3. Цінності як визначальні характеристики людського буття

Суспільні цінності формуються поступово, через вибір певних видів поведінки і досвіду людей. Вони виступають як сукупність звичок, прийомів людського побуту, специфічні форми поведінки, що передаються від покоління до покоління як ознака власне людського способу життя, відмінні від тваринних, інстинктоподібних. З часом ці прийоми побуту закріплюються, схематизуються у вигляді традицій, обрядів, звичаїв, ритуалів. В них кодуються суспільно схвалені еталони людської поведінки. В подальшому їх вартісні взірці зберігаються і передаються наступним поколінням через соціальні інститути, заклади освіти, виховання, засоби масової інформації. Як результат цього процесу є формування людської психології, ментальності, способу життя людей у потрібному для суспільства напрямі.

Свій ціннісний світ людина вибудовує в процесі предметнопрактичної діяльності В цьому процесі цінності акумулювали потреби, інтереси, переживання суб’єкта.

Цінності виростали з нестатку як стану об’єктивної нестачі того, що потрібне для розвитку й існування індивіда. Потреба формувалась як усвідомлений нестаток, а потім потреба трансформувалась в інтерес. На відміну від потреби, що спрямовувала людину на об’єкт її задоволення, інтерес орієнтований на ті умови, які забезпечують можливість задоволення потреби. Інтерес формується об’єктивно, як відображення місця індивіда в системі суспільних відносин, а суб’єктивно він відображається в меті. Мета – це ідеальний, спонукальний імпульс до активної діяльності, в якій відтворюється ідеальний образ задоволеної потреби, що спонукає людину до діяльності.

Важливу роль у ціннісному ставленні до дійсності відіграють емоційні переживання, пристрасті. Завдяки емоційному переживанню відбувається внутрішнє освоєння життєвих ситуацій, надається їм особистісний смисл. Саме з емоційного ставлення виникає відчуття значимості явищ, суб’єктивне цінування їх. Саме потреби, інтереси й емоційні переживання складають єдине ціле феномена цінності.

Цінності є не тільки нашим ставленням до об’єктивних речей, а й предметом, який знаходить потреба для свого задоволення, отже, це – функція предмета задовольняти наші потреби. Маючи таку складну будову, цінності в процесі діяльності виконують роль останньої підстави вибору цілей і засобів реалізації діяльності.

Чим більше витратила людина своїх фізичних та духовних сил на освоєння того чи іншого предмету, тим більш небайдужим є її ставлення до нього. Цінність існує об’єктивно як властивість предмету. Але це неприродна властивість, а суспільна. Самі по собі предмети – ні позитивні, ні негативні. Вони отримують ціннісну характеристику лише по відношенню до потреб людини. Оцінюється не фізичний, природний зміст предметів, а їх суспільна функція. Тому цінність – поняття, яке визначає позитивне чи негативне значення об’єкта саме для людини.

4. Людина в системі цінностей

Сьогодні людина ніби «закинута», за висловами філософів-екзистенціоналістів, у предметно-соціальний світ. Як жити в цьому світі? Чи може людина, яка належить своєму часу, культурі, виробити абсолютні критерії своєї моральної поведінки? Мабуть, що так, але лише через формування власної системи цінностей. Найбільш адекватними засобами самопізнання для вироблення ціннісних орієнтацій є краса (естетичне) і прагнення до добра (етичне).

Естетичні цінності. У світі людини існує краса, що інтуїтивно зрозуміла всім, людина любить і захоплюється красивим, прекрасним, піднесеним. Відповідно їй не подобається потворне, низьке. Але такого наївно-інтуїтивного розуміння світу краси недостатньо для виявлення орієнтації в ньому. Необхідне філософське обґрунтування сфери краси.

До XVIII ст. у філософії естетика не була об’єктом вивчення. Це пояснюється тим, що грецьке «естетикос» означає «те, що відноситься до почуття», але почуття вважалось всього лише моментом пізнавальної або ж практичної діяльності. Коли ж було з’ясовано, що світ чуттєво-емоційного має не лише підпорядковане, але й самостійне значення, то з’являється естетика, в рамках якої одержують своє осмислення такі цінності, як краса і прекрасне. Красу розуміють як досконалість чуттєвого, а мистецтво – як втілення краси. Категорія прекрасного конкретизує категорію краси, оскільки вона більш конкретна, включає в явному вигляді елементи зіставлення: щось не просто красиве, а дуже красиве, прекрасне і максимально віддалене від потворного – антипода прекрасного. Підкреслюючи своєрідність естетичного сприйняття, І.Кант характеризував його як «доцільність без мети». Естетичне судження не зацікавлене в чомусь іншому, воно має самостійну цінність. У житті людини естетичне начало має своє особливе місце. Де і як існує естетичне? Безумовно, в узгодженості зовнішнього вигляду предмета з внутрішнім емоційно-образним людина постійно перевіряє все на людяність, шукає пропорції, які б органічно пов’язували її з оточенням. Виразом краси може бути звук, речовина, рух, ритм, тіло людини, слово, думка, почуття. Мистецтво – це вміння виразити себе за законами краси. Прекрасне можна виразити в думці. Наприклад, в науці високо цінують докази, тобто красу мислення, думок. Красивими є й почуття, якщо вони ведуть до позитивно ціннісних переживань.

Етичні цінності. Термін «етика» Аристотель утворив від грецького слова «етос», що означає «звичай», «характер». У сучасному філософсько-гуманістичному знанні існує багато етичних концепцій, головними з яких є етика доброчинностей, етика обов’язку та етика цінностей. Загалом етика спрямована на формування моральних орієнтацій в особистості. Основні ідеї етики доброчинності розробив Аристотель. Доброчинність – це такі якості особистості, реалізуючи які, вона творить добро. Вважається, що діючи відповідно до своїх чеснот, людина неминуче виявляється моральною. Зло пов’язане з обмеженістю чеснот. За Аристотелем, головними чеснотами є мудрість, розсудливість, мужність, справедливість. Англійський філософ XX ст. Б.Рассел пропонує свій перелік чеснот: оптимізм, хоробрість, інтелігентність. Новітні автори вказують на такі доброчинні цінності, як розумність, толерантність (терпимість до чужої думки), комунікабельність, справедливість, свободолюбство (любов до свободи).

На противагу етиці доброчинності, І.Кант розвивав цінності етики обов’язку. Він вважав, що ідеал доброчинності може вести до добра, але він іноді призводить до зла, а саме тоді, коли ним розпоряджається той, у жилах кого тече «холодна кров лиходія». Це відбувається тому, що в чеснотах добро знайшло своє часткове і відносне, а не повне втілення. Вирішальним, основоположним критерієм добра може бути лише те, що є добром без будь-яких недомовок і обмежень. Критеріями добра є моральні закони, максимуми на зразок «Не вбий», «Не вкради», «Не використовуй людину як засіб». Найкращою гарантією від злого вчинку є не чесноти, а моральні максими¹¹⁷, які мають загальний, універсальний, обов’язковий, формальний, апріорний (той, що передує досвіду) і трансцедентальний (той, що зумовлює можливість пізнання) характер. Без етичних цінностей не може обійтися ні окрема особистість, ні людство загалом. Немає для людини ціннішого і благороднішого, ніж бути морально чистою. До етики звертається той, хто живе і діє. Кожний індивід є її носієм – гарним чи поганим, незалежно від своїх бажань. Скільки трагедій і драм могли б уникнути люди, звернувшись до практичної сили філософії. «Тільки моральність у наших вчинках, – вважав А.Ейнштейн, – надає краси та гідності нашому життю».