6. Г.Сковорода – родоначальник української класичної філософії

Говорячи про специфічні риси філософської свідомості тієї чи іншої історичної епохи чи окремої країни (і навіть окремого мислителя), зазвичай вказують на зародження, формування та розвиток цієї специфіки. Як правило, в цьому процесі вирізняють той момент, коли ці специфічні риси набувають найбільш виразного, чіткого вияву. Зазначений період зрілості, творчого розквіту й адекватності своїм можливостям філософського знання (або літературно-мистецького процесу, або культури загалом тощо) називають класичним періодом у його історії, класикою.

Засновником української класичної філософії вважається видатний мислитель Г.Сковорода – найвідоміший вихованець Києво-Могилянської академії. Він народився 3 грудня 1722 р. в селі Чорнухи Лубенського повіту на Полтавщині в родині достатньо заможного вільного козака. Майбутній філософ одержав добру освіту. Спочатку він навчався у місцевій школі, а пізніше у Києво-Могилянській академії. У 1741 – 1744 pp. служив співаком придворної капели у Петербурзі. У 1750 – 1753 pp., перебуваючи за кордоном, продовжив самоосвіту, студіюючи філософські та інші праці в Угорщині, Австрії, Словаччині, Польщі, Німеччині, а можливо – і в Італії; існує припущення, що Г.Сковорода слухав лекції І.Канта. Після повернення в Україну у 1753 р. викладав поетику у Переяславському колегіумі; пізніше був домашнім учителем, викладачем Харківського колегіуму. Врешті, через незгоди із церковними наставниками, Г.Сковорода остаточно припиняє викладацьку діяльність і майже 25 останніх років веде життя мандрівного філософа-проповідника. Помер Г. Сковорода 9 листопада 1794 року в селі Іванівка на Харківщині.

Г.Сковорода являв собою рідкісний приклад повної узгодженості своєї філософської системи і власної життєвої поведінки, яка цілковито (без винятків) засновувалась на синтезі емоційної та раціональної сфери людської істоти. Філософ ніколи і ні в чому не поступився своїми переконаннями, не поласився на спокуси, жив саме так, як підказувала йому власна сутність, свою філософську систему творив з голосу цієї сутності, а не на чиєсь замовлення. «Світ ловив мене, та не впіймав» – ці слова на прохання мудреця були вирізьблені на його могилі. У них життєве кредо, здійснити яке о тій порі було так само важко, як і нині.

Вчення Г.Сковороди викладене у численних працях, серед них: «Міркування про поезію та керівництво до неї» (1769), «Наркис» (1771), «Асхань» (1767), «Кільце» (1775), та ін.

Найпершим предметом, гідним філософського осмислення, як вважає філософ, є людина, оскільки, не знаючи, що таке людина, нам немає чим і виміряти все інше.

Головне завдання людини постає у наслідуванні гасла «Пізнай себе!» оскільки людина є малим світом (мікрокосмом), в якому в згорнутому вигляді присутній весь великий світ (макрокосм), пізнаючи себе, людина усвідомлює, що вона постає єдністю двох світових натур – видимої (матеріальної) та невидимої (духовної); саме таке поєднання єдиних для всього існуючого натур (субстанцій) і виправдовує людське самопізнання.

Дві натури усього сущого пронизують три світи, із якими стикається людина: малий світ (людина), великий світ (космос) та символічний світ (Біблія); останній світ ніби перекидає місток між людиною і великим світом, найбільш виразно демонструючи прояви розумної духовної природи у природі явищ. Матеріальна внутрішня напруга світу та його драматизм зумовлені тим, що означені дві натури не існують і не можуть існувати окремо: невидима натура проявляється лише через видиму, але остання ніколи не може виявити та виразити її адекватно і та ж сама неадекватність присутня і в людині, а тому у самопізнанні людина має спиратись на те в собі, в чому духовне та матеріальне (тілесне) найбільш злиті, а таким є серце; отже, людина має дослухатись голосу серця і саме на основі щирого сприйняття того, що підказує серце, людина має осмислити свої життєві особливості та своє призначення та реалізувати їх через «сродну працю»; це є єдино можливий шлях до щастя а, по-друге, що він певною мірою відродив в Україні той тип філософствування, який культивувався ще в Київській Русі та мав назву «філософствування у Христі». Це була філософія, яка найбільше цінувала злиття життя та духовного прозріння, вчинку та моральності. Звідси випливає, що Г. Сковорода був не просто філософом, а філософом особливого культурно-історичного типу.