8. Практика як спосіб ставлення і відношення людини до світу і до самої себе.

Практика походить від грецького слова «праксис», що в перекладі означає «діяння», «активність».

Практика – це чуттєво-матеріальна діяльність людини, спрямована на перетворення природи, соціальних умов життя, специфічно людський спосіб взаємодії людини з оточуючим середовищем.

Близьким за змістом до практики є поняття «діяльність» і «праця». Діяльність є поняттям більш широким за обсягом у порівнянні з практикою. Діяльність охоплює всі прояви людського суспільного життя, які здійснюються як в практичній так і в теоретичній формі. Залежно від характеру об’єкта, на який спрямована діяльність, виділяють такі основні види діяльності:

- діяльність по перетворенню природи;

- діяльність по перетворенню суспільства, що постає у революційно-руйнівній і у конструктивно-організаційній формах;

- діяльність по формуванню і перетворенню самої людини;

- діяльність по самовдосконаленню;

- пізнавальна діяльність, при якій активність суб’єкта спрямована на об’єкт, але при цьому вона не змінює останнього, а відтворює його в ідеальній формі;

- ціннісна діяльність, своєрідність якої полягає в тому, що вона надає об’єктивно-суб’єктивну інформацію про певні соціальні цінності, норми, імперативи¹⁰⁴.

Поняття «праця» є більш вузьким стосовно практики. Працею є процес, що відбувається між людиною і природою, в ході якого людина здійснює перетворення природи, втілює в ній свої цілі і тим самим суб’єктивує світ предметності.

Структура практики включає такі елементи: суб’єктивну діяльність людини і об’єктивні властивості буття. При більш детальному підході можна виявити такі основні структурні елементи: потреби людини, цілі діяльності, мотиви діяльності, засоби діяльності, власне діяльність, результати діяльності.

9. Види практики

В залежності від того, на що спрямована практична діяльність, виділяють два види практики: матеріально-виробничу і соціально-історичну.

Матеріально-виробнича практика є процесом впливу людини на природу, що здійснюється за певних економічних умов і метою якого є перетворення природи у відповідності потребам людини.

Соціально-історична практика – це такий вид практики, який спрямований передусім на зміну способів життєдіяльності людей, тобто конкретно-історичних форм власності, розподілу та привласнення продуктів, державних і політичних інституцій, громадських установ, соціальних відносин.

Дані види практики відрізняються один від одного об’єктом перетворення, цілям та засобам діяльності. У виробничій практиці засобами діяльності виступають фізичні сили самої людини та різноманітний світ матеріальних штучних створених засобів, а її метою є створення певних предметів. У рамках соціально-історичної практики люди використовують в якості засобів громадські установи, інститути, партії, інші об’єднання. Метою цього виду практичної діяльності є зміна суспільства, характер соціального життя, політичних, юридичних та інших відносин.

10. Знання і мудрість

Мудрість тлумачать як явище, духовно-практичне знання в його ціннісному (добро, благо, щастя) виразі. Філософська мудрість як ознака і властивість ментальності (лат. mens – спосіб мислення, склад душі) існує в єдності чотирьох компонентів: пізнавального, комунікативного, морального і життєво-досвідного.

Філософський сенс мудрості розкривається не стільки в повчаннях і породах, скільки (головне) у способі життя, поведінці мудреця.

Розуміння філософії як мудрості пропонує софіологія.

Софіологія (грец. sophia – мудрість і logos – вчення) – розділ філософії, який досліджує феномен мудрості.

«Софія» (мудрість) означала для давніх греків будь-яке практичне вміння, доведене до рівня справжнього мистецтва. Здатність добре виготовляти речі вони називали «техне» (techne – майстерність). Тобто у своєму первісному сенсі слово «софія» означало практичну мудрість, збагачений життєвим досвідом розум. Мудрою (софійною) людиною завжди вважали тих, хто вміє гідно себе поводити.

Основою мудрості є знання, в т. ч. позитивний життєвий досвід. Справжні мудреці – люди, які багато знають. За словами Геракліта, любомудрі мужі мають бути знавцями «багатьох речей».

У сучасному розумінні мудрість є синонімом духовно-практичного знання, орієнтованого на осягнення смислу буття в процесі пошуку істини. Як форма філософського ставлення до дійсності вона не вичерпується пізнанням істини, а потребує «життя в істині» (С.Кримський).

Більшість визначень мудрості наголошує на наявності в ній моменту вищого знання в його ціннісному (аксіологічному) вияві: мудрість – це «знання вищого блага» (Г.-В.Лейбніц), «властивість волі узгоджуватися з вищим благом як кінцевою метою всіх речей» (І.Кант); «знання вічних істин, які застосовуються до життя» (Л.Толстой).

Мудрість є духовно-цілісним утворенням, яке постає в єдності пізнавальної (теоретичної) і моральної (позатеоретичної) сторін.

Пізнавальна сторона мудрості визначає зв’язок мудреця із соціальним світом, іншими людьми на підставі одержаного знання.

Моральна сторона мудрості – характеризує ставлення мудрої людини до власного духовного світу, що виражається в очищенні духу, прагненні до моральної досконалості (пошук правди). У своєму класичному вияві ця ознака мудрості яскраво була втілена в особистостях Сократа, Конфуція, Піфагора, Сковороди, які «вчили, як належно жити» і «жили, як вчили». Оскільки мудрість має особистісну основу, її життєвий сенс розкривається через поведінку мудрої людини. Будь-який звичайний людський вчинок зумовлений здебільшого зовнішніми ситуативними чинниками, життєвими обставинами. Вчинок мудреця, як правило, обумовлений надситуативними мотивами, містить в собі не лише поточну інформацію про потрібну поведінку, а й надособистісну, морально значущу інформацію про світ і життя загалом.

Основа мудрості – глибоке усвідомлення неповноти знань, палке бажання примножувати їх. Тільки мудра, широкоосвічена людина може дозволити собі сказати, наслідуючи Сократа: «Я знаю, що я нічого не знаю». Однак значний обсяг накопичених знань ще не робить їх володаря мудрецем: «Всезнання розуму не навчає» (Геракліт). У сучасних перенасичених інформацією умовах, коли людина потерпає не від недостачі, а від надлишку знань, проблема мудрості ще більш актуалізується. «Ми забули мудрість заради знання», – справедливо зауважив англо-американський поет Томас-Стернз Еліот (1885 – 1965).

На сократівське запитання про тотожність знання і мудрості його учень Платон запропонував таку відповідь: мудрість і знання – поняття, «розташовані в різних площинах» . Знання зовсім не обов’язково роблять людину, яка їх засвоїла, мудрою. На відміну від знань мудрості не можна навчити, оскільки вона є не знанням, а доброчесністю. Справедливо зазначено: якщо можна бути вченим чужою вченістю, то мудрим можна бути лише власною мудрістю. Мудрість, як зазначав Аристотель, є знанням про благо. Отже, мудрість є не просто знанням, а знанням особливим, знанням доброчесностей (блага), перетворення його на мету і правило свого життя. Вона виявляється у практичній поведінці людини. Не випадково стверджують, що розумна людина знаходить вихід із складного становища, а мудра – у таке становище не потрапляє. Цим наголошується на тому, що мудрість формується в досвіді, гартується в горнилі життєвої практики.

Мудра людина завжди толерантна (терпима, поблажлива). Володіючи ґрунтовними знаннями, вона з повагою ставиться не лише до знань інших людей, але й до їхніх помилок чи переконань, яких вона не поділяє. «Я не поділяю вашої думки, але я готовий віддати своє життя заради того, щоб ви мали право так думати», – цей знаменитий вольтерівський вислів належить до афоризмів великої Мудрості. Софійний спосіб філософування вважає нормальним станом людської думки плюралізм, множину розбіжних суджень і оцінок. Мудра людина не лише толерантна, але й виважена: не поспішає із висновками, намагається якомога глибше розібратися із тими речами та подіями, які привертають її увагу.

«Сова Мінерви вилітає у сутінках», – так висловився Г.-В.-Ф.Гегель, якого справедливо зараховують до когорти світових мудреців. Мінерва – римська назва Афіни, грецької богині мудрості і розуму, покровительки науки, талантів, мистецтва і ремесла. Сова, згідно з міфами, була її улюбленим птахом. Визнання її як культового символу мудрості не випадкове. Цей птах завдяки своїм великим очам здатний бачити вночі, на що неспроможні денні птахи. Сова має надзвичайний слух, під час полювання її великі вуха вловлюють найтихіший шелест. Мешкаючи у затишних місцях, вона намагається бути непомітною і залишає їх по закінченню дня, коли всі головні пригоди вже відбулися. Сова є символом мудреця, який промовляє своє слово у потрібний час. Своєрідно цю думку висловив німецький філософ Фрідріх Енгельс (1820 – 1895), розмірковуючи про здатність розуму адекватно відображати суть подій: ясної картини подій не можна одержати одночасно з ними, а лише після перевірки зібраного матеріалу. Тому мудреці мають бути терплячими, виваженими, неквапливими у своїх узагальненнях і оцінках. Однак не всі філософи поділяють таку позицію: «Філософія приходить надто пізно, щоб сказати, яким має бути світ, тому що вона з’являється, коли справа зроблена, як сова Мінерви» (Л.Хейде).

Деякі мислителі стверджують, що справжній мудрець істотно відрізняється навіть від справжнього філософа, адже філософ має завжди дотримуватися обраної ним точки зору, а мудрець вільний від цього, навіть від теоретичних уподобань. Так висловився про себе німецький поет і філософ Йоганн-Вольфганг Гете (1749 – 1832): «Я особисто завжди намагався зберігати свою свободу від філософії; точка зору здорового глузду і розсуду є також і моєю точкою зору».

Отже, софійність філософії полягає в тому, що ґрунтуючись на знаннях, вона долає їх предметну обмеженість, зумовлює роздуми про сенс людського життя. На відміну від знання, яке може бути небезпечним («загрозливе знання»), мудрість завжди етично спрямована, належить до морального абсолюту. Глибинне джерело мудрості – життєвий досвід, здатність засвоювати уроки життя попередніх поколінь, вміння використовувати здобуті знання на практиці.