2. Проблема пізнання у філософії

В античній, особливо в давньогрецькій філософії (V ст. до н. е. – II ст. н. е.), сформульовано глибокі ідеї взаємодії знання і думки, істини і обману, збіг знання і предмета, про діалектику як засіб пізнання та ін. Античний філософ Геракліт висловив ідею про те, що все тече, все змінюється і переходить у свою протилежність. Але все тече не як попало, а підкоряючись законам єдиного мудрого, що притаманні і буттю, і пізнанню. Щоб збагнути природу кожного окремого предмета, потрібно уміти додати загальний закон. Геракліт віддає перевагу «єдиному знанню всього». Виходячи з того, що мислення притаманне всім, що всім людям дано пізнавати самих себе і міркувати, вважає, що людський, суб’єктивний логос, тобто пізнання, має всі можливості узгоджуватись з об’єктивним логосом.

В історії гносеологічної думки визначне місце займають античні софісти Протагор, Горгій та ін., які привели в бурхливий рух людську думку з її вічними суперечностями, невпинним шуканням істини в атмосфері гострих і безкомпромісних суперечок і прагненням знайти тонкі ходи думки. Антична софістика при всій своїй неоднозначності, суб’єктивізмі та «грі слів» мала ряд раціональних моментів: свідоме дослідження мислення самого себе; розуміння його сили, суперечностей і типових помилок; прагнення розвинути гнучкість, рухливість мислення, надати йому діалектичний характер; спроба за допомогою такого мислення «проїсти як луги» все стійке, розхитати кінцеве; підкреслення активної ролі суб’єкта в пізнанні; аналіз можливостей слова, мови в пізнавальному процесі та ін.

Сократ на перший план висунув тезу про те, що пізнання має діалектичну природу як шлях спільного здобуття істини в процесі зіставлення різноманітних уявлень, понять, їх порівняння, розчленування, визначення тощо. Підкреслювався тісний зв’язок пізнання і етики, засобу і моральності.

Слідом за елеатами і софістами Платон відрізняв думку (недостовірні, часто суб’єктивні уявлення) від достовірного знання. Думка поділялася на здогад і довіру та відносилась до чуттєвих речей, на відміну від знання, що має своїм предметом духовні сутності. У гносеології Платона є ідея про два якісно різноманітні рівні розумової діяльності: здоровий глузд і розум, «націлених» відповідно на кінцеве і нескінченне.

У створеній логіці Аристотель бачив найважливіший «органон» (знаряддя, інструмент) пізнання. Логіка мала подвійний характер: клала початок формальному підходу до аналізу знання, але Аристотель прагнув визначити шляхи досягнення нового знання, що збігалося з об’єктом, намагався вивести логіку за межі тільки формальної, ставив питання про змістовну логіку, про діалектику. Завдяки цьому, логіка і гносеологія Аристотеля тісно зв’язані з вченням про буття, з концепцією істини, бо в логічних формах і принципах пізнання бачились форми і закони буття. Важливу роль у процесі пізнання Аристотель відводив категоріям «вищим родам», до яких зводились всі інші роди істинносущого. Продемонструвавши віру в силу розуму і підкресливши об’єктивну істинність пізнання, Аристотель сформулював ряд методологічних вимог до істинного пізнання: необхідність розгляду явищ в їх зміні, «роздвоювання єдиного» – наведене ним не тільки як закон об’єктивного світу, але й як закон пізнання, принцип причинності та ін.

Пізніше, у XVII – XVIII ст., великий крок у розвитку теорії пізнання зроблено європейською філософією. Гносеологічна проблематика зайняла центральне місце. Основоположник матеріалізму і експериментальної науки англійський філософ Френсіс Бекон вважав, що науки, які вивчають пізнання, мислення є ключем до всіх інших, бо містять «розумові знаряддя», дають розуму вказівки або застерігають від помилок («ідолів»). Закликаючи зміцнювати фортецю розуму діалектикою, Френсіс Бекон вважав, що поширена тоді логіка – викривлена схоластами аристотелівська формальна логіка – даремна для відкриття знань. Ставлячи питання про новий метод, про «іншу логіку», Френсіс Бекон підкреслював, що нова логіка – на відміну від чисто формальної – має виходити не тільки з природи розуму, але й з природи речей, не «винаходити і вигадувати», а відкривати і висловлювати те, що творить природа, бути змістовною, об’єктивною. Френсіс Бекон виділяв три основні методи (шляхи) пізнання: «метод павука», «метод мурахи»,«метод бджоли»⁹⁹.

Гносеологію Рене Декарта пронизує переконання в безмежності людського розуму, у величезній силі пізнання, мислення і понятійного розсуду суті речей. Щоб побудувати будинок нової, раціональної культури, потрібний чистий «будівельний майданчик». А це означає, що необхідно спочатку «розчистити ґрунт» від традиційної культури. «Розчистку ґрунту» у Рене Декарта виконує сумнів: все сумнівно, але безсумнівний самий факт сумніву. Для Рене Декарта сумнів – це не безплідний скептицизм, а щось конструктивне, загальне і універсальне. Після того, як сумнів «розчистив» майданчик для нової раціональної культури, в дію включається «архітектор», тобто засіб. За Декартом, розум, озброєний такими засобами мислення, як інтуїція і дедукція, може досягнути в усіх сферах знання повної вірогідності, якщо тільки керуватиметься істинним засобом. Істинний засіб є сукупність чітких і простих правил, суворе дотримання яких завжди перешкоджає прийняттю неправдивого за істинне.

На думку англійського філософа Дж.Локка, всі людські знання мають чуттєво-досвідний характер, а людська душа – «чиста дошка» (tabula rasa), «білий папір без будь-яких знаків та ідей, на якому досвід залишає свої письмена». Теза Дж.Локка, що відчуття є першопричиною виникнення ідей («всі знання походять від відчуттів», «в розумі немає нічого, що б первісно не містилося у почуттях»), його вчення про досвідне відображення матеріального світу (емпіризм) є одними із центральних положень сенсуалістичних та емпіричних теорій пізнання.

Значним етапом в розробці проблем теорії пізнання стала філософія Георга Гегеля, який дав аналіз найважливіших законів, категорій і принципів діалектики, обґрунтував положення про єдність діалектики, логіки і теорії пізнання, створив першу в історії розуму розгорнуту систему діалектичної логіки. Виявивши в усій повноті (наскільки це можливо з позицій ідеалізму) роль і значення діалектики в пізнанні, Георг Гегель піддав критиці метафізичний спосіб мислення, обґрунтував процесуальний характер істини, ясно, точно виклав зміст діалектичної логіки як цілісної системи знань (логіка розуму). Гегель підкреслював, що неможливо зрозуміти предмет, не виявивши всього шляху, що передує розвитку. Джерелом розвитку є суперечності, які є не тільки «коренем всякого руху і життєвості», але й фундаментальним принципом всякого пізнання. Розробляючи субординовану систему категорій діалектики і виводячи їх одну з одної східцями логічного сходження пізнання від абстрактного до конкретного, Георг Гегель підмітив, що логічні форми і закони не порожня оболонка, а відбиття об’єктивного світу в його цілісності і розвитку. Діалектика як логіка, теорія пізнання і спільний спосіб не повинна, за Гегелем, містити порожні, мертві форми думки і принципи, в неї повинно увійти все життя людини (і індивідуальне, і родове), прагнув розглянути логіку як необхідний компонент практичної діяльності людини як суспільної суті, що змінює зовнішню дійсність і робить її об’єктивно-істинною. А це означає, що дослідження загальних закономірностей життя людини, тобто її практичної діяльності («добра», «волі») в усіх її формах є ключем до розгадки таємниці логічних категорій, законів і принципів, механізму їх зворотного впливу на практику. Георг Гегель вперше включив практику (хоча практика й розуміється як абстрактно-духовна праця) в розгляд гносеологічних проблем, зробив її ключовою категорією своєї логіки.

Висуваючи на передній край досвід як першоджерело знання, німецький філософ-матеріаліст Людвіг Фейєрбах підкреслював взаємний зв’язок чуттєвого пізнання і мислення в процесі пізнання, висловлював здогадки про суспільну природу пізнання, характеризував об’єкт пізнання у зв’язку з діяльністю суб’єкта. Відзначаючи, що діалектичному способу Георга Гегеля не вистачає життєвості оригіналу, а його логіка – людське мислення, витіснене за межі людини, Людвіг Фейербах вважав, що діалектика є діалог не умогляду із самим собою, а умогляду з досвідом. Тільки в такому випадку можна відрізнити змістовні логічні форми від тільки абстрактних елементів форм мови, бо говорити – не означає розмірковувати, у протилежному випадку, іронізує філософ, «великий балакун був би великим мислителем».

Таким чином, деякі філософи-скептики (Піррон, Секст Емпірик, М.-Б. де Монтень, Д.Юм) висловлювали сумнів щодо можливості отримати істинне знання. Інші філософи, зокрема І.Кант, заперечували здатність людини до пізнання сутності об’єктів («речі в собі»), агностики¹⁰⁰ обмежували пізнання сферою явищ («речі для нас»). Цим вони обґрунтовували розповсюджений в сучасній некласичній філософії гносеологічний песимізм¹⁰¹ (лат. – найгірший) – зневіру у можливості людського розуму пізнати сутність речей і процесів, а також можливість керуватися здобутим знанням у практичному житті.

Їх опоненти (Р.Декарт, Г.-В.Лейбніц, Г.-В.-Ф.Гегель, К.Маркс) наголошували на необмежених можливостях людського розуму, його пізнавальній могутності, вірі в його здатність осягнути істину. На цьому ґрунтується гносеологічний оптимізм (лат. – найкращий) – віра у всемогутність сили розуму, його здатність озброїти людство істинним знанням, яке уможливлює продуктивно-доцільне використання природних ресурсів і суспільних надбань.

У XIX – XX ст. склалася досить струнка діалектико-матеріалістична гносеологія, яка виробила основні положення теорії пізнання:

• по-перше, розуміння пізнання як своєрідної форми духовного проведення, як процесу відображення дійсності, існуючої до і незалежно від свідомості та принципово пізнаваної;

• по-друге, безпосередньою дійсністю думки (пізнання) є мова. Структури пізнання безпосередньо не збігаються зі структурою дійсності. Такий збіг або відповідність опосередкований діяльністю людини і, насамперед, предметно-практичною діяльністю;

• по-третє, мова є формою вираження і фіксації знань. Але структура мови не співпадає повністю зі структурою знання, а тим більше зі структурою дійсності. Знання можуть бути зрозумілі, якщо їх розглядають у процесі виникнення, розвитку і ускладнення, а не тільки як якийсь «готовий» завершений феномен. Знання, наприклад, математичні, насамперед, соціально зумовлені. Їх зміст визначається не тільки властивостями об’єктів, що відображаються і специфікою суб’єкта, що пізнає, але й різноманітними груповими, професійними, становими, кастовими, класовими і в широкому розумінні ідеологічними настановами і інтересами;

• по-четверте, основна функція знання є відображення об’єктивного світу, людини і формування правил діяльності.