1. Діалектика – вчення про розвиток

Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сущого, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. Тобто діалектика поширюється на всю навколишню дійсність і є теоретичним відображенням розвитку як «духу», так і матерії, свідомості, пізнання. На основі цього діалектику поділяють на об’єктивну – розвиток буття, об’єкта, об’єктивного світу (діалектика природи) та суб’єктивну – розвиток пізнання, мислення (діалектика духу).

Діалектика – (грецька dialektike – мистецтво сперечатися) – наука про загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення, внутрішнім джерелом яких є єдність і боротьба протилежностей. Термін ввів Сократ.

Діалектика виходить з того, що все існуюче може бути зрозумілим лише в розвитку.

Розвиток – це незворотна, спрямована, необхідна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів.

У результаті розвитку виникає нова якість. Це – загальна властивість матерії, її найважливіша ознака.

Розвиток – це насамперед зміна, рух, але не будь-яка зміна, рух є розвитком. В процесі руху як розвитку створюється нове, необхідне, здатне до саморуху, самовідтворення.

Саморух у таких організованих і цілісних системах, як суспільство, організм, біосфера тощо, здійснюється як саморозвиток, тобто як самоперехід на вищий рівень організації. Саморух і саморозвиток – важливі моменти діалектики як теорії розвитку.

Рух – це суперечність, свідчення того, що тіло може рухатись лише тоді, коли воно перебуває в даному місці і одночасно в ньому не перебуває. Це єдність протилежностей, котрі взаємно передбачають одна одну. Він, як відомо, є абсолютним, невід’ємним атрибутом усього сутнього. Тому розвиток можна вважати вищою формою руху і зміни, точніше, сутністю руху, а рух можна визначити як будь-яку зміну явища чи предмета.

Діалектика як філософська теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття, як зв’язок, взаємодія, відношення.

Поняття зв’язку є одним із найважливіших у діалектиці, вихідним для розуміння універсальних зв’язків об’єктивної дійсності. Процес пізнання, будь-яка наукова теорія завжди починається з виявлення зв’язків. Поняття зв’язку відбиває взаємообумовленість речей і явищ, розділених у просторі і часі. Існують різноманітні зв’язки. Вони класифікуються залежно від ознак, які кладуться в основу тієї чи іншої класифікації. Наприклад, залежно від рівня організації і форм руху матерії, зв’язки можуть бути механічні, фізичні, хімічні, суспільні. Суспільні зв’язки у свою чергу можуть бути виробничі, класові, національні, родинні, групові, особисті тощо. Зв’язки можуть бути також об’єктивними і суб’єктивними, внутрішніми і зовнішніми, суттєвими і несуттєвими, простими і складними, сталими і несталими, постійними і тимчасовими, повторюваними і неповторюваними тощо. Зв’язки можуть бути також одиничними, загальними і всезагальними. Зрозуміло, що дуже важливими для науки і практики є закономірні зв’язки, їх пізнання.

2. Загальні ознаки і людський критерій розвитку

Побудувати цілісний теоретичний образ світу в його динаміці було дуже важко. Вирішення цієї задачі відбувалося століттями і тісно переплелося з формуванням діалектики, як найбільш повного і всебічного вчення про розвиток. Давно початий філософський пошук продовжується і сьогодні.

Уявлення про мінливість світу колись стали великим відкриттям. Давні філософи ще не мали наукових доказів про різні форми, види рухів, але вони вловили загальну суть – рухливий характер буття. Одним з першовідкривачів цього був Геракліт. Світ уявлявся йому у вигляді «живого вогню» або ріки, в яку неможливо увійти двічі. У рухливому світі з часом все втрачає попередні риси, переходить у свою протилежність: вологе висихає, а сухе стає вологим; холодне нагрівається, а гаряче – холоне тощо.

Але очевидна для кожної людини мінливість усього, в деяких філософських ученнях розцінювалася як зовнішня, поверхнева риса дійсності. Глибинні, ж рівні сутність буття вважалися стабільними. В результаті учення про рухомість буття Геракліта було протиставлене розумінню буття як стійкого, незмінного (елейська школа).

Попри всіх змін в природному і суспільному бутті неважко побачити за зовнішньою рухливістю явищ – стійкі структури, процеси, риси.

Так несхожі осінь, весна, зима, літо, які змінюють одне одне. Але стійкою є зміна пір року: вона циклічна і повторюється. Стійкий з урахування походження роду – загальний життєвий цикл людини від народження до смерті. Таким чином виходить, що ні одну с двох протилежних відповідей на поставлене питання не можна ні безумовно прийняти, ні безумовно відкинути.

В пошуках шляху до вирішення непростих завдань такого типу, давні філософи розвинули діалектику – спосіб міркувань при якому протилежні позиції не перекреслюють, а доповнюють, врівноважують одна одну. Пізніше Гегель висловив такі ситуації в формулі: теза, антитеза, синтез. Діалектика відкрила шлях до осмислення, освоєння протиріч, на які наштовхується людська думка при спробах зрозуміти сутність змін. Але діалектика – це учення не тільки про загальний зв’язок усіх предметів та явищ, а й, як йшлося раніше, вчення про розвиток.

Був час, коли уявлення про розвиток, як такого не існувало. Антична філософія так і не змогла піднятися до розуміння розвитку як постійного виникнення чогось принципово нового, поворотного.

Зрозуміти це було можливо, тільки осмисливши час, як особливу об’єктивну властивість зовнішнього світу. Крок в цьому напрямку був зроблений в епоху середньовіччя , а пізніше – в новий час – Декартом. Але розуміння розвитку у Декарта не розповсюджувалося на суспільство.

Ідею історичного розвитку висунули Вольтер і Руссо. Формування теорії розвитку було здійснено лише в німецькій класичній філософії. Застосувавши поняття розвитку до сонячної системи та інших зоряних світів, Кант разом з тим поставив питання і про розвиток моралі про соціальний розвиток людини. Його учень Гердер зробив першу спробу послідовного розгляду історичного розвитку народів і культур.

Цілісну конструкцію розвитку, перш за усе історичного розвитку людства з позицій об’єктивного ідеалізму розробив Гегель. Він привів в систему понятійний апарат діалектики (система категорій).

Формування наукового знання пов’язано з встановленням законів відповідної області явищ. Через взаємозв’язок категорій Гегель сформулював сукупність закономірностей, які відбивають універсальні зв’язки світу і пізнання. Діалектика постала у вигляді пізнання про діалектичні закономірності. Крім того теоретична система включила в себе принципи – положення, зміст яких визначає загальну направленість теорії, її суть. В якості таких принципових ідей гегелівської діалектики можна виділити ідеї універсального зв’язку явищ, єдність протилежностей і розвиток через діалектичне заперечення.

Історично в вихідному розумінні діалектики виділялися збагачуючи його, все нові смислові пласти. В філософських ученнях увага концентрувалася то на одних, то на інших аспектах діалектики. Висвітлюючи ті чи інші грані діалектики, філософи по різному визначали її суть. Складається враження, начебто мова йде не про одне складне, багатомірне явище, а про багато і різні. Між тим в різних обличчях діалектики, починаючі з різних форм, появляється і сама загальна її суть.