1. Сутність свідомості. Свідомість людини як діалектичне співвідношення об’єктивної та суб’єктивної реальності, як духовний спосіб орієнтації людини в реальності буття, що розвивається.

Свідомість в широкому значенні цього слова є сферою людської духовності, яка включає в себе світ думок, світ почуттів і волю. Людина є єдиною істотою на Землі, якій притаманна свідомість, духовне життя. Джерело свідомості коріниться в особливостях людського буття у світі.

Людина здійснює свій зв’язок зі світом в трьох формах – практичній, пізнавальній і духовно-практичній. Вона не просто пристосовується до навколишнього середовища (як природного, так і соціального), але й активно перетворює, освоює світ і опановує його закони. Таке активне опанування світом, як об’єктом відбувається в формі практичної діяльності (матеріально-предметного перетворення дійсності) і теоретичної, пізнавальної діяльності, засобом і вищою формою якої є мислення.

Пізнавальна діяльність, і зокрема мислення, спрямовані на нейтральне, суто об’єктивне зображення світу і людини (людина так само може розглядатися по аналогії з об’єктом зовнішньої дійсності). Проте людська духовна активність не обмежується лише спрямованістю на об’єкт, на реальність «поза себе».

Є й інша форма ідеальної діяльності, яка спрямована саме на перебудову людської душі. Це – духовно-практична діяльність, ціннісна форма свідомості. Людську свідомість не можна ототожнювати тільки зі знанням, з пізнанням, мисленням. За своєю сутністю свідомість є здатністю людини не лише пізнавати світ, але й усвідомлювати його, наповнювати сенсом і суб’єктивним значенням, співставляти свої знання з цілями власного існування, оцінювати світ не лише в його об’єктивних характеристиках, а як світ свого життя. Свідомість є розумінням своїх вчинків, їх наслідків, вона нерозривно пов’язана з совістю, з відповідальністю людини за свої стосунки зі світом природи і світом людей.

Отже, свідомість, з одного боку, є формою об’єктивного відображення, формою пізнання дійсності як незалежної від людських прагнень та інтересів. Результатом і метою свідомості як пізнавальної діяльності є отримання знань, об’єктивної істини. З другого боку, свідомість містить в собі прояв суб’єктивного відношення людини до дійсності як до світу свого життя, його оцінку, усвідомлення свого знання і себе. Результатом і метою духовно-практичного, ціннісного відношення до світу є осягнення сенсу існуючого, міри відповідності світу та його проявів людським інтересам та потребам, сенсу власного життя. Якщо мислення, пізнавальна діяльність потребує здебільшого тільки ясного вираження знання, дотримання логічних схем оперування ними, то духовне ставлення до світу і його усвідомлення вимагає особистих зусиль, власних роздумів і переживання істини.

Духовний світ людини – це не лише її розум, мислення, але й почуття, емоційні стани, віра, воля, світогляд, самосвідомість, що спирається на сукупність ціннісних орієнтирів і духовних смислів. Свідомість не дорівнює мисленню та знанням, вона є одночасно і переживанням, усвідомленням, оцінкою дійсності. Будь-який прояв духовності відбиває в собі (з різною мірою вираження) обидві форми ідеального відношення до Світу – і пізнавальну, і ціннісну (духовно-практичну).

Таким чином свідомість – це найвища, властива лише людині, форма відображення дійсності, функція людського мозку.