10. Сучасна філософська думка в Україні

В Україні на початку XXI ст. діє Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України, Центр гуманітарної освіти НАН України, кафедри філософії при університетах; філософське товариство, Філософський фонд. Структура філософії України визначається в залежності від соціокультурного фону. В історію філософії як науки входять, по-перше, дослідження історії філософської думки в Україні як невід’ємної складової частини світової культури. Функціонування філософських ідей створює філософсько-світоглядний ґрунт тієї культури, що об’єднує людей, які живуть в Україні і формують її народ. По-друге, історія філософії в Україні охоплює філософські проблеми і теорії, розроблені і сформовані саме філософами вихідцями з України. Це найвіддаленіші від суто української національно-культурної проблематики дослідження. У них слабкіше виражається характер власне української культури. Нарешті, до історії української філософії входять дослідження її специфіки, національних особливостей, традицій. Мова йде про світоглядну ментальність, що визначає власне українське бачення світу, про комплекс світоглядних ознак, що зумовлюють визначеність духовного світу нації в контексті історії культури людства. Урахування усіх складових у їх взаємодії дозволяє усвідомити самобутність філософії в Україні, починаючи з Київської Русі. Найвідоміші сучасні українські філософи – Мирослав Попович, Євген Сверстюк, Євген Бистрицький.

11. Філософська думка української діаспори

Різні причини в різні часи примушували значну частину українського народу емігрувати і поселятися в інших країнах. Характерним є те, що після 1917 р. поряд з економічними постають соціально-політичні причини еміграції, які ще більше посилюються після Другої світової війни у зв’язку з наступом тоталітарної системи на тих, хто в більшій чи меншій мірі не сприймав встановлений політичний режим.

Більшість емігрантів, яких називали «зрадниками», були справжніми патріотами України. Мешкаючи за межами Батьківщини, вони не поривали з нею зв’язок, прагнули зберегти в умовах, іншої національності, іншої культури свою українську самобутність, свою мову, свою культуру. Про це свідчить наявність в західній діаспорі великої кількості громадсько-політичних організацій, різних професійних, церковних, молодіжних об’єднань тощо. Є чимало українських видавництв, виходять журнали, газети українською мовою.

Західна українська діаспора веде значну наукову та культурно-освітню діяльність, тим самим збагачуючи українську науку і культуру. Поряд з цим серйозну увагу вона приділяє дослідженню філософських і соціально-політичних проблем.

Серед українських мислителів, які змушені були продовжувати свою творчу діяльність за межами України, насамперед слід назвати В.Винниченка, В.Липинського, Д.Донцова, Д.Чижевського та ін.

Володимир Кирилович Винниченко (1880 – 1951) – український мислитель, письменник, публіцист, політичний громадський діяч. Народився на Херсонщині в родині чабана. Не закінчивши гімназії, він змушений був піти працювати й займатись самоосвітою. Склавши екстерном іспити в гімназії, Винниченко вступає на юридичний факультет Київського університету, де включається в активне політичне життя, стає членом Революційної української партії (РУП, з 1905 р. партія має назву УСДРП – Українська соціал-демократична робітнича партія), за що його виключили з університету і заарештували. Знаходячись під постійним наглядом поліції і неодноразово перебуваючи під арештом, Винниченко змушений був емігрувати, продовжуючи активну політичну діяльність. Під час перебування за кордоном він кілька разів приїздить нелегально на Батьківщину. Його обирають заступником голови Центральної Ради. З червня 1917 р. він очолює Генеральний секретаріат ЦР і виконує обов’язки генерального секретаря внутрішніх справ. Після встановлення в Україні радянської влади в 1919 р. Винниченко емігрує до Австрії, де організовує закордонну групу українських комуністів, мріючи про повернення в Україну. Давши згоду про свою готовність служити радянській владі, Винниченко отримує змогу повернутись в Україну, але згодом, не знайшовши спільної мови з вищим партійним керівництвом, він назавжди виїздить за кордон. Залишивши політичну діяльність, Винниченко зосереджується на літературі, мистецтві, науці та філософії. Останні роки він провів у Франції, де і був похований.

Філософські та соціологічні погляди В.Винниченка знайшли своє відображення у таких його працях, як тритомник «Відродження нації», романах «Записки кирпатого Мефістофеля», «Рівновага», «Божки», «Сонячна машина», «Конкордизм» та ін.

Центральні теми його творчості пов’язані з боротьбою за державність України, її національну незалежність, з проблемами морально-естетичного характеру, суспільного розвитку, сенсу цивілізації. В його творах (наприклад, «Сонячна машина») звучить також ідея єднання людини з природою тощо.

Особистість В.Винниченка, його соціально-політичні та філософські погляди в різні часи мали різні, навіть протилежні оцінки. Визначити прихильників його ідей досить складно, оскільки в його творчості є позитивне ставлення до марксизму, соціалізму і, в той же час, розходження з ними у національному питанні та ін. Одні звинувачували його в націоналізмі, інші – в національній зраді.

Щодо вирішення Винниченком національного питання, то він обстоював національну незалежність України, її демократичний розвиток, засуджував будь-які форми насильницької централізації, панування одного народу над іншим.

Майбутнє України Винниченко пов’язував з федерацією, яка повинна будуватись на засадах самостійності та цілковитій незалежності України. Він прихильно ставився до створення СРСР, але висловив принципову критику щодо національної політики більшовицького уряду. Актуально звучать сьогодні його застереження про те, що «оголосити творіння державности легко, а створити її – це велетенська складна робота».

Поступово Винниченко відходить від ідей соціалізму, критикує як капіталізм, так і соціалізм, особливо у більшовицькій формі виконання. Застерігаючи людство від винищення в тотальній катастрофі війн, він пропонує свою програму співробітництва, зближення (конвергенції) держав з різними політичними системами. Яскраве відображення ця ідея знайшла в романі «Слово за тобою, Сталіне!» (1950).

Етичні погляди В.Винниченка ґрунтуються на ідеях людської гідності, заперечення примусових обов’язків над людиною.

В’ячеслав (Вацлав) Казимирович Липинський (1882 – 1931) – історик, соціолог, політик, публіцист. Народився у с. Затурцях на Волині. Виходець з польського шляхетського роду, один з кращих представників європейської аристократії. Липинський мав добру освіту – університети в Кракові (історія) і Женеві (агрономія), відзначався бездоганною культурою поведінки. Свого часу навчався у Житомирській чоловічій гімназії. Брав активну участь в українській революції, в організації Української демократично-хліборобської партії, а з 1918 р. він був послом Української держави у Відні.

Після падіння УНР Липинський жив в Австрії, за винятком 1926 – 1927 рр., коли керував кафедрою історії української державності в Українському науковому інституті в Берліні. За кордоном він брав участь у створенні політичних організацій, став визнаним лідером консервативно-монархічного руху серед емігрантів.

Він автор творів: «Листи до братів-хліборобів» (1919 – 1926), «Релігія і церква в історії України» (1925) та ін.

У своїх поглядах В.Липинський пройшов шлях від демократизму до прихильника, ідеолога консервативно-монархічного ладу. Центральні теми його творчості включали, в основному, національні, державотворчі питання. У взаємовідношенні цих питань, у їх значущості він на перше місце ставив проблему держави; саме через вирішення державотворчих проблем можливе вирішення проблем нації.

Обстоюючи ідею єдності, гармонізації суспільних відносин, віддаючи перевагу творчим силам над революційними, руйнівними, Липинський, на противагу як інтернаціоналістам-соціалістам, так і націонал-соціалістам, розглядав націю як єдність усіх мешканців даної Землі і всіх громадян даної держави, всіх племен, мов, вір. Нація – це передусім єдність духовна, культурно-історична.

Отже, за Липинським, справжнім виразником нації має бути «політичний», а не «етнічний» українець, громадянин України, Української держави. Нація повинна народжуватись від держави, від єдності територіально-політичної, а не навпаки. Саме державність, єдність державно-творчих сил сприяють становленню нації, її єдності.

У своїй державотворчій концепції Липинський притримується ідеї українського монархізму. Містична сила, месіанське призначення, релігійний порив народу повинен бути спрямований українським Гетьманом-монархом, який не повинен вибиратися народом, а отримувати владу в спадковість. Монарх повинен в першу чергу спиратись на активну меншість, аристократію. Він був переконаний у тому, що кожен народ повинен пройти період монархії, абсолютизму. Якраз відсутність в Україні абсолютної монархій не дала змоги створити свою власну державність.

Таким чином, В.Липинський створює концепцію державної еліти, адже , на думку дослідника, головним державотворчим чинником можуть бути, та й завжди були, елітарні аристократичні кола, котрі зобов’язані, спираючись на свої знання й організаційні можливості, сприяти розв’язанню суспільних проблем.

Дмитро Іванович Донцов (1883 – 1979) – ідеолог українського націоналізму, народився у Мелітополі в міській українській родині. З 1900 р. навчався в Санкт-Петербурзькому університеті, де вивчав право. Під час навчання в університеті брав активну участь у революційному русі. У 1905 р. його арештовують, а в 1906 р. звільнюють через амністію. За активну участь в Українській соціал-демократичній робітничій партії, уже будучи в Києві, його вдруге арештовують. У 1908 р. Донцов звільнюється під запоруку своєї сім’ї та друзів і в цьому ж році тікає до Галичини. За кордоном продовжує вивчати право, проживає у Відні, потім – у Швейцарії. У 1917 р. повертається до Києва, а після заяви українського уряду про союз з Росією виїздить до Швейцарії, де працює в Українській дипломатичній місії. Після падіння УНР Донцов переїздить до Львова, де редагує ряд видань і веде активну політичну роботу. У 1939 р. тікає зі Львова від більшовиків за кордон, проживає у Бухаресті, Празі, а після війни – у Франції, Великобританії, США. У 1947 р. оселяється в Канаді (Монреаль), де живе до кінця свого життя.

На формування національної свідомості Д.Донцова ще в юнацькі роки великий вплив мала брошура його вчителя, родоначальника українського націоналізму Миколи Міхновського «Самостійна Україна», яка була просякнута ідеєю любові та відданості до України і прагненням звільнитись від панування та зневаги чужинців.

Найважливіші його праці: «Модерне москвофільство», «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», «Націоналізм», «Московська отрута», «Дух нашої давнини», «Від містики до політики» та ін,

Д.Донцов рішуче виступав проти будь-яких проявів примирення з Росією, закликав до повного розриву з нею, вважаючи основним ідеалом нації політичний державний сепаратизм⁸⁸. Національна ідея, так як і на думку В.Липинського, повинна стати насамперед справою провідної верстви, «активної меншості» (еліти) нації.

Нація, для Донцова, є самодостатньою цінністю. Держава повинна стати основним гарантом, захистом нації, і на противагу Липинському він вважав, що нація творить державу, а не навпаки.

Такі основні риси концепції так званого інтегрального націоналізму Донцова, який привернув увагу до себе як своїх прихильників, так і велику кількість тих, хто різко виступив проти нього.

Дмитро Іванович Чижевський (1894 – 1977) – український мислитель, дослідник проблем культури, історик української філософії, літератури, словістики.

Народився Д.Чижевський в м. Олександрії на Херсонщині. У 1911 р. закінчує з відзнакою Олександрійську гімназію, вступає до Петербурзького університету, де вивчає математику, фізику, астрономію. Однак згодом Д.Чижевський зрозумів, що його покликання – філософія та література, тому у 1913 р. він почав навчатися на історико-філософському факультеті Київського університету, який закінчив у 1918 р.

У 1921 р. Чижевський емігрує за кордон, у Німеччину, де продовжує поглиблювати свою філософську освіту, навчаючись у К.Ясперса, М.Хайдеггера, Е.Гуссерля, Г.Ріккерта. З 1924 р. веде викладацьку роботу, працюючи у відомих інститутах, університетах Мюнхена, Праги, Галле, Марбурга, Гарварда, Гейдельберга.

Займаючись науковою діяльністю, він досліджує вплив німецької філософії, зокрема Гегеля на слов’янську науку, культуру, аналізує творчість Г.Сковороди, М.Гоголя, Ф.Достоєвського. Чижевський вперше застосовує понятійний апарат і методи європейської науки до історії української культури, трактує українську культуру в контексті європейського культурного процесу, відкриває для світової науки надбання українського барокко. Слід зазначити, що саме він відкрив Гоголя як українського філософа.

За кордоном Д.Чижевський остаточно сформувався як один з найвизначніших філософів світу. Він – автор численних праць, серед яких є серйозні фундаментальні філософські дослідження – «Логіка», «Філософія в Україні», «Нариси з історії філософії України», «Філософія Г.Сковороди», та ін.

За Чижевським, історія слов’янської літератури і історія філософії слов’янських народів утворюють сутнісну єдність, цілісний погляд на історію слов’янської думки.

Досліджуючи історію людської думки, Чижевський звернув увагу, що в ній існують два різні погляди на проблему національності: раціоналістичний і романтичний. Він був прихильником романтичного підходу, оскільки останній не призводить до національної винятковості та національного засліплення. Чижевський був далекий від будь-якого шовінізму, підтримував зв’язки з російськими колами в еміграції, читав лекції російською мовою, проте «власне до великорусів він ставився досить стримано».

Як історик філософії та слов’янської думки Д.Чижевський своїми працями збагатив українську історико-філософську думку XX ст., сприяв зближенню європейських народів, їх насамперед культурним зв’язкам.

Олександр Юліанович Кульчицький (Олександр Шумило фон Кульчицький) (1895 – 1980) народився у м. Скалат на Тернопільщині. Здобув класичну освіту: гімназія у м. Станіславі, філософський факультет Львівського університету, після Першої світової війни студія філософії і психології у Сорбоні в Парижі. У 1924 – 1926 рр. у Львівському університеті вивчав філософію і германістику, а у 1930 р. захистив докторську дисертацію з філософії. У 1930 – 1932 рр. у Краківському університеті спеціалізувався у галузі педагогіки.

З 1945 р. О.Кульчицький працює в Українському Вільному університеті (Мюнхен) на посаді професора психології, а згодом і філософії.

Наукова спадщина вченого складається з багатьох праць, серед них: «Українська душа» (науковий збірник), «Основи філософії і філософічних наук» (1949) та ін.

Визначаючи поняття філософії та її предмета, О.Кульчицький стверджує, що «філософія – це світоглядне, універсальне знання, спрямоване на тотальність і сутність буття». Він категорично заперечує проти віднесення філософії до сфери науки, говорить, що «філософія – це знання, а не наука». Маючи спільний з науками характер пізнавальної творчості, філософія все ж відрізняється від них щодо предмета і способу здобуття своїх знань.

Заслуговують на увагу думки вченого щодо логіки, яку він вважає основою підготовки філософського мислення, називає її однією з філософічних дисциплін. Кульчицький підкреслює, що активність природи мислення не завжди є помітною за законами формальної логіки, проте філософський аналіз дає можливість за сухістю логічної форми відчути живий пульс духовності. Важливою функцією логіки, вважає мислитель, є дисциплінування мислення.

Другою, крім логіки, наукою, що тісно пов’язана з філософією, є психологія. Кульчицький називає її філософською наукою, пропедевтикою філософії, зазначає, що вона важлива для всіх ділянок філософії. Зокрема, для онтології її значення в тому, що в ній йдеться про психічність, як одну з найважливіших для людини і найближчих до неї форм буття; для гносеології психологія важлива тим, що пізнання є процесом психічним, отже психологія досліджує і процес пізнання, хоча й з іншого боку, ніж гносеологія. Для аксіології важливість психології в тому, що вартості життя творяться у психічних процесах і переживаннях.

Кульчицького хвилює доля української нації, він шукає причини чому вона є саме такою, прагне вплинути на виховання почуття національної гордості в українського народу. Розглядаючи українців як людність, Кульчицький проводить дослідження впливу на них різних чинників – етносоціальних, геопсихічних, соціопсихічних, історичних, расових, культуроморфних і глибинно-психічних (несвідомих). Ці чинники, на думку вченого, є основою формування національного характеру.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

• Назвіть джерела української філософії.

• Розгляньте антеїзм та кордо центризм як особливості української ментальності.

• Покажіть специфіку неоплатонізму в українській філософії.

• Проаналізуйте прояви гуманізму у філософії Ю.Дрогобича, П.Русина, Лукаша з Нового Міста та С.Оріховського-Роксолана.

• Зазначте вплив Реформації на розвиток філософії в Україні.

• Яке значення мала діяльність братств у розвитку української філософії?

• Проаналізуй те світоглядні орієнтири Острозьких просвітників.

• Розгляньте філософські ідеї І.Вишенського.

• Підтвердьте роль Києво-Могилянської академії у розвитку українських філософських вчень.

• Проаналізуйте філософські погляди представників Києво-Могилянської академії.

• Поміркуйте над словами Г.Сковороди, які він заповів увіковічнити на своїй могилі: «Світ ловив мене та не впіймав».

• Охарактеризуйте вчення про «три світи» Г.Сковороди.

• Виділіть філософські ідеї у творчості Т.Шевченка.

• Чому українську філософію ХІХ ст. називають академічною?

• Проаналізуйте основні засади «філософії серця» П.Юркевича.

• В чому полягає суть позитивізму В.Лесевича?

• Охарактеризуйте «панпсихізм» О.Козлова.

• Що зазначає філософська теорія «синехологічного спіритуалізму» О.Гілярова?

• Зазначте суть неокантіанства Г.Челпанова.

• Охарактеризуйте внесок діячів «розстріляного відродження» у розвиток української філософської думки.

• Розгляньте ідею «азіатського ренесансу» М.Хвильового.

• Зазначте роль П.Копніна у філософії «другого відродження».

• Проаналізуйте сучасний стан філософії в Україні.

• Назвіть причини, через які виникла філософія української діаспори.

• Проаналізуйте неоднозначність філософських поглядів В.Винниченка.

• Сформуйте власну думку щодо концепції державної еліти В.Липинського.

• Охарактеризуйте основні риси концепції інтегрального націоналізму Д.Донцова.

• Уясніть внесок Д.Чижевського в українську філософію.

• Покажіть значення логіки і психології у філософській доктрині О.Кульчицького.

ТЕМА: ПРОБЛЕМА БУТТЯ У ФІЛОСОФІЇ