4. Проблема позбавлення людини від страждань у філософії Стародавньої Індії

Зародки філософського мислення в Індії з’явилися 2500 – 2000 рр. до н.е. на основі стародавніх вед, брахман, упанішад.

Веди – пам’ятки індійської літератури. До них входили гімни, молитви, заклинання.

Брахмани – це своєрідні коментарі до текстів вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів.

Упанішади – завершальний етап розвитку вед. Це тексти-пояснення таємних знань що містяться в основних текстах. Загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану.

Для індійської філософії характерні розвиток у рамках відповідних систем, або шкіл, і поділ на дві великі групи: ортодоксальну (яка признає авторитет Вед) і неортодоксальну (яка не визнає авторитету Вед). Більшість з цих шкіл були ортодоксальними і релігійними. Це такі школи: веданта, міманса, санкх’я, йога, ньяя, вайшешика. До неортодоксальних шкіл належить джайнізм, буддизм, чарвака-локаята.

Розглядаючи головну тенденцію в розвитку стародавньої індійської філософії, необхідно відзначити, що велика увага приділялась проблемам людини і ставленню до навколишнього світу. Одним з головних було питання про позбавлення людини від страждань. Більшість стародавніх індійських систем вбачають причину страждань у незнанні. Якщо б людина пізнала себе і оточуючий світ в його істині, вона зменшила б свої страждання або уникла б їх зовсім. Отже, шлях до щастя лежить через пізнання.

Одна із основних неортодоксальних шкіл була школа джайнів, що веде свій родовід від 24 тиртханкарів (праведників), проте вважається, що реально існуючими були лише Паршва і Махавіра. Паршва заснував общину в Біхарі (Східна Індія), до якої приймали чоловіків і жінок, що поділялися на мирян та аскетів і повинні були дотримуватися чотирьох обітниць: нешкодження, правдивість, некрадіжництва, неприв’язаності. Махавіра додає ще один – цнотливість, яка вимагає від аскетів повного утримання від сексу, а від мирян – дотримання подружньої вірності і обмеження себе в насолодах.

Джайністи вірять у сансару¹⁵, карму¹⁶ і мокшу¹⁷ і мають за мету звільнитися від страждань. Цьому сприяє життя в общині. Та на відміну від брахманізму¹⁸, джайнізм вважає, що закон карми не можна умилостивити жертвами богам, проте його можна перемогти. Той, хто переміг закон карми, стає джиною (переможцем). Для звільнення ще при житті необхідно дотримуватися правильної поведінки (додержуватися 5 обітниць), правильної віри (вірити в авторитет тиртханкарів¹⁹), правильного пізнання. В подальшому джайнізм розпадається на 2 секти: шветамбари (помірковані, «одягнуті в біле») і дігамбари (крайні, «одягнені простором»). Дігамбари – аскети²⁰ вважають, що жінки не спроможні досягти повного звільнення. І хоча вони противники каст²¹, проте вважають, що шудри²² аскетами бути не можуть. Що стосується шветамбарів, то їхній аскетизм не такий суворий. Вони носять білий одяг, пов’язують рот білою пов’язкою, щоб, мандруючи, ненароком не проковтнути яку-небудь комаху, адже впевнені, що не мають заподіяти шкоди жодній живій істоті.

Другою неортодоксальною школою був буддизм, перш за все ранній (філософська школа, що розробляє етичну проблематику), бо значно пізніше стає світовою монотеїстичною²³ релігією.

Засновником буддизму вважається виходець із царського роду Сіддхартха Гаутама (563 – 483 рр. до н.е.). Його батькам було віщування, що коли їх син зустріне хворого, старого чи мертвого, то стане монахом-аскетом. Щоб запобігти цьому, батько створив для сина штучну обстановку, і Сіддхартха не знав стражденного життя. Та одного разу він зустрів хворого, старого, покійника і монах-аскета, і це так вразило царевича, що він втік з дому, став самітником, багато подорожував, багато виніс страждань, але істину не знайшов. Тоді він сів під дерево і вирішив не сходити з місця, поки йому не відкриється головна правда про життя. На четвертий день на нього зійшло просвітлення, він став «Буддою», тобто «просвітленим».

Найбільш повні дані про ранній буддизм знаходяться у збірці ранньобуддистських текстів, які називаються «Тіпітака» на мові палі, або «Трипітака» на санскриті, що означає «Три корзини». Інша назва цих текстів – палійський (або буддистський) Канон. Цей Канон складений на Цейлоні у ІІІ ст. до н.е. й має три частини: Віная-пітака, Сутта-пітака і Абхідхамма-пітака. Найцікавіша із них Сутта-пітака, що включає в себе шедеври буддійської прози і поезії. У буддизмі є чотири «благородні істини»:

1. життя повне страждань, під, якими розуміли психологічні переживання, нещастя, старість, смерть. Соціальні відміни до уваги не беруться – багатії також плачуть;

2. є причина страждань, яка полягає в нерозумінні людиною того, що життя і є страждання, а її намагання досягти заможного життя (тепер чи в наступному переродженні) тільки посилює її нещастя;

3. від страждань можна звільнитись, якщо відмовитися від бажань та пристрастей;

4. є шлях звільнення, що має 8 ступенів. На кінці цього шляху людина досягає стану повної незворушності і байдужості. Цей стан Будда назвав Нірваною, по суті, вона є видозміненим поняттям мокші. Але нірвана досягається ще при житті, і той, хто досяг її, називається архатом.

Та поступово нірвана онтологізується, перетворюючись із стану людини на стан світобудови. Ще пізніше, у ІІІ ст. до н.е. буддизм був прийнятий царем Ашокою як офіційна ідеологія і поступово перетворюючись у релігію.

Третьою неортодоксальною школою давньоіндійської філософії була матеріалістична школа чарвака-локаята. Вона заперечує авторитет Вед, не вірить в життя після смерті, відхиляє (спростовує) існування бога. Чарваки зводили все суще до чотирьох першоначал – землі, води, повітря і вогню; із комбінації яких і складається все суще в світі. Свідомість виникає із певним чином поєднаних між собою першоелементів, що утворюють живе тіло. Сенс життя – у щасті, яке розуміють як насолоду. Вони визнають, що насолода пов’язана із стражданнями, але людина може зробити їх мінімальними. В теорії пізнання чарваки дотримувалися сенсуалістичних поглядів, виводили все знання із відчуттів.

Тепер декілька слів про ортодоксальні школи.

Веданта – її розглядають як основу індуїзму. Істотне місце займає проблема спокутування, яке полягає в повному злитті з богом.

Міманса – згідно з нею, реально існує як матеріальний світ, так і інші об’єкти – Бог, душа. Світ вічний і незмінний, він не має ні початку, ні кінця, створений з атомів у відповідності з моральним законом карми. Бог до цього процесу безпосередньо не причетний.

Санкх’я (обчислення, точні знання). Засновником цього вчення вважають Капілу (VII ст. до н.е.). Основні ідеї, на які повинна орієнтуватись людина в своїх діях – це пракріті (природа) та пуруша (свідомість). Обидві ці сутності вічні, але породжують світ лише у взаємодії. Істотне місце в ньому займає вчення про наявність наслідку в причині і про реальне перетворення причини в наслідок. Страждання, згідно з цим вченням, має універсальний характер і є найвищим сенсом тілесного існування. Метою людського життя є звільнення душі від пут чуттєвого світу, приглушення всіх природних прагнень та споглядальний аскетизм.

Ньяя. Засновником цієї школи вважають Готаму. Її послідовники вважали, що існують чотири самостійні джерела пізнання: чуттєве сприйняття, умовивід, порівняння і свідчення авторитетів. Займалися питаннями логіки.

Вайшешика. Засновником вважається Канада. Згідно з цим вченням, існує шість видів позитивної реальності, яка виступає об’єктом пізнання (субстанція, якість, дія, всезагальне, особливе й притаманне) і один – негативної (небуття).

Йога (впорядкування). Засновником був Патанджалі. Гармонія духовного психічного фізичного світу людини. Йога розробила систему послідовного очищення і просвітлення розуму людини: приборкання, вироблення моральних установок, дисципліна тіла, регулювання дихання, ізоляція почуттів, увага, розмірковування, зосередженість.