7. Проблема відчуження людини і шляхи його подолання

Особливості подолання відчуження зумовлені передусім різним розумінням суті цього феномена в різноманітних соціально-філософських теоріях. На думку Т.Гоббса, Ж.-Ж.Руссо, інших теоретиків суспільного договору, відчуження виникає внаслідок добровільної передачі особою своїх прав державі. Г.Гегель вважав джерелом відчуження і його суттю процес об’єктивізації, уречевлення духу. Л.Фейєрбах вбачав його витоки у психологічному стані людини – почутті заздрості, страху тощо. К.Маркс та Ф.Енгельс – в інститутах поділу праці та приватної власності.

За К.Марксом, відчуження виникає внаслідок стихійного поділу праці, класового розшарування населення, через що людина не може обирати певний вид діяльності, а підкоряється обставинам, що примусово нав’язують їй інші люди.

Змушений продавати свою працю, робітник потрапляє в цілковиту залежність від свого господаря підприємства. Саме тому він ставиться до своєї праці як до чогось чужого. Створений робітником продукт йому не належить, бо він є власністю господаря підприємства. Але в цьому продукті упредметнені сутнісні сили робітника. Вони постають як чужі, ворожі, злі. Так відбувається відчуження людини від праці, продуктів праці, своїх сутнісних сил, від родової суті людини взагалі. Корінь зла – в приватній власності, ліквідація якої, за К.Марксом, є головною ланкою в системі ліквідації відчуження, побудові соціально справедливого суспільства.

Фрідріх Ніцше пов’язує феномен відчуження з християнською мораллю, яка втілює заперечення життя, відвертання від волі до буття. О.Шпенглер вбачає витоки відчуження у процесі перетворення культури на знеособлену цивілізацію. М.Бердяєв усяке матеріальне буття вважав відчуженим і пов’язував це з виникненням машинної технології.

Першопричиною соціального відчуження є порушення вихідної природно-соціальної цілісності людини, коли вона як продукт природної еволюції, започатковує суспільний спосіб життя, який деформує природну соціальність і не створює соціально-духовну на основі суспільного способу життя. Поглиблення соціального відчуження зумовлює систему розподілу праці, яка відчужує переважну більшість людей від розумово-пізнавальної роботи мислення. До головних проявів соціального відчуження в політичній сфері життя суспільства відносяться: нездатність окремої людини до самоуправління, домінування біологічно визначених психофізіологічних суспільних орієнтацій; неадекватне сприйняття держави; ідеологічна невідповідність політичних партій цілям і завданням суспільства.

До основних сутнісних проявів соціального відчуження, зумовлених економічними факторами суспільного буття належать: економіка підпорядкована політиці як інструменту влади, здійснюваної в інтересах політичних партій, а не суспільного блага заради якого виникає держава; процес соціального відчуження як втрата органічної, еволюційно сформованої єдності людини і природи, зумовлений системою суспільного розподілу праці, володіння товарною нерухомістю, що робить і нерухомим дух самої людини – виробник стає товаром: він має ціну, а повинен мати духовні цінності в морально-етичній і етико-правових вимірах; товарно-предметний характер виробничих відносин, перетворюючи людину в уречевлений товар, орієнтований на ринковий продаж, витісняє її зі сфери виробництва, так і суспільного життя загалом.

Людині, щоб подолати соціальне відчуження, потрібно в самій собі бути цілісною і гармонійною, адже неповнота її буття в суспільстві лише проекція її власної недосконалості і недовершеності Вона не тільки повинна відчувати себе людиною, а й знати себе як духовно-практичну сутність людства. Зняття соціального відчуження пов’язують з просвітництвом, в основі якого мислення як засіб пошуку і знаходження об’єктивної істини. Єдиний ефективний шлях, який утверджує гармонію в міжлюдських взаєминах і взаєминах людини з природою, – шлях філософсько-просвітницький.

8. Діалектика взаємодії людини і суспільства

З плином історії змінюються суспільні відносини, типи взаємозв’язку людини і суспільства, а звідси – і соціальні типи особистості, ступінь її розвитку.

Історія знає три основні соціальності, що визначають історичний тип особистості і що на певних рівнях показують суперечливі відносини людини і суспільства:

1. відносини особистої залежності;

2. відносини речової залежності;

3. вільна асоціація індивідів.