3. Єдність природи, суспільства і людини

Суспільство (соціосфера) є складовою частиною ландшафтної оболонки. Суспільство – це сукупність конкретних людей. Людина – частина природи. Фізичне і духовне життя людини нерозривно пов’язане з природою. Природа – це середовище, в якому людина живе. Саме воно забезпечує її найперші потреби. Життя людини можливе тільки у взаємодії з природою. Ця взаємодія проявляється в різних формах, насамперед в обміні речовин і енергії. Але людина – не тільки біологічна істота, а й суспільна. Умови її життєдіяльності залежать і від суспільного оточення. У зв’язку з цим для пояснення розвитку людини як компонента живої природи і людського суспільства одних тільки біологічних закономірностей недостатньо. Треба враховувати суспільні умови і закономірності. Між людиною і природою є не тільки біологічна, а й економічна взаємодія.

Людина і природа не протистоять одна одній. Але було б помилкою стверджувати, що це гармонійне ціле. Якби вони являли собою гармонійне ціле, то не виникали б екологічні проблеми, які в сучасних умовах набувають глобального характеру. Матеріальний світ єдиний, і його складові взаємозв’язані, вони впливають одна на одну. Тому в процесі пізнання природа і суспільство мають розглядатися у взаємозв’язку і у взаємодії.

Матеріальне виробництво є конкретним виявом взаємодії суспільства і природи. В ньому особливо чітко проявляється єдність взаємодіючих частин. Відношення людей до природи змінюється з розвитком продуктивних сил. Природа і суспільство становлять єдність. Нарізне вивчення суспільства і природи не забезпечує дослідження тісної взаємодії між ними.

Природа чинить великий і різнобічний вплив на розвиток суспільства. Здоров’я і саме життя людей залежать від природних умов, навколишнього природного середовища. Сприятливі природні умови, наявність природних ресурсів можуть прискорити розвиток матеріального виробництва, економічний і соціальний розвиток суспільства, держави. Наука і практична діяльність людей здавна спрямовані на те, щоб максимально використати багатства природи, захиститися від катастрофічних дій природних процесів і явищ.

У взаємодії суспільства і природи активною стороною є суспільство. Вплив його на природу посилюється і розгалужується. Своїми діями суспільство вносить великі зміни в природу і змінюється саме.

3. Практичні витоки людського поділу реальності на об’єктивну та суб’єктивну

Аналіз категорії «реальність» – однієї із основних у філософії необхідний для з’ясування проблеми співвідношення мистецтва з природним середовищем і з суспільством та сутністю художньої діяльності. Тим часом у трактуванні цього поняття має місце велика розбіжність. Часто його ототожнюють з поняттями «буття», «дійсність», «тілесність», тобто їх вживають як синоніми. Насправді ж між ними існує суттєва різниця.

У «Філософській енциклопедії» дається два тлумачення терміна «реальність»: 1) Матерія з усією різноманітністю її форм, якій протистоїть свідомість – суб’єктивна реальність; 2) весь матеріальний і ідеальний світ, включаючи ілюзії і помилки.

Визначення реальності як матерії в сукупності різних її видів, тобто як об’єктивної реальності, яка протистоїть суб’єктивній реальності, є імпліцитне (невиражене) визначення через абстракцію⁹⁰, без розкриття змісту самого поняття. Якщо звести все суще до «об’єктивної реальності» як матеріально-наочного і речового, тоді в світі залишаються тільки «речі» і тільки «об’єкти», відбувається вилучення з нього людей і всіх тих функціональних властивостей речей, які характерні для втягнутих вже в людські відношення.

Людина в процесі виробничої діяльності, спілкування, споживання і обміну, крім матеріальних цінностей, створила світ духовних цінностей (ідеали, ідеї, норми, знання, уявлення тощо), які через знаки, символи, засоби праці перетворилися в якусь систему, що складається із відносно «затверділих» елементів, які або закріплюються в свідомості людини в поняттях і «фігурах логіки», або існують як консерванти культури: листи, архіви, фото, картини, плакати, фонотека, іконотека, театр, кіно, телебачення, преса тощо.

Вироблена в процесі історичного розвитку система духовних цінностей є для конкретного індивіда як «об’єктивна реальність», яка існує незалежно від нього і яку йому (індивіду) належить засвоїти. Таким чином, поняття «об’єктивна реальність» включає не тільки матеріальні об’єкти, фізичну природу, механічні, фізичні, хімічні, біологічні процеси, а й інформаційні процеси, а також те, що В.І.Вернадський назвав «ноосферою» і визначав за розумом, інтелектом. Він включав сюди і велику різноманітність особистостей, які перетворюють енергією домінант середовище свого існування, створюючи особливу сферу, названу пізніше «персоносферою». Крім того, термін «реальне», крім сьогодення, включає в себе минуле, яке існує в теперішньому в «знятому» вигляді, і майбутнє, яке існує в сьогочасному як потенційне, а також різні усталенні уявлення, зокрема ті, що викривляють дійсність, з якими однак доводиться рахуватись і індивіду, і суспільству загалом.

Багато з того, що не має самостійного речового існування, слугує людині не лише для фіксації досягнутої стадії розвитку, але й могутнім спонуканням до дії, самоутвердження, самовиконання, оптимізму, або ж, навпаки, для приниження, пригнічення, песимізму тощо. Знання, краса, добро, любов, дружба, героїзм, патріотизм, слава, честь, гідність, образа, сором, несправедливість, підлість, зло, – все це реальності, вплив яких на людину часом перевершує дію матеріальних явищ і процесів.

Уявлення і судження людини про реальність завжди пов’язані з певними умовами її життєдіяльності, рівнем і характером суспільного життя, матеріальною і духовною культурою, цінностями і потребами, відношеннями і інтересами, суспільним і особистим досвідом. Оскільки дійсність впливає на людину як природно-суспільна дійсність, а вона її сприймає з різними установками і в різних умовах, станах, керуючись не тільки достовірними знаннями і цінностями, а й недостовірними, а то і хибними, то її мозок виявляється не безстороннім дзеркалом, а чимось на зразок відчиненого в зовнішній світ вікна, через яке, крім правильних вражень і образів, входить багато і помилкових. Але в голові людини немає нічого такого, що було б створено без впливу зовнішнього середовища, всім цим викривленим і хибним уявленням і поняттям завжди знаходиться якийсь предметний (речовий) або ідеальний, (мислений), основний на предметності еквівалент.

Так, наприклад, уявлення первісних людей про потойбічне життя і тепер вражають достовірністю і ретельністю відтворення його «топографії». Ірреальне в стародавніх міфах органічно сполучалося з цілком реальними предметами. Міфи, релігії, утопії, фантазії взагалі при найближчому розгляді, не що інше, як «поставлені на голову», реальні відношення людей. Боги, кентаври, сатири, сфінкси, чорти, відьми, духи, привиди тощо, як створені людьми хибні уявлення про себе самих, стали реальністю, з якою доводилось (і доводиться) рахуватись і окремому індивіду, і суспільству загалом. Всі ці продукти людської уяви, як вияв певного рівня життєдіяльності людей і характеру їхніх взаємовідносин, ставали діючими персонажами і в повсякденному житті, і в творах мистецтва поряд із дійсними людьми не лише в первісному і рабовласницькому суспільствах, але й для людей більш пізніх епох. Зокрема, як зазначають дослідники, в шекспірівські часи для широкої театральної публіки тінь батька Гамлета, макбетівські відьми, ельфи із «Сну в літню ніч» були реальними істотами, близькими і зрозумілими, цілком живими.

Суб’єктивне передбачає спеціалізований інтерес і оцінку, вибір цілей і засобів їх реалізації, унікальну генетичну організацію і «свою» норму і спосіб реакції на вплив природно-речового і соціального середовища.

Сама психіка людини, завдяки потребам, діяльності, спілкуванню, – це не тільки «відображення», «прояв», «підсилювач», «уподібнення», але й «активність», «сила», «можливість», «спосіб» вирішення парадоксів, що виникають у життєдіяльності людини, найвища форма регулювання організму із зовнішнім середовищем. Потреби, цілі, інтереси, ідеї, ідеали, смаки та інше дозволяють бачити психіку, ідеальне як складне утворення, якісно нове явище, в якому суб’єктивне і об’єктивне складають органічне ціле. Відображене – це не тільки «образ» відображуваного, але і функція суб’єкта, прояв його життєвого процесу, який не може бути зведеним до якогось одного інтересу або форми, до «пізнання» або «інформації». Відображення як цілісний акт, як «конкретна одиниця» є складним неоднорідним явищем, в якому може переважати в певний момент той чи інший компонент: суб’єктивне чи об’єктивне, знання чи оцінка, інтелектуальне чи афективне, раціональне чи емоційне тощо.

«Завдяки поєднанню в людині властивостей відкритої і закритої системи, – пише Б.Г.Ананьєв, – її свідомість є, водночас, суб’єктивним відображенням об’єктивної дійсності і внутрішнім світом особистості». У цьому відносно обособленому від зовнішнього внутрішнім світі складаються комплекси цінностей (життєвих планів і перспектив, глибоко особистих переживань), певні організації образів («портретів», «пейзажів», «сюжетів»).