ церковників того часу стверджував, що людина є частиною природи, яка має право на власне життя і задоволення своїх земних потреб.

Станіслав Оріховський-Роксолан. Серед українських гуманістів XVI ст. він займає особливе місце. Український і польський публіцист, історик, філософ, перший вітчизняний політолог в сучасному розумінні цього слова, оригінальний мислитель, він в постановці багатьох соціально-політичних проблем не тільки стояв на рівні кращих діячів західноєвропейської культури, а й випереджав їх своїми ідеями і узагальненнями, які знайшли своє обґрунтування з позицій соціально-політичної і філософської думки Нового часу.

Народився С.Оріховський-Роксолан 1513 р. в селі Оріховці Перемишлянської округи Російського воєводства. Навчався в університетах Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському, вдосконалював свої знання у Венеції, Римі, Лейпцигу. Після 17-річного перебування за кордоном повернувся до Перемишля, де брав активну участь у гуманістичному русі. Став видатним діячем культури епохи Відродження, творчо використовуючи та пропагуючи античну спадщину: твори Гомера, Платона, Аристотеля, Демосфена, Аристофана, Ціцерона. Підтримував стосунки з видатними гуманістами та культурно-освітніми діячами Західної Європи, де Оріховського-Роксолана називали «русинським (українським) Демосфеном», «сучасним Ціцероном». Володів давньогрецькою, староєврейською, латинською, більшістю західноєвропейських мов, добре знав польську та українську мови.

У галузі політики висловлював ідею «європейського дому» — згуртування європейських народів для подолання турецької експансії. Оріховський – один із перших в Європі ідеолог освіченої монархії (вважав доцільним мати «філософа на троні»). Аналізував природу монархічної держави, вважав за необхідне дотримуватися виборності короля всім народом. Разом з тим, працював над основами теорії демократичної держави, де влада підзвітна народові. Відстоював тезу відокремлення церкви від держави та верховенство світської влади. Вважав необхідним підпорядкувати приватні інтереси суспільним. У громадському житті найголовнішим вважав принцип спільного блага.

Дійшов до висновку, що целібат⁸¹ суперечить природі людини, її праву мати сім’ю і продовжувати рід. Звертався до Папи Римського з проханням його відмінити.

Високо цінував освіту, мораль, рідну мову, культуру, релігійну толерантність, вільний вибір релігії, віру предків, гідність людини, патріотизм, служіння державі, громадську активність.

В галузі історії Оріховський підтримував цінності самосвідомості народу, історичної пам’яті, виховання патріотичних почуттів, любові до вітчизни. Саме йому належить фраза «Я з українців (рутенців), про що кажу охоче і з гордістю».