1. Своєрідність російської філософії: релігійно-ідеалістичний, революційно-демократичний напрямки, руський космізм

У ХVІІІ – ХІХ ст. російська філософська думка вже не просто включається до загальноєвропейського філософського діалогу, а й починає відігравати досить значущу самостійну роль у російській культурі.

Релігійно-ідеалістичний напрямок

У російській філософії тієї доби цей напрямок представлено широким колом мислителів, серед яких можна відзначити В.С. Соловйова, М.О. Бердяєва, П.А. Флоренського, С.М. Булгакова, В.Ф. Ерна, В.В. Розанова, Б.П. Вишеславцева й ін. Викладаємо філософські міркування декого із них.

Соловйов Володимир Сергійович (1853 – 1900) – син відомого російського історика С.М.Соловйова. У юному віці він пережив захоплення ідеями соціалізму⁴³ і комунізму⁴⁴. У Московському університеті вивчав природничі науки, пізніше учився у духовній академії.

Зважаючи на активну дискусію про відношення Росії і Заходу, Соловйов певен, що випинання самобутнього начала народності веде до націоналізму⁴⁵. Крайній націоналізм губить народ, який прийняв його, робить цей народ ворогом людства, яке завжди сильніше окремого народу. Соловйов вважав, що тільки християнство, скасовуючи націоналізм, рятує народи.

Російська ідея, зазначив Соловйов, – це питання про сенс існування Росії у всесвітній історії, але досі Росія, як абсолютна національна держава, відкидає єдність Церкви і виключає релігійну свободу. Соловйов переконаний, що християнська Росія, наслідуючи самому Христу, повинна підкорити владу держави авторитету Всесвітньої Церкви і відвести належне місце суспільній волі.

Соловйов – релігійний філософ, оскільки у центрі його філософії – ідея Бога. Дійсність Бога не може бути доведена чисто логічно. Але людина має потребу в наявності безумовного начала для вищих інтересів її, для волі і моральної діяльності. Розум до деякої міри робить ймовірним дійсне існування Бога, вважав Соловйов, але безумовна впевненість у такому існуванні дається тільки вірою. Більш того, Соловйов стверджував, що це відноситься не до існування тільки безумовного начала, але і до існування будь-якого предмета й усього зовнішнього світу взагалі.

Бердяєв Микола Олександрович (1874 – 1948) народився в Києві, учився в Київському університеті. В юності цікавився марксистською філософією, був арештований і відправлений у заслання. Він був свідком революції, зазнав репресій від більшовицької влади. У 1922 р. його вислано за кордон.

Бердяєв стверджує, що християнські догмати⁴⁶ – не інтелектуальні теорії, а факти, бачення, живий досвід. Догмати говорять про пережите і побачене – це факти містичного порядку. Філософія не потрібна для догматів релігії, але догмати релігії потрібні для філософії, вони годують і посвячують її в останні таємниці.

Для Бердяєва заперечення розуму світу цього – божевілля у Богові, є вищий подвиг свободи, а не рабство і мракобісся. Треба відректися від малого розуму, від логіки. Малий розум є ratio, а великий розум – Logos, він містичний. Малий розум функціонує як відсічена частина, великий розум функціонує в цільному житті духу, він осягає тотожність суб’єкта й об’єкта. Великий розум, Логос – інтуїтивний, раціоналізм від нього повністю відмовився. Сама ідея Логосу є ідея священної релігійної філософії.

Бердяєв зазначив, що існування зовнішнього світу утверджується лише вірою. Наука не спроможна вирішити питання про диво, вона не спроможна заперечити проти віри в чудесне.

Свобода є основною внутрішньою ознакою кожної істоти, створеної по образу і подобі Божій, вважає Бердяєв. Усе достоїнство людини засноване на почутті вільної відповідальності, на свідомості винності у власній долі. Релігія Христа, по Бердяєву, кличе нас до боротьби за життя, до світової перемоги над смертю, до завоювання воскресіння історією і творчістю. «Релігійна людина повинна дорожити життям більше, ніж нерелігійна, і повинна більше ненавидіти смерть». Людина відповідає за своє життя перед Богом і повинна розвивати отримані зверху дарунки. Відрікатися від спасіння в ім.’я того, що інші гинуть, означає погибель ставити вище того, хто спасає себе, а це і є ідеологія зла, запевняє нас Бердяєв. Звідси і ідея релігійного обов’язку, як участі у загальному спасінні світу і всього живого; і неучасті в загальній загибелі, у тім, що веде до загальної загибелі.

Розанов Василь Васильович народився 1856 р. Різко протиставляв східне християнство західному. Останнє уявлялось йому як доктрина, яка «далека від світу», «є антисвітом». Він намагається переконати, що в православ’ї все світле і радісне.

Критикує «історичне християнство», якому він протиставляє справжнє, істинне християнство. В основі історичного християнства лежить смерть Ісуса на Голгофі. Це своєрідний гімн стражданню, але справжнє християнство – це радість народження у Віфлеємі.

Критику православ’я Розанов розпочинає з того, що звинувачує його у відгородженні від життя, в закостенілості догматики. Православ’я гнівно нападає на природу, людське тіло, звинувачуючи його в тому, що воно є джерелом гріха. Такий підхід до тілесного, наголошує Розанов, створює нездоланну прірву між духом і тілом. Тіло не можна розглядати як щось інертне, яке є лише додатком до душі. Тіло говорить, сміється і плаче. Часто обличчя, руки, очі «говорять» не менш виразно, ніж слова. Через «розмовляюче» тіло проявляється внутрішній світ людини, її особистість.

Порятунок людини слід починати із тіла, а не з душі. Православ’я ж займається, в основному, душею, ігноруючи тіло. Тому православ’я не може вказати шлях до порятунку людини. Для Розанова бути християнином означало зректися Бога. Це все дозволило дослідникам історії філософії наголосити на антихристиянському характері філософії мислителя.

Але після революції 1905 р. Розанов дещо звужує вивчення тілесного в людині, акцентує увагу на її духовній суті. Без православ’я, пише він, не можна бути росіянином. Хто любить і шанує російський народ, той не може не любити і не шанувати православної церкви, тому що вона і народ – це єдине ціле.

Революційно-демократичний напрямок

Найвидатнішими представниками цього напрямку були Микола Чернишевський (1828 – 1889) і Георгій Плеханов (1856 – 1918). Чернишевський був одним із ідеологів російського селянського соціалізму. Він вважав, що Росія може оминути капіталізм і перейти безпосередньо до соціалізму. Однак общинний соціалізм Чернишевського припускав відкидання цивілізації⁴⁷ й утримання Росії в первісному стані.

Філософія Чернишевського, яка започаткована на антропологізмі, виходила з виробленої природничими науками ідеї про єдність людського організму. Для Чернишевського царина морального – це тільки функціональний придаток фізіологічного процесу, який, у свою чергу, приводить у дію процес соціальний. Тому людина за одних обставин буває доброю, а за інших – злою. Щоб спрямувати людину в бік морального розвитку, необхідно насамперед змінити реальні умови її життя, змінити її соціальне становище. Моральний світ, за Чернишевським, як і світ фізичний, підлеглий закону причинності. Усі явища, що відбуваються в ньому, взаємозалежні і чітко визначені природою людини. Мислення полягає в доборі відчуттів та уявлень, що відповідають потребам мислячого організму в цю хвилину, а дії і вчинки зводяться до досягнення результатів, намічених мисленням. Усі люди – егоїсти, ними рухає бажання добра для себе. Добро – це велика користь, а позаяк бажання в усіх однакові, то звичайна ощадливість і розважливість зобов’язують зменшувати егоїзм і надавати йому розумної форми (теорія «розумного егоїзму⁴⁸»).

Г.Плеханов, основоположник російського марксизму, був прихильником моністичного розуміння історії. Ідею Карла Маркса про визначальну роль економічних відносин він корегував шляхом виділення підстави цих відносин у вигляді географічного середовища. Географічне середовище, на його думку, визначає характер продуктивних сил, створює об’єктивні передумови для стрибкоподібного розвитку соціальної надбудови.

Створена Плехановим модель історичного матеріалізму істотно відрізнялася від марксистського вчення. Він навіть гадки не мав, що в Росії здійсниться революція до того, як капіталізм набере повної сили і пролетаріат не становитиме більшу частину населення. Плеханов не вніс нічого нового в методологію марксизму. З часом російський марксизм дедалі тісніше почав зближатися з народництвом і дістав своє остаточне завершення в більшовизмі.

Руський космізм

Свої традиції руський космізм веде здалека. Серйозний вплив на його представників надали праці російських релігійних філософів. Однак це самостійне вчення було сформульовано натуралістами-філософами початку XX ст. Вони відстоювали ідеї єдності людини і космосу, космічної природи людини; її безсмертя і безмежних можливостей, завдяки моральному вдосконаленню і зростанню наукових знань.

Перш за все необхідно згадати М.В.Бугайова (1837 – 1902) – професора математики, послідовника вчення Лейбніца про монади. Він висловив ідею про те, що в основах буття накопичується нікуди не зникаюче минуле. А так як воно в основному фіксується в знаннях, то монади втілюють у собі складності духовного життя не тільки земної, але вселенської цивілізації, і саме від них залежить перетворення світу і розвиток космічної гармонії.

«Космічна філософія» була розроблена К.Е.Ціолковським (1857 – 1935). В основі її лежить ідея атома як найпростішого матеріально-духовного елементу буття. Він володіє чутливістю і, об’єднуючись в конгломерати⁴⁹, забезпечує все розмаїття світу. Атом – вічний, тимчасові лише його об’єднання, а тому життя нескінченне. Смерть є лише егоїстичним бажанням зберегти звичне. Весь матеріальний світ в основі складається з атомів, значить, життя обмежувати нашою планетою нелогічно. Живий космос представлений безліччю цивілізацій, в якому ми – лише одні з багатьох. Накопичення знань, безболісне знищення всіх недосконалих форм життя, соціальний відбір найбільш інтелектуально потужних індивідів, громадський контроль за народжуваністю і вихованням повинні сприяти створенню високорозвиненого суспільства. Вийшовши в космос, людство звільниться від зайвої там тілесної оболонки. У космічному єднанні і настане щасливе життя, повне інтелектуальних радощів і вільне від почуттів, переживань, страху.

Ідею космічного погляду на світ продовжив В.І.Вернадський (1863 – 1945). Вернадський обґрунтував принципи поступового переходу біосфери в ноосферу (сферу розуму): вся планета охоплена розумною діяльністю і немає такої області, де дія природних закономірностей здійснювалося б без соціального впливу. Перебудова біосфери робить людину в даний час найбільшою геологічною силою. Пізнаючи світ, розвиваючи техніку, суспільство сприяє виходу ноосфери за межі планети, в космос. Розумна сила визначає розвиток природних процесів. Але в ній присутнє не тільки відображення науково-технічних знань, але характеристика соціального ладу, рівень моральності. Саме тому наші ідеали можуть дозволити нам дивитися в майбутнє з оптимізмом. Щоб ці ідеали були благими, повинні об’єднати свої зусилля наука, основна рушійна сила розвитку суспільства, і моральність. Наука й мораль просуваються вперед зусиллями не всіх людей, а окремих осіб, бо в них полягає майбутнє. Вернадський був прихильником безсмертя життя.

До даного напрямку належав і засновник космічної біології А.Л.Чижевський (1897 – 1964). Він довів, що розвиток біосфери відбувається не тільки під впливом розумних сил планети, але й під впливом фізичних факторів космосу. Ці космічні відносини позначаються на діяльності біологічних систем усіх рівнів розвитку. Чижевський встановив той факт, що періоди активності сонця супроводжуються масовими міграціями тварин, епідеміями, вибухами соціальної активності. Його ідеї взаємозв’язку космосу, соціальних дій і вчинків окремих особистостей отримали досить широке розповсюдження.