3. Основні проблеми та досягнення філософії доби середньовіччя в Європі та Візантії

Як і антична, середньовічна філософія закінчилась поділом на величезну кількість шкіл, але, на відміну від античності, ці школи не збагатили філософію новими думками, концепціями.

Основними проблемами, які намагалася вирішити середньовічна філософія, були:

1. Проблема філософської теології. Стрижневими питаннями, на які вона прагнула відповісти, були: створення світу здійснене в певнім часі чи є позачасовим? Світ виник з вічної матерії чи з нічого? Чи сам по собі, чи з волі Бога?

2. Проблеми онтології. В середньовічній філософії вирішення проблеми буття концентрувалось не тільки навколо змісту поняття «Бог», але і його творіння, а також складників буття, таких, як сутність і існування, матерія і форма. Вчення про матерію і форму викликало низку інших питань і, зокрема, таких, як: чи існує духовна матерія? Речі, явища, процеси мають одну форму чи можуть мати їх декілька? Індивідуальність визначає форма чи зміст? і т.д.

3. Проблеми гносеології. Вирішення їх, в основному, йшло в руслі теорії «двоїстої істини». Її прихильники вважали, що і наука, і релігія однаковою мірою прагнуть до істини, але осягають її своїми методами. Науковці в своїх дослідженнях більше спираються на наукові факти, тоді як представники релігії – на одкровення і теологічні засади. В руслі теорії «двоїстої істини» вирішувались питання: істина є закінченим процесом пізнання чи постійно змінюється? Що таке душа? Що таке раціональне пізнання і який воно має характер: природний чи надприродний? і т.д. Принагідно слід зазначити, що теорія «двоїстої істини», яка проникла в Європу з Кордови (Іспанія), спочатку була сприйнята з підозрою як науковцями, так і ревними прихильниками релігії, але невдовзі і перші, і другі зрозуміли, що поліативний характер теорії «двоїстої істини» «примирює» науку і релігію. Тому вже в XIII ст. вона займає чільне місце серед концепцій і теорій середньовічної європейської філософії.

4. Проблеми етики²⁵. Середньовічні філософи намагалися визначити, що лежить в основі етики, місце волі і розуму в моральних вчинках людей, відмінності між справжньою і фальшивою доброчесністю, межі добра і зла і т.д. Кожна з цих проблем вирішувалась через призму світогляду того чи іншого філософа. Релігійні мислителі намагались інтерпретувати етичні проблеми, спираючись на засади Біблії, вчення «отців церкви». Більшість із них поєднувала теософію²⁶ з поглядами Аристотеля.

Своєрідне місце у філософії Середньовіччя займає філософія Візантії, що довго зберігала залишки античної спадщини. До освіти і науки візантійці ставилися з великою повагою. Відоме всім прислів’я «Вчення – світло, а неуцтво – пітьма», проголошене знаменитим візантійським богословом і філософом Іоанном Дамаскіним на початку праці «Джерело знання», є доказом вищесказаного. Іоанн Дамаскін, пояснюючи, що таке філософія, наводить шість найважливіших її визначень, що склалися ще в античності, але здаються йому цілком правильними: по-перше, філософія є знання природи сущого; по-друге, філософія є знання божественних і людських справ, тобто всього видимого і невидимого; по-третє, філософія є міркування про смерть; по-четверте, філософія є уподібнення Богу, а уподібнюватися Богу людина може за допомогою трьох речей: мудрості, знання або щирого блага; по-п’яте, філософія – прагнення справедливості, що полягає в поділі порівно, і безпристрасності в судженні; по-шосте, філософія – це благочестя, яке вище справедливості, тому що велить відповідати Добром на Зло. Філософія – початок усіх мистецтв і наук; любов до мудрості. Оскільки ж справжня мудрість – це Бог, то любов до Бога і є справжня філософія.

На відміну від Західної Європи, у Візантії ніколи не переривалася антична філософська традиція; саме візантійські богослови засвоюють і зберігають усе багатство думки грецьких філософів. Найвпливовішим філософським вченням пізньої античності, представники якого жили у Візантії, є неоплатонізм²⁷, що систематизував вчення Платона про окремо існуючі ідеї пізнання світу як єдино справжнє буття за допомогою методів аристотелівської логіки. Для неоплатоніків увесь світ виник як ієрархічна система, де кожний нижчий ступінь залежить від існування вищого. На самому верху сходинок міститься єдине: воно ж Бог, воно ж благо або, інакше, «те, що по той бік всього сущого», тобто трансценденція²⁸. Єдине є причина і насамперед – мета всякого буття, усе суще існує остільки, оскільки прагне до єдиного, або до блага; саме воно не причетне буттю і тому незбагненне ні для Розуму, ні для Слова – про Бога не можна сказати нічого. Другий ступінь – це Розум ідеї; це – чисте буття, породжене єдиним, тому що мислення і буття в платонічній традиції тотожні. Нижчий – третій ступінь – Душа – вже не єдина, як Розум, але поділена між живими тілами (душа космосу, тому що космос для платоніків жива істота, душі демонів, людей, тварин, рослин); крім того, душа рухома, розвивається: душа – джерело всякого руху, а отже, усіх хвилювань і пристрастей. Ще нижчий – четвертий ступінь – тіло. Як душа одержує кращі свої властивості – розумність, гармонію – від розуму, так і тіло одержує завдяки душі форму; інші ж якості – безжиттєвість, відсталість, інертність – похідні від матерії. Матерія не існує. Матерія ні в якому разі не причетна Розуму, тобто буттю; тому також не може бути збагненна розумом і словом. Про її наявність люди довідуються чисто негативно, заперечливо: якщо від усіх тіл відняти їх форму (тобто всі скільки-небудь визначені їх характеристики: якість, кількість, положення тощо), те, що залишиться, буде матерія.

Починаючи з X – XI ст. у розвитку богословсько-філософської думки Візантії можна простежити дві тенденції: раціоналістично-догматичну і містично-етичну. Для раціоналістично-догматичної тенденції характерний інтерес до зовнішнього світу і його побудови («фізика»), звідси і до астрономії, що у середньовічній свідомості поєднувалася з астрологією і пробуджувала, у свою чергу, інтерес до окультних наук і демонології, інтерес і довіру до людського розуму («логіка»), а тому схилялася перед античною, язичницькою класикою. Інша тенденція – «ісихазм»²⁹ – мовчальництво (від грецьк. hsucia – спокій, безмовність, відчуженість), що знаходила відображення у творах, в основному чернечих, аскетичних, зосереджувала основну увагу па внутрішньому світі людини і на методах, способах удосконалення в дусі християнської етики смиренності, слухняності і внутрішнього спокою, або тиші.

3. Дискусії про універсалії

Характерною рисою середньовічної філософії є дискусія про універсалії (загальні поняття).

У цій дискусії обмірковувались як онтологічні проблеми: що є реально суще; як співвідносяться загальне й одиничне; так і гносеологічні проблеми: яким чином існує ідеальне; як співвідносяться мислення і дійсність.

Дискусія про універсалії виявила дві позиції філософів:

1) Реалізм – філософський напрямок, який визнає існування загального, загальних понять і що вони є реальними духовними сутностями і субстанція ми речей.

Ці концепції розвивали Аврелій Августин, Альберт Великий, Тома Аквінський та ін.

2) Номіналізм (від латинського «номен» − ім’я) – напрям, який визнавав одиничні речі, а загальні поняття їх іменами.

Представники: Вільям Оккам, Іоанн Дунс Скотт, Іоганн Бурідан та ін..

Одна з проблем – створення світу. Реалісти вважали, що розум – це головне в акті творення (Бог створює світ завдяки ідеям, які в нього споконвічно існують). Номіналісти ж стверджують, що головне в творінні світу не розум, а воля (Бог творить світ того, що так хоче)

3. Філософія Відродження

Важливе місце в історії філософії займає філософія Відродження. У цей час були намічені нові світоглядні і методологічні установки, що змінили уявлення про людину, її місце у світі й започаткували розвиток нової науки, що заклала основи секуляризації³⁰ громадського життя.

Зародження епохи Ренесансу або Відродження пов’язане з багатьма факторами. Насамперед це викликано соціально-економічними перетвореннями, зародженням буржуазних економічних відносин. Але важливим є не тільки це. Винахід пороху, великі географічні відкриття розбудили інтерес до науки як найважливішого засобу людської діяльності, що сприяє успішному вирішенню практичних задач. Крім того, до XV століття у Європі відкрилося багато оригіналів античної філософії й античної культури взагалі. Уже діячам італійського Відродження був відомий в оригіналах не тільки Аристотель, що ототожнювався зі схоластикою, але й Платон, Демокріт, та інші авторитети грецької філософії. Сукупність усіх цих факторів сприяла тій глибокій зміні у світорозумінні, що ми пов’язуємо з епохою Ренесансу.

У філософії Відродження виділяються два етапи: ранній, що пов’язується з іменами діячів італійської культури XIV – XV ст., з чиєю діяльністю відбувається зародження Ренесансу, що мав яскраво виражений гуманітарний ухил, гуманістичну спрямованість; пізній, що охоплює XVI і початок XVII ст., коли новий світогляд виходить за кордони Італії, поширюється на інші країни Європи, характеризується перевагою природничо-наукових інтересів. Звичайно цей розподіл відносний, гуманістична і природничо-наукова лінії досить часто перетинаються і взаємодоповнюються.

Гуманістичний характер доби Відродження

Франческо Петрарка (1304 – 1374), Джованні Боккаччо (1313 – 1375), Лоренцо Валла (1407 – 1457), Піко делла Мірандола (1463 – 1494), П’єтро Помпонацці (1462 – 1524) – це далеко не повний перелік видатних італійських мислителів-гуманістів. У своїх працях вони покінчили з абстрактною схоластичною вченістю, з розумінням людини як аскета, що спрямував усі свої помисли у життя в потойбічному світі. У них прославляється земне життя, земна любов, діяльність у цьому світі, любов до природи, батьківщини, висміюється розпусне і брехливе духівництво. Їхній ідеал – всебічно розвинена людина. Мабуть, найбільш ємко це виразив Піко делла Мірандола у своїй «Промові про людську гідність». Створивши людину, за словами Піко, Бог звернувся до неї зі словами: «Не даємо ми тобі, Адаме, ні визначеного місця, ні власного образу, ні особливого обов’язку, щоб і місце, і образ, і обов’язок ти мав за власним бажанням, відповідно до твоєї волі і твого рішення. Образ інших створінь визначений у межах установлених нами законів. Ти ж, не стиснутий ніякими межами, визначаєш свій образ за своїм рішенням, у владу якого я тебе передаю». Це вже новий гімн людині, слова якого відрізняються і від середньовічного уявлення про неї, і від античного уявлення, хоча епоха Відродження і називається так тому, що в ній відбувається відродження Античності. В Античності людина – природна істота, частка Космосу і щастя її пов’язане з пізнанням саме цієї своєї природної сутності. Середньовічна філософія, хоча і наділяє людину свободою волі, але головними у її діяльності бачить молитву, релігійний ритуал, збагнення священних книг. Тут же оспівується людина-діяч, людина-творець, творець цього світу, який своєю діяльністю уподібнюється до Бога. Вона не просто прагне наслідувати зразки Бога, вона, як і Бог, створює світ за своїми зразками.

Цей новий погляд на людину формує і нове уявлення про науку. Тут переборюється уявлення про науку як абстрактну вченість, споглядання, починає розмиватися межа між наукою і практичною діяльністю, тут зароджується експериментальне природознавство.

Науково-природничі погляди

Леонардо да Вінчі (1452 – 1519), Микола Коперник (1473 – 1543), Галілео Галілей (1564 – 1642), Йоган Кеплер (1571 – 1630) заклали основи експериментального математичного природознавства. Об’єктом науки оголошується природа і людина, як її частина, релігія не повинна втручатися в справи науки. Звичайно, на становлення нової науки вплинули давньогрецькі теорії, зокрема атомістичне вчення Демокрита і філософія математики Піфагора та Платона. Але нове природознавство пориває з античною споглядальністю, націлене на досвід, експеримент, на вивчення конкретних природних явищ. Галілей не задовольняється аристотелівським поясненням падіння тіл, як їхнім прагненням зайняти своє природне місце, а дослідним шляхом доводить, що в безповітряному просторі всі тіла падають з однаковою швидкістю.

Величезне світоглядне значення мало вчення Коперника. Перехід від геоцентричної системи до геліоцентричної поставив людину в нове положення. Земля і людина були скинуті з п’єдесталу центру Всесвіту, а перетворилися в одну з її часток, кордони Всесвіту розширилися до нескінченності. Але нова картина світу не тільки скинула людину з п’єдесталу виняткового створіння Бога і тим самим мовби понизила її статус, але і зрівняла Землю з небесними сферами, тим самим відкриваючи нові можливості для діяльності людини.

Соціально-політичні погляди

Епоха Відродження намітила і нове розуміння громадського життя. Це нове розуміння пов’язане з науковою діяльністю італійського мислителя Ніколо Макіавеллі (1469 – 1527). У своїх працях «Государ» і «Міркування про першу декаду Тіта Лівія» Макіавеллі викладає новий погляд на політику і владу. Він розриває традицію, що йде ще з Античності, пов’язувати політику з мораллю, вважає головною задачею політики утримання влади (мета політики – прихід до влади і її утримання). Усе інше, у тому числі мораль і релігія, є лише засобами. Тим самим він відкриває дорогу для реально-практичного розуміння політики, її ролі і значення в житті суспільства.

В епоху Відродження з’являються перші ідеї утопічного соціалізму³¹. Найяскравіше вони висвітлені у творах Томаса Мора (1478 – 1535) «Утопія» та Томмазо Кампанелли (1568 – 1639) «Місто Сонця». Соціалістичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується на розумних «природних» засадах: планове суспільне господарство; обов’язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; всі дорослі члени суспільства беруть участь у політичному управлінні; всі діти мають право на безкоштовну освіту, яка має бути тісно пов’язана з трудовим вихованням, та ін. Проте в утопіях зберігається багато пережитків феодально-церковної ідеології. Наприклад, проповідується надмірно сувора мораль, що нагадує чернечу, релігійний культ, збереження рабства як тимчасового стану, ідеалізація середньовічного ремесла тощо.

Етика Ренесансу

Етичні пошуки епохи Відродження, передовсім, пов’язані з творчістю Л.Бруні, Л.Альберті, Л.Валла, П.Мірандолли, Н.Макіавеллі й інших італійських мислителів.

Зокрема, Франческо Петрарка (1304 – 1374) намагався поєднати культурні надбання «золотого віку» античності і досягнення сучасних йому філософів. Здебільшого Петрарку цікавили етичні питання (у роботі «Моя таємниця» він робить акцент на розгляді внутрішніх конфліктів людини і засобів їх розв’язання), він добре розумів радощі та пристрасті людини, і не вбачав у них тільки потяг до гріховного.

Як і загалом у культурі Ренесансу, в етиці цього періоду інтелектуальним опертям оновлення стала антична спадщина. Набував поширення етичний натуралізм, який використовувався, по-перше, для того, щоб відділити мораль від релігії, та, по-друге, для вироблення нового трактування природи моральних уявлень.

В етичних ученнях цього часу переважають гедонізм³² та епікуреїстичні мотиви, що піддалися радикальному переосмисленню. Якщо гедонізм еллінського типу вбачав моральне благо в задоволеннях незалежно від потрясінь історії, то філософи Відродження понад усе цінували практичну активність людини, її прагнення до слави й великих діянь. Спираючись на античну традицію, вони створили і своєрідний різновид моральної теорії – етику гуманізму.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

• Чому при переході від античності до середньовіччя відбуваються зміни у світогляді? В чому вони проявляються?

• Покажіть роль християнства у становленні середньовічної філософії.

• Зазначте етапи розвитку середньовічної філософії.

• Чому, на вашу думку, апологетика після прийняття християнства як основної релігії у Римській імперії, переходить у патристику?

• Зазначте відмінності між схоластикою та містикою.

• В чому полягає суть вчення Томи Аквінського?

• На вирішення яких проблем спрямовувалася увага середньовічної філософії?

• Проаналізуйте визначення філософії Іоанна Дамаскіна.

• Охарактеризуйте значення неоплатонізму у філософії Візантії.

• Що таке дискусії про універсалії та між ким вони велися?

• Визначте особливості філософії Відродження.

• Охарактеризуйте гуманістичний характер доби Відродження.

• Проаналізуйте науково-природничі погляди представників доби Відродження.

• Обміркуйте соціально-політичні погляди філософів епохи Ренесансу.

• Розгляньте особливості етики Ренесансу.

ТЕМА: ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ