2. Основні підходи до розуміння суспільства

Існують два підходи до розуміння суспільства та його історії – матеріалістичний та ідеалістичний. Про це чітко говориться в праці К.Маркса «До критики політекономії».

Ідеалістичний підхід – базується на тому, що першопричиною розвитку суспільства є дух, ідея, свідомість (наприклад, вчення про соціальний поступ, як результат розвитку абсолютної ідеї).

Матеріалістичний підхід – ґрунтується на визнанні, що суспільство розвивається в першу чергу на базі матеріальних чинників, зокрема виробництва.

К.Маркс розглядає наявність у суспільстві двох факторів – матеріального та ідеального. Матеріальні фактори займають провідне місце, вони виражаються в наявності виробничих відносин, які в своїй сукупності складають економічний базис суспільства.

Ідеальні фактори є відбитком матеріальних факторів і складають в своїй сукупності надбудову.

Таким чином, К.Маркс ввів в історіографію принцип матеріалістичного розуміння історії (на відміну від ідеалістичного принципу), суть якого зводиться до того, що не суспільна свідомість визначає суспільне буття, а, навпаки, суспільне буття визначає суспільну свідомість.

Тобто, ми повинні виходити з того, що суспільна свідомість, яка має відносно самостійний характер, може і повинна активно впливати на розвиток суспільного буття. Ніякого «економічного детермінізму» не повинно бути, але пріоритет економіки над суспільним знанням (наприклад, політикою) треба визнавати.

3. Суспільство як самоорганізована та саморозвинена система

Ідея про те, що суспільство являє собою систему, джерело розвитку якої знаходиться в ній самій, нині є загальновизнаною і не вимагає особливої аргументації.

У чому ж полягає відмінність соціальної системи від систем, що діють у природі? Ці відмінності полягають в тому, що:

1. суспільство на відміну від природи являє собою систему не тільки матеріальних, але і духовних відносин, що складаються між людьми в процесі їхньої спільної діяльності;

2. центральним елементом будь-якої соціальної системи є людина, що має свідомість, діє у відповідності зі своїми бажаннями і прагне до визначених цілей, що додає розвитку суспільства значний ступінь невизначеності, а, отже, і непередбачуваності;

3. сама людина є складною системою й існує як система в системі. Інші елементи суспільства також є системними формами й утворюють певні автономні системи (держава, економіка, політика, право і т. д.);

4. розвиток суспільства підкоряється як загальним законам, такі специфічним соціальним законам, що діють тільки в соціальному середовищі;

5. соціальна система являє собою узгодженість елементів і водночас їх неузгодженість, наявність гармонійних тенденцій і конфліктної взаємодії. Таким чином, суспільство – це жива суперечлива система, що розвиває себе сама.

Отже суспільство, яке є підсистемою об’єктивної реальності, істотно відрізняється від інших, природних систем, як біологічних, так і фізичних.

Соціальна система являє собою найскладнішу з відомих систем об’єктивної реальності, що охоплює сукупність соціальних об’єктів і суб’єктів, їхніх властивостей і відносин, що утворюють цілісний соціальний організм. Будь-яка соціальна система як цілісний організм характеризується такими ознаками, як самодіяльність, самоорганізація, саморозвиток.

У соціальній філософії залежно від рівня складності й організації вирізняють, як правило, п’ять рівнів соціальних систем.

• Перший рівень: фундаментальний рівень організації суспільства – людство в цілому, що усвідомлює свої інтереси як єдина цивілізація;

• Другий рівень: держава чи група взаємозалежних держав;

• Третій рівень: соціальні інститути, що забезпечують функціонування суспільних відносин;

• Четвертий рівень: класи, соціальні групи (спільноти), шари, страти¹⁰⁸, а також інші види об’єднання людей;

• П’ятий рівень: окрема особистість, яку також можна розглядати як соціальну систему.

Що ж являє собою соціальна структура суспільства? Соціальна структура суспільства – це форма організації суспільства, що склалася історично і являє собою певну форму стійких зв’язків, відносин, які виникли на їх основі, соціальних груп і інститутів, які забезпечують цілісність суспільства, збереження його властивостей при впливі на нього різних внутрішніх і зовнішніх факторів.

Структура суспільства містить безліч різноманітних елементів.

Основні серед них:

1. Суб’єкти суспільства (людина, люди та їх об’єднання);

2. Взаємини і зв’язки між людьми;

3. Соціальні інститути;

4. Діяльність (Див схему).

Характеризуючи суб’єкт суспільства, перший елемент його структури, слід зазначити, що кожна людина суспільства включена в певне співтовариство чи соціальну групу (або кілька груп). У процесі спільної життєдіяльності людей у суспільстві формується стійка структура соціальних спільнот, що включає такі групи, як родина, рід, плем’я, нація, клас, стан, каста і т. д. Утім, залежно від мети дослідження соціальні групи і співтовариства можуть диференціюватися і за іншими ознаками. Наприклад, за соціально-демографічними (чоловіки, жінки, діти, молодь, пенсіонери); територіальними (жителі міста, жителі села); за родом заняття (робітники, службовці, учні, творча інтелігенція); відношенням до власності (підприємці, наймані робітники), а також за рівнем доходів, рівнем освіти і т.д.

Глибоко розкрити сутність суспільства дозволяє другий елемент його структури – суспільні відносини.

Суспільні відносини – це певний зв’язок, залежність між суб’єктами, що складають суспільство. Відносини являють свого роду цементуючий матеріал, що поєднує людей у суспільство, перетворює на моноліт його окремі елементи. Що різноманітніші соціальні відносини, то високорозвиненішим є суспільство.

Залежно від сфери життєдіяльності суспільства виокремлюють економічні політичні, правові, соціальні, релігійні відносини і т.д. Залежно від суб’єктів, між якими виникають відносини, виокремлюють сімейні (сімейно-побутові), родові, класові, національні, міждержавні відносини і т.д.

Третій елемент структури суспільства – соціальні інститути.

Соціальний інститут являє собою історично визначені форми організації і регулювання громадського життя. За допомогою соціальних інститутів впорядковуються відносини між людьми, їхня діяльність і поведінка в суспільстві, забезпечується стійкість суспільства. Соціальні інститути в сучасній соціальній філософії розглядаються як різноманітні організації, установи, що відповідають соціальній структурі суспільства.

Залежно від сфери суспільних відносин, вирізняють, як правило, такі групи соціальних інститутів:

1) економічні (виробництво матеріальних благ, поділ праці, власність та ін.);

2) політичні (держава, партії, міліція, армія);

3) правові (законодавчі та судові органи, інститути правозастосування, правового виховання та ін.);

4) культурні (наукові, художні об’єднання, що створюють культурні багатства);

5) релігійні;

6) інститути стратифікації (розподіл позицій і людських ресурсів);

7) інститут споріднення, шлюбу і родини та ін.

Діяльність становить четвертий елемент соціальної структури суспільства.

У філософській літературі діяльність як соціально-філософська категорія вживається для позначення того чи іншого прояву соціальної активності, за допомогою якої створюються умови громадського життя. На відміну від пристосувальної діяльності тварин діяльність людини являє собою єдність матеріального й ідеального. Соціальна діяльність перетворює зовнішню природу в «другу природу», тобто культуру. Таким чином, діяльність можна визначити як суто людську форму активного ставлення до навколишнього світу, змістом якої є доцільна зміна його перетворення в інтересах людей.

Як складна саморегульована система суспільство має кілька підсистем, або сфер. До основних сфер громадського життя належать: економічна (матеріальна), духовна, політична (управлінська) і соціальна (у вузькому змісті цього слова) або гуманітарна сфера, у якій здійснюється діяльність по обслуговуванню населення.

1. Економічна (матеріальна) сфера – охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ, а також продуктивні сили і виробничі відносини суспільства, науково-технічний прогрес і технологічну революцію.

У системі соціальної діяльності матеріальному виробництву належить провідна роль. Матеріальне виробництво спрямоване, насамперед, на задоволення матеріальних потреб людей у їжі, одязі, житлі і т.д. Задоволення матеріальних потреб є основною умовою задоволення всіх інших потреб.

2. Духовна сфера – це сфера діяльності, де здійснюється духовне виробництво, в процесі якого створюються не речі і предмети, а ідеї, образи, наукові і художні цінності з метою задоволення духовних потреб людини. Ці цінності також матеріалізуються у фізичних речах, носіях цих духовних цінностей, у книгах, картинах, скульптурах і т. д. Та головне в цих предметах – нематеріальна, духовна цінність, виражені в них ідеї, образи і почуття.

3. Політична (управлінська) сфера – це сфера діяльності різного роду адміністраторів, керуючих, політиків. Її специфічне завдання – підтримка зв’язків між людьми, регулювання їхньої діяльності і суспільних відносин. Така діяльність спрямована на забезпечення узгодженості, упорядкованості різних сфер громадського життя. Без цього, як і без матеріального чи духовного виробництва, воно неможливе.

Структура управлінської діяльності містить: керування людьми з застосуванням різних способів, засобів, включаючи примус; керування речами (функція законодавства про власність, землю).

Керування здійснюється на різних рівнях: від держави до підприємства і родини. Ця діяльність відіграє величезну роль у розвитку суспільства, його долі, але її часто вражають численні хвороби: зловживання методами примусу, насильства, надмірне зростання чиновницького апарату. Вищою формою управлінської діяльності є політична діяльність. Саме на цьому рівні вирішуються долі мільйонів людей. І саме через це ціна допущених помилок в управлінській сфері може бути особливо великою.

4. Соціальна (гуманітарна) сфера – забезпечує створення передумов для життя, активності людей. До неї належить діяльність лікаря, юриста, вчителя, артиста, працівників сфери обслуговування.

Усі сфери соціального життя взаємозалежні, тому їх необхідно розглядати тільки в єдності. Абсолютизація однієї зі сфер у суспільному житті призводить до деформування суспільства. У центрі кожної зі сфер, як і в суспільстві в цілому, знаходиться людина, що поєднує всі сфери в єдину суспільну систему.

Розвиток суспільства і функціонування його основних сфер відбуваються за певними законами, які називаються соціальними.

Соціальний закон – це загальні, об’єктивні, необхідні, істотні, стійкі, повторювані зв’язки між процесами і явищами в різних сферах життя суспільства, що визначають його розвиток.

Соціальні закони реалізуються через діяльність людей, однак це не означає, що люди в процесі своєї діяльності можуть створювати чи скасовувати їх. Люди можуть тільки змінювати умови дії законів. Існування соціального закону визначається тими об’єктивними умовами, у яких живуть люди. Оскільки ці умови в процесі людської життєдіяльності змінюються, то змінюються і закони суспільного розвитку: одні з них зникають, інші з’являються в зміненій формі. Отже, соціальні закони мають історичний характер, вони діють як тенденція, що знаходить свій вияв лише за певних обставин і у певний період часу.

К ласифікація законів суспільства здійснюється, як правило, за кількома критеріями (Див схему).

1. За сферою дії: а) соціологічні закони – це ті закони, що фіксують істотні зв’язки і відносини суспільства як єдиного цілого. Вирізняють такі соціологічні закони: закони структури, закони функціонування, закони розвитку; б) закони окремих сфер життя суспільства – економічні, політичні, соціальні і т.д.

2. За тимчасовою ознакою:, а) загальноісторичні (загальні закони) – це ті закони, які поширюються на весь історичний період і об’єднують в єдине ціле всі сфери суспільного життя; б) специфічні закони – закони суспільства, що поширюються на певні етапи розвитку.

3. За місцем у суспільному житті: а) основні – ті закони, що відіграють вирішальну роль у суспільному житті; б) неосновні – закони, які мають другорядне значення в суспільному розвитку.