Зародження професійної філософії в культурно-освітніх центрах України: Острозькій та Києво-Могилянській академіях
Вагому роль в суспільно-політичному, культурному, релігійно-духовному житті доби XVI ст. відігравали церковні православні братства, які поставали, як було вже зазначено, самостійними одиницями організації церковного громадського життя. За історичними джерелами у 1542 р. був затверджений статут братства Успенської церкви, а у 1544 р. – церкви св. Миколая у Львові; це були перші відомі нам церковні братства. Братства поступово почали відкривати братські школи, перша з яких почала діяти у 1586 р. при православній Успенській церкві у Львові. Саме із діяльністю братських православних шкіл пов’язана поява професійної філософії в Україні, бо саме тут філософія постає в якості обов’язкової навчальної дисципліни. Авторитетним ідеологом Львівського братства був Ст.Зизаній (бл. 1570 – 1600), який був схильний до раціоналістичних тлумачень церковних догм; зокрема, він відкидав догмат про Чистилище, вважав, що можуть існувати множинні світи, населені розумними істотами, та відстоював тезу про автономне співіснування світської та церковної влади. У Львівській братській школі викладав філософію відомий філософ та поет того часу К.Транквіліон-Ставровецький (? – 1646). Він закликав до мудрості та освіченості, проте не відірваних від повсякденного життя, виправдовував земну красу та земні вчинки людей, доводив, що чесна праця постає основою людської гідності та засуджував паразитизм.
Освітня діяльність в Україні, помножена на ентузіазм її фундаторів, врешті підводили українську культуру до Просвітництва.
Першою когортою просвітників в Україні слід вважати членів науково-освітнього гуртка, що утворився в місті Острозі у останній третині XVI ст. (на базі Острозької братської школи, у подальшому – академії) і який очолив ректор Острозької академії І.Смотрицький. До складу цього гуртка належали відомі письменники-полемісти X.Філарет, С.Зизаній, В.Суразький, Клірик Острозький, З.Копистенський, М.Смотрицький, першодрукар І.Федоров та інші особи. До цього ж гуртка духовно належав І.Вишенський – вихованець Острозької академії та центральна постать української культури кінця XVI – початку XVII ст. В Острозькій академії викладали достатньо ґрунтовні філософські курси, автором яких був Ян Лятос; залишилися також відомості про філософську діяльність Клірика Острозького, В.Малюшицького, М.Броневського.
Особливе місце в літературі того часу належить Івану Вишенському (1550 – 1620), вихованцю Острозької академії, ченцеві, який тривалий час прожив на Афоні – святині світового православ’я. Мислителеві належить близько 20 полемічних творів, першим із яких стала книга «Викриття диявола» (1600). У центрі уваги автора перебувала людина, її світогляд, соціальне буття, внутрішній світ та система моральних орієнтирів.
Полеміст закликав відвернутися від облудного земного життя, нестійкого у своїй основі, закликав не вчити латину, бо слово Боже прийшло на Русь слов’янською мовою.
Першим вищим навчальним закладом Східної Європи, який діяв стабільно протягом століть став Київський колегіум (утворився у 1632 р. шляхом об’єднання двох київських шкіл: Братської школи на Подолі та школи, що існувала у Києво-Печерській лаврі), а згодом – Києво-Могилянська академія. Ініціатором утворення колегіуму був митрополит Петро Могила. Тому Київську Академію ще за його життя стали називати Могилянською. У 1633 р. документом польського короля Владислава колегіуму надавались права вищого навчального закладу. За загальним визнанням істориків та культурологів П.Могила являв собою яскравий приклад вдалого поєднання розуму та дієвості: він був не лише мислителем, а й громадським та церковним діячем.
Києво-Могилянська академія стала загальнослов’янським осередком освіти, науки й духовності: сюди прибували на навчання молоді люди не лише з усіх куточків України, а й Білорусії, Молдови, Росії, Болгарії, Румунії, Сербії та інших країн. Тут деякий час навчався і перший російський вчений М.Ломоносов (1732 – 1734). У час найвищого розквіту в Академії навчалось понад 2000 студентів щорічно. Навчання в Академії велось латинською мовою; повний курс Академії становив 12 років навчання, що дозволяло ознайомити студентів практично з усіма богословськими та науковими дисциплінами, відомими в Європі XVII століття.
Принципове значення мала та обставина, що в Академії, хоча це і був церковний навчальний заклад, було запроваджене розділене вивчення філософії та богослов’я. Завдяки цьому в Києво-Могилянській академії у філософські курси вводились наукові та філософські новації, хоча в цілому філософські курси в основі своїй поставали більш-менш типовими для Західної Європи курсами пізньої схоластичної філософії. Курс філософії був зорієнтований на вивчення переважно системи Аристотеля. Навчання велося на основі праць античного мислителя, перекладених латинською мовою, а також грецьких версій його творів. Клас філософії охоплював три складники: логіку, фізику та метафізику. У межах перших двох наук подавалось теоретичне осмислення природних явищ. Метафізика (як і у Аристотеля) являла собою світоглядне осмислення дійсності й охоплювала класичну філософську проблематику. У класі філософії викладали також геометрію та астрономію. В найвищому класі (богослов’я) докладно вивчали систему Томи Аквінського (томізм).
У трактуванні професорів Києво-Могилянської академії філософія окреслювалась як цілісна система знань, що в сукупності дозволяють знайти шлях до істини, а отже – й зрозуміти причини виникнення та сутність тих чи інших явищ. Істина пов’язувалась із Богом, мала в ньому найголовнішу причину. Вважалося, що шляхом раціонального аналізу природи як Божого творіння (тобто, кажучи мовою сучасної науки, – реальної дійсності) можна збагнути ті закономірності, які лежать в основі речового світу. Засобами пізнання світу визнавалась логіка, котра вивчала форми та методи мислення, його вірної побудови, а також ознаки похибок, які можливі у справі раціонального освоєння світу.
Філософські курси в Академії викладали провідні мислителі того часу, просвітники, що справили потужний вплив на своїх сучасників. Попередньо вони навчалися у престижних університетах Європи, в яких одержали наукові ступені докторів філософії, а подекуди – ще й докторів богослов’я. Завдяки цьому викладання філософії велося на професійному рівні. До числа найвідоміших професорів філософії належали: П.Могила. І.Галятовський, І.Гізель, С.Яворський, Ф.Прокопович, Г.Кониський, Г.Щербацький. Я.Козельський та ін.
Інокентій Гізель (1600 – 1683). Початкову освіту здобув у тій-таки Києво-Могилянській академії, пізніше навчався в Замойській академії (Польща) та аристократичному Кембріджському університеті (Англія), куди був направлений П.Могилою. Повернувшись на Україну, став професором філософії, а пізніше ректором Академії (1646 – 1656). І.Гізель був одним із перших філософів України, який знайомив студентів із геліоцентричною системою М.Коперника. Основою процесу пізнання І.Гізель вважав чуттєві пізнання. У зв’язку із цим філософ наводив докладну характеристику органів відчуття, котрі виступають інструментарієм пізнавального процесу. Вищим щаблем пізнавального процесу є пізнання інтелектуальне, засноване на діяльності розуму, який продумує абстрактні уявлення і здатен освоювати нематеріальні об’єкти.
У праці «Мир з Богом людини» філософ характеризує людину як Боже творіння, наділене прагненням до щастя, почуттям власної гідності та можливостями до самовдосконалення. Людина сама є творцем власного щастя (або нещастя), вона – автор добрих або ж лихих вчинків, тому слід відрізняти добро від зла. Людина наділена засобом для цього – совістю та розумом.
Іоаникій Галятовський (1620 – 1688). Обстоював ортодоксальні теологічні погляди; у своїх творах автор розглядає Бога як первинне, всеохоплююче й визначальне начало. Він безтілесний, невидимий, безсмертний. Бог – це вольова й розумна підстава світу, він – детермінанта усього сущого. Людина існує як істота двоїста: тілесна та духовна, наділена душею, яка й сполучає її з Богом. Душа наділена активністю, тіло ж є пасивною формою. Філософ заохочував дослідження природи в усіх її виявах.
Стефан Яворський (1658 – 1722). Навчався у Львові, Києві, Любліні, Вільно. Був митрополитом Муромським і Рязанським, а з 1702 р. – місцеблюстителем патріаршого престолу російської православної церкви. Зібрав одну із найбільших бібліотек XVII ст., яку заповідав передати на Україну (в Ніжин).
Філософські позиції С.Яворського викладені насамперед у трактаті «Про душу» (1697), в якому основну увагу приділено гносеологічній проблематиці. Автор аналізує «зовнішні відчуття» (зір, слух, нюх, дотик, смак) та «внутрішні відчуття» (уявлення, фантазію, оцінку, пам’ять тощо). На цій основі він розвивав теорію образів, розглядаючи їх як своєрідне відбиття дійсних речей. Тим самим філософ поширював в Україні погляди сенсуалістів. У своїх філософських курсах С.Яворський акцентував також ідею безсмертя людської душі; Аристотелеве вчення про матерію та форму; розрізняв речі, що перебувають у процесі становлення, та ті речі, які вже сформувалися. Матерія, на його думку, незнищувана, наділена активністю. Природний стан матеріальних речей визначений Богом, який і підтримує належну гармонію у довкіллі.
Феофан Прокопович (1681 – 1736). Навчався в Києві та Римі. У 1705 – 1716 рр. викладав у Академії філософію, богослов’я, риторику, поетику. З 1711 по 1717 рр. був ректором Академії. Філософські погляди просвітника викладені у працях: «Логіка», «Натурфілософія або фізика», «Математика», «Про риторичне мистецтво», «Слова, промови повчальні», «Про папський вирок Галілеєві» та багатьох інших.
Наріжним каменем позиції вченого є визнання вагомої соціальної ролі освіти й науки, популяризація їх досягнень. З цієї позиції Ф.Прокопович популяризував вчення Ф.Бекона, Р.Декарта, Дж.Локка, М.Коперника, Г.Галілея, заохочував професорів та студентів Академії до проведення експериментів, поглиблення спостережень над різними об’єктами природи та їх аналітичного опрацювання.
Ф.Прокопович мав оригінальні погляди на світобудову: Бог як творець світу, гарант стабільності в ньому обмежений в своїх діях тими закономірностями, які він сам надав природним речам у період їх створення. Завдяки цьому природа окреслюється як самодостатня система, котра існує завдяки внутрішнім потенціям та їх поступовій реалізації. Філософ деталізував традиційне для Академії вчення про природну матерію, її форму та сутність. У лекційних курсах він приділяв значну увагу проблемі людини, розглядаючи її як малий світ, що відтворює в собі великий довколишній світ. Метою людського існування Ф.Прокопович бачив досягнення стану щастя, котре неможливе без задоволення розумних духовних і матеріальних потреб.
Георгій Щербацький (1725 – ?), Георгій Кониський (1717 – 1795) створили останні власні філософські курси, що викладалися в Академії. У них достатньо чітко розводились функції науки та релігії, значна увага приділялась саме експериментальному дослідженню природних об’єктів.
З другої половини XVIII ст. Синод російської православної церкви заборонив професорам Академії створювати оригінальні лекційні курси і зобов’язав викладати філософію тільки за підручником німецького філософа Ф.Баумейстера. Цим самим була обірвана перспективна для України традиція, сутність якої полягала у власному осмисленні філософських набутків Європи під кутом зору вітчизняної ментальності й адаптації їх до дуже своєрідного контексту Східної Європи.