3. Основні виміри буття.

Серед розмаїття вимірів буття прийнято виділяти основні, найбільш важливі й поширені – це буття природи, людини, духовного й соціального.

Буття природи (речей)

Специфічною особливістю є те, що буття природи існує до появи людини. Воно є первинним, на основі якого базуються всі інші виміри. На його основі виникає олюднена природа, формується суспільне і духовне буття. Буття олюдненої природи є єдністю природних закономірностей і суспільних процесів. Це той штучний світ, в якому живе людина і який вона створила за допомогою своєї діяльності відповідно до своїх потреб та інтересів.

Таким чином буття природи ділиться на:

а) першу природу, тобто на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого;

б) другу природу – буття речей та процесів, створених людиною.

Буття людини

Серед форм буття людини виділяють предметно-практичну діяльність, практику соціальних перетворень і процес «самостворення» людини.

Суть предметно-практичної діяльності полягає в тому, що людина як фізичне тіло діє на інші фізичні об’єкти і змінює, перетворює їх з метою задоволення своїх потреб в їжі, житлі, одежі.

Соціальні перетворення базуються на тому, що людина є суспільною істотою, вона не може стати людиною поза соціальним оточенням, вижити в повній ізоляції від інших людей. Тому люди прикладають чимало зусиль, щоб створити оптимальний для їхнього життя соціальний устрій.

Процес «самостворення» виражається у формуванні людиною власного духовного світу пошуками ідеалів, що приваблюють її, користуванні певною системою моральних та естетичних цінностей. Вона прагне отримати максимально адекватні уявлення про світ, в якому живе. Нарешті, людина постійно конструює проекти перетворення світу (у тому числі і саму себе) до того його стану, в якому б хотіла жити, стану, що гідний її. Таким чином вона формує себе на певних засадах.

Буття суспільства (соціального)

Грунтується на бутті олюдненої природи і власне природи, але закономірності соціального буття безпосередньо не витікають із природних закономірностей, а лише визначаються ними.

Формування людини, її перетворення в істоту соціальну є не що інше, як освоєння індивідом суспільних цінностей. Зрозуміло, що індивід не в змозі освоїти всі здобутки суспільства, але його соціальне значення залежить від того, скільки він засвоїв і як він їх хоче відтворити.

Духовне буття

Існує в двох формах:

а) індивідуальне ідеальне (духовний світ окремої людини, її почуття, переживання, думки, ідеї, підсвідоме);

б) суспільне ідеальне (суспільна свідомість, духовна культура суспільства). В процесі спільного життя люди формують такі форми колективної свідомості як мораль, релігія, право. Ці форми ідеального є продуктом діяльності груп людей і існують лише в колектив.

3. Світ як всеохоплююча реальність

Проблема розуміння світу, його сутності й розвитку завжди була в центрі уваги науки, філософії та релігії. При їх розгляді велись гострі дискусії, думка сягала найвищої межі узагальнення й глибини. В них людина наближалась і до таємниць свого виникнення та існування.

У широкому розумінні світ – це вся нескінченна й невичерпна дійсність (відома й ще не відома нам) у всій різноманітності речей і явищ, систем і процесів з усіма своїми зв’язками й відношеннями. Інакше кажучи, світ – це цілісна сукупність усього існуючого (того, що має буття).

Давньогрецькі філософи розуміли світ як космос («прикраса», «краса», «вбрання», а також «лад», «порядок», «устрій» і нарешті «світ», «всесвіт»).

В понятті «космос» виділялися такі ознаки світу, як його системність, структурність і закономірність. У реально існуючому світі є й природна впорядкованість, закономірність, необхідність і така ж природна хаотичність, випадковість. Ці протилежності становлять єдність, переходять одна в іншу: впорядкованість в хаотичність і навпаки. І все ж переважаючою є тенденція зростання міри хаотичності, хоч і виникають протилежно спрямовані процеси – зростання впорядкованості та міри організованості матеріальних систем. Так, поява і розвиток життя на Землі (а, можливо, й ще в якихось куточках Всесвіту), виникнення розумної істоти – людини, прогрес людської цивілізації – це стосовно зростаючої ентропії є, так би мовити, рухом проти течії. Чому і як це стало можливим, як це може вплинути на загальний стан нашого космосу – одна з дуже складних наукових проблем.

Рівнозначним (чи майже таким поняттю «космос») вживається поняття «Всесвіт», хоча кожне з них має свій смисловий відтінок. Поняття «космос», як уже було вказано, акцентує увагу на таких ознаках світу, як системність, упорядкованість, закономірність, а поняття «Всесвіт» – на охопленні всього реально існуючого (весь світ). Обидва ці поняття відносяться насамперед до «великого», позаземного світу, а наш безпосередньо близький, земний світ розглядається як частка безмежного Всесвіту.

В науці є й таке поняття, як «наш Всесвіт». Воно має конкретно-науковий, астрономо-космологічний зміст. Матеріальна система, яка позначається цим терміном, називається ще Метагалактикою. Це весь відомий нам сьогодні, доступний для спостереження сучасними засобами космос, який складається з мільярдів зоряних систем – галактик. Серед них і наша Галактика, однією із зірок якої є Сонце.

Метагалактика має скінченні розміри – в межах 10 мільярдів світлових років і перебуває в процесі розширення. Вона не завжди існувала, а виникла близько 10 – 20 мільярдів років тому внаслідок так званого космічного вибуху. Разом з нею з’явилися наші простір і час. З якого стану матерії виник наш Всесвіт? Чому відбувся цей величезний якісний стрибок – народження нашого Всесвіту? Чи є щось, і якщо так, то що саме поза межами Метагалактики? Все це проблеми, які остаточно ще не вирішені сучасною наукою, хоча й існують з цього приводу різні гіпотези.

Підходячи з науково-філософської точки зору, можна сказати, що нашою Метагалактикою не вичерпується «світ в цілому» (беремо в лапки, бо світ в цілому ніколи нам не даний, це проблематичне поняття); він вічний, нескінченний, якісно різноманітний, в ньому відбуваються перетворення – в тому числі й такі глибокі, корінні, як той самий космічний вибух, який поклав початок нашому Всесвіту. Можливо, існують інші всесвіти із зовсім іншими, ніж відомі нам, просторово-часовими та іншими характеристиками, де немає звичних для нас зірок, планет, туманностей і таке інше.

Систематизована сукупність наукових уявлень про будову Всесвіту, процеси, які в ньому відбуваються, основні його закономірності становлять наукову картину світу. Це не просто сума різноманітних знань, а цілісна понятійна модель, яка виражає наукове світорозуміння, що склалося на даний момент пізнання. В основі кожної наукової картини світу лежать основоположні принципи, способи світопояснення, які називають парадигмами⁸⁹, тобто це певний визнаний вченими на цей час зразок наукового мислення, принциповий підхід до розв’язання наукових проблем. З прогресом науки вони уточнюються й змінюються, і якщо ця зміна має глибокий, корінний характер, то її називають науковою революцією.

Впродовж багатьох століть в уявленнях про будову Всесвіту панувала аристотелівсько-птолемеївська парадигма, геоцентрична система, згідно з якою Земля є центром Всесвіту, її основою були безпосередні спостереження, які нібито свідчать, що Земля перебуває в нерухомості, а навколо неї обертаються всі небесні світила. З відкриттям М.Коперника (1473 – 1543), який обґрунтував геліоцентричну систему (в центрі – Сонце), у свідомість вчених, а згодом і людства взагалі (як не противилась цьому церква) увійшла інша парадигма, яка, як виявилось, має об’єктивно-істинний характер.

Механістичне, галілеївсько-ньютонівське розуміння фізичного світу було видатним науковим досягненням того часу, але великі відкриття кінця XIX – XX ст. (теорія відносності А.Ейнштейна, квантова механіка, створення нових, сучасних уявлень про будову Всесвіту, поняття еволюціонуючого Всесвіту, відкриття фізичних полів як «не речовинного» виду матерії, дослідження внутрішньої структури атома, виявлення невідомих раніше космічних об’єктів і таке інше) показали обмеженість механістичних уявлень, призвели до виникнення новітньої наукової картини світу і до формування нових парадигм – принципів, зразків, способів світорозуміння.

Кожна нова картина світу зберігає попередні наукові уявлення, які здобули підтвердження, але переосмислює їх, уточнює, доповнює, розширює, поглиблює, збагачує і в цілому виражає вищий рівень знання, його нову якість.

Наукова картина світу включає й систему знань про людину і людство, про місце людини в світі, космосі. Величезний вклад у створення сучасної наукової картини світу внесли вчені різних галузей знання (еволюційна теорія Ч.Дарвіна і його продовжувачів, генетика, біофізика, біохімія, антропологія, весь комплекс людинознавства тощо).

Таким чином, наукова картина світу – це синтез конкретно-наукових знань, здійснений на основі певних фундаментальних принципів та ідей, вироблених наукою наданий історичний час. За мірою узагальнення вона займає проміжне місце між узагальненнями окремих наук і галузей та узагальненням вищого, філософсько-світоглядного рівня. Філософія, яка прагне бути наукою, спирається на наукову картину світу. Це тим більш важливо, що висновки й проблеми сучасної науки є досить незначними і нерідко мають прямий «вихід» у загальні питання світогляду. Всі питання, до яких звертається філософія, розглядаються нею в світлі її центральної, вузлової проблеми «людина і світ»; вона виражає не тільки загальне світорозуміння, але й світовідношення. Вже давно виникла ідея сутнісного співвідношення людини і зовнішнього щодо неї світу. Якщо Всесвіт – це Макрокосмос, то людина – це Мікрокосмос («малий космос»), по-своєму надзвичайно глибокий і навіть у певному розумінні безмежний. Вони перебувають у взаємозв’язку. Ця ідея виражена в українській філософії (Г.С.Сковорода та інші), для якої взагалі характерна антропоцентрична, гуманістична спрямованість, відчуття живого зв’язку між людиною і світом.

До традиційних проблем онтології належали поділ світу на окремі сфери та обґрунтування цього поділу.

Уже Платон протиставляв буття вічного і незмінного світу ідей та буття мінливого світу речей.

Аристотель висунув концепцію «східців істот» (мінерали, рослини, тварини, людина, божество), яка вибудовується за принципом зростання довершеності.

За нового часу проблема поділу світу на окремі сфери тісно переплітається з проблемою класифікації наук, що закономірно, оскільки науки вивчають окремі специфічні сфери («фрагменти») буття. Так, у філософії Декарта виділяються дві субстанції (сфери буття) – тілесна, яку вивчає механіка, і душа – предмет дослідження психології.

У класичній німецькій філософії чітко окреслилися сфера природи і сфера духу.

Прикладом онтології, яка утворилася на засадах нового розуміння буття і сущого є «критична онтологія» німецького філософа Миколи Гартмана (1882 – 1950) – одна з найбільш відомих онтологічних концепцій ХХ ст. Вихідними поняттями його онтології є реальне та ідеальне буття. На думку вченого сфері реального буття протистоїть сфера ідеального буття – математичні та логічні предметності, а також цінності.

Таким чином, аналізуючи вищезазначені поділи, можна зробити висновок, що світ поділяється на дві сфери буття: матеріальну і духовну.