7. Філософія т.Г.Шевченка

Після Г.Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія українського духу у творчості Т.Г.Шевченка. Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, ґрунтувалась на національній ідеї українського народу, його ментальності.

Шевченко у своїй творчості звернувся до пам’яток національної історії. Він як ніхто інший влучно та переконливо репрезентував ідею соборності України, єдності усіх її земель всупереч історичній недолі, що роз’єднала різні частини колись єдиного краю, розкидавши їх по різних державах.

З його творчості можна виділити такі світоглядні ідеї:

1. Ідея глибинної спорідненості людини з природою:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горою хвилі підійма

2. Ідея народу як єдиного суверена своєї історії та своєї життєвої долі.

3. Ідея віри у справедливого Бога

Інколи здається, що Шевченко атеїст, проте в його творах чітко проводиться розрізнення того Бога, що малюють у церквах та ім’ям якого чиниться насильство, та справжнього Бога – як гаранта здійснення вищої справедливості.

4. Ідея насильницької народної революції

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте

Іноді подібні слова стають основою звинувачення поета у оспівуванні насильства, але така ідея була дуже поширеною у ХІХ столітті… І Шевченко тут був далеко не новатором.

5. У творах Шевченка виразно проведена думка про важливість прогресу знань, освіти, науки

Учітеся, брати мої,

Думайте, читайте.

І чужому научайтесь

Й свого не цурайтесь.

6. Через усю творчість Тараса Григоровича проходить культ жінки-матері, яка є уособленням сили і життя, його чарівної краси.

Поет ніби говорить, що краса здатна врятувати світ, долаючи непрості випробовування, які підкидає нам життя.

8.Академічна філософія хіх століття: особливості, напрямки і основні філософські ідеї

У 20 – 50-х роках ХІХ ст. важливими центрами філософської думки в Україні стають вищі навчальні заклади. Це, насамперед, Київська духовна академія, яка в 1819 р. прийшла на зміну Києво-Могилянській академії, університети у Харкові та Києві, ліцеї в Одесі та Ніжині. Філософія, яка в них розвивалася, носить назву академічної.

Головне спрямування розвитку академічної філософії в Україні кінця XIX – початку XX ст. визначили тенденції, притаманні тогочасній європейській філософській думці. Характерною її особливістю є криза породженої просвітительською традицією раціоналістичної філософії, яка гідне завершення і вираз віднайшла у філософських системах речників німецької класичної філософії. Усвідомлюється неспроможність притаманного класичній філософії намагання створити всеосяжні системи, перетворити філософію на «науку наук», що прибирала на себе роль диктатора щодо спеціальних галузей наукового знання.

Загальна картина філософського професійного знання в Україні XIX – початку XX ст. складається із спектру філософських шкіл і напрямів, що охоплюють поле від позитивізму до релігійного екзистенціоналізму.

«Філософія серця» Памфіла Юркевича

Памфіл Юркевич народився 16 лютого 1826 р. в с. Ліплява (нині Золотоніського району Черкаської обл.). По закінченні Полтавської духовної семінарії став слухачем Київської духовної академії, курс якої завершив у 1851 р. У 1652 р. отримав ступінь магістра, а в 1854 р. його призначено помічником інспектора академії. З 1858 р. – екстраординарний⁸² професор філософії. В 1861 р. – професор філософії Московського університету, де читав курс історії філософії, логіки, психології, педагогіки, з 1869 р. виконував обов’язки декана історико-філологічного факультету. Помер 4 жовтня 1874 р.

Основні засади «філософії серця» Юркевич виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого», де розгортається цілісна філософсько-антропологічна концепція про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Юркевич пропонує досить оригінальний і не типовий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність, котрий аж ніяк не вписувався ні в матеріалістичні, ні в ідеалістичні антропологічні теорії того часу.

Серце в філософії Юркевича – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного й духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини.

Увесь пафос цієї праці спрямований проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, увесь духовний світ до мислення, позаяк у такому випадку знімається проблема людської індивідуальності, а залишається якась абстрактна людина, котра ніде й ніколи не існувала, якесь колективне «ми», а не індивідуальне «я».

Позиція Юркевича в цьому питанні така. Мислення не вичерпує собою всієї повноти духовного життя людини, так само як досконалість мислення ще не визначає всіх досконалостей людського духу. Хто стверджує, що «мислення є вся людина» й сподівається вивести всю багатогранність душевних явищ із мислення, той досягне не більше за того фізіолога, котрий став би з’ясовувати явища слуху (звук, тони і слова) із явищ зору, якими є протяжність, фігура, колір тощо. У відповідності з цим можна припустити, що діяльність людського духу має своїм безпосереднім органом у тілі не одну лише голову або головний мозок з нервами, а поширюється значно далі й глибше всередину тілесного організму. Як сутність душі, так і її зв’язок із тілом має бути багатшим і різноманітнішим.

Отже, робить висновок Юркевич, світ як система явищ життєдайних, повних краси й знаменності, існує й відкривається найперше для глибокого серця, а вже звідси для розуміючого мислення. Завдання, що їх вирішує мислення, виникають урешті-решт не із впливів зовнішнього світу, а із спонук і нездоланних вимог серця. Якщо з теоретичного погляду можна сказати, що все, гідне бути, гідне й нашого знання, то в інтересах вищої моралі цілком справедливим було б положення: ми маємо знати тільки те, що гідне нашої моральної й богоподібної істоти. Древо пізнання не є древом життя, а для духу його життя уявляється чимось більш вартим, ніж його знання. Сама істина стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом лише тоді, коли вона лягає нам на серце. За цей скарб, а не за абстрактну думку людина може стати на боротьбу з обставинами й іншими людьми, позаяк тільки для серця можливий подвиг і самовідданість.

З усього цього Юркевич робить два принципово важливі для розуміння суті його «філософії серця» висновки: 1) серце може виражати, знаходити й досить своєрідно розуміти такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, духовністю та життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає нашим душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає себе відчувати й помічати не в голові, а в серці: в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою й рушієм нашого духовного життя. Інакше кажучи, розум має значення світла, яким осяюється Богом створене життя людського духу. Духовне життя вникає раніше за розум, котрий є вершиною, а не коренем духовного життя людини. Закон для душевної діяльності, писав Юркевич, не покладається силою розуму як його витвір, а належить людині як готовий, незмінний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини й людства. Міститься цей закон у серці як найглибшій скарбниці людського Духу.

Позитивізм Володимира Лесевича (1837 – 1905)

Володимир Вікторович Лесевич народився в с. Денисівка на Лубенщині (нині Полтавська обл.). Освіту одержав у Київській гімназії та Петербурзькій військовій академії.

Еволюція філософської позиції В.Лесевича наочно демонструє логіку розвитку позитивізму в європейській культурі взагалі. Початок творчого шляху В.Лесевича позначено захопленням ідеями О.Конта, де його передусім приваблює критичне ставлення до теології і «метафізики». Поступово позиція В.Лесевича змінюється – через «критичний реалізм» німецьких неокантіанців К.Геринга, А.Риля, Е.Лааса, Ф.Паульсена він переходить на позиції філософії «чистого досвіду» Р.Авенаріуса.

Виникнення позитивізму, вважає В.Лесевич, є природним результатом еволюції наукового знання, яке вже не може задовольнитися умоглядною аргументацією та «діалектичними тонкощами». Натомість усвідомлюється потреба широко застосовувати дослідний метод, ретельно вивчати факти, що й прагне здійснити кожна наука, виробляючи на цьому ґрунті певну систему позитивного знання. Позитивізм підсумовує результати, здобуті кожною наукою, об’єднуючи їх у систему, яка є «найбільш широке, глибоке і повне, наскільки це можливо, узагальнення наукових результатів».

Сформульований О.Контом «закон трьох фаз», згідно з яким поступ людського духу відбувається через перехід від стадії теологічної до метафізичної, після чого настає час вищої стадії – позитивної, та здійснена ним класифікація наук створили необхідні передумови для виникнення позитивізму. Але, на думку В.Лесевича, надзвичайно схематичний і догматичний характер системи О.Конта не дає змоги з’ясувати механізм наукового пізнання. Тим-то виникає потреба зміцнити позитивістську концепцію О.Конта (в класифікації наук якого взагалі відсутні психологія, логіка, гносеологія й етика) насамперед, серйозним гносеологічним аналізом. В філософії, на думку В.Лесевича, центральне місце має посісти гносеологія, як єдина сила, здатна очистити філософське бачення від будь-яких умоглядних домішок, оскільки саме теорія пізнання завжди є опорою наукових понять.

Така логіка міркувань й зумовлює еволюцію поглядів В.Лесевича від О.Конта до ідей неокантіанців й, зрештою, до переходу на позиції емпіріокритицизму⁸³.

Завдання філософії позитивізму не може обмежуватись простим підсумовуванням конкретно-наукових понять. Спираючись на них, треба виробити загальне філософське поняття про світ. А тому центр дослідження повинен бути перенесений на критичне вивчення процесу творення власне філософських понять із даних, які дають конкретні науки. Тим самим стає можливим перейти від системи О.Конта, яка створює «враження скоріше цілковитої відсутності у ній будь-якої філософії», до критичного реалізму, що обґрунтовує філософію на нових началах.

Вихідним тут є усвідомлення відносності наукової істини. «Істина, – пояснює В. Лесевич, – для нас не є щось абстрактне, ні щось таке, що може існувати незалежно від людського розуму; істина, навпаки, є поняття відносне і умовне, результат спостереження і досвіду, проведених з допомогою методу, виробленого спеціальними науками».

Процес пізнання, на думку В.Лесевича, за своєю природою стає можливим в результаті відношення суб’єкта і об’єкта. Яким є об’єктивний предмет сам по собі, – не дано знати людині. Реально її знання ґрунтуються на суб’єктивних уявленнях від зіткнення з предметами. Світло, звук, тепло самі по собі не існують об’єктивно. Уявлення про них – не більше, ніж відтворене нами чуттєве сприйняття. При чому, сприйняття одного й того самого об’єкта у різних суб’єктів може бути різним. На ґрунті об’єднання уявлень про одиничні факти складаються поняття, котрі одержують назву закону. Підсумовуючи, В.Лесевич підкреслює: «Отже, ми не маємо ніякого права стверджувати, що світ є саме таким, яким ми його собі уявляємо, а тільки що, уявляючи його собі, ми можемо уявити його не інакше, як таким».

Загалом ідеї позитивістської філософії на межі XIX – XX ст. були досить популярні в колі природодослідників. Видатними представниками позитивістської соціології стали вихованці Харківського університету Л.І.Мечников та М.М.Ковалевський. Але, загалом, серед професійних філософів в Україні позитивізм як цілісна філософська доктрина не знайшов широкої підтримки. Сприймаючи окремі ідеї позитивізму, вони критично ставляться до заперечення значення філософії, намагаються здолати кризу класичної філософії, зберігаючи при цьому за філософією право на самостійне існування. Ця ідея послідовно запроваджувалася в життя зокрема плеядою професорів Київського університету, серед яких чільне місце належить Олексієві Олександровичу Козлову (1831 –1900).

Панпсихізм⁸⁴ Олексія Козлова

Олексій Козлов – після закінчення Московського університету зацікавився проблемами політекономії та філології. До філософії виявив інтерес порівняно пізно. Вже в сорокалітньому віці О.Козлов знайомиться з ідеями Артура Шопенгауера, Едуарда Гартмана й під їх впливом починає активно вивчати філософію. З 1876 р. по 1886 р. він викладе на кафедрі філософії Київського Університету. У Києві 1880 р. захистив магістерську дисертацію «Метод і спрямування філософії Платона», 1884 р. – докторську «Генезис теорії простору і часу у Канта». Тут він видає свої твори, серед яких головними були «Своє слово», «Філософські етюди», «Філософія як наука» та ін.

Власну філософську систему, яку він назвав «панпсихізм», О.Козлов будує, спираючись на ідеї монадології Лейбніца та його послідовників. За своєю суттю ця філософія є однією з модифікацій персоналізму, досить поширеного напряму новітньої філософії, що виходить з визнання особистості первинною творчою реальністю і вищою духовною цінністю, а увесь світ розглядає як вияв творчої активності вищої особи – Бога.

В позитивізмі для О.Козлова принципово неприйнятним є заперечення філософії, зміст якої розпорошується між окремими науками. Натомість він виходить з переконання, що філософія є самостійною галуззю знання, яка має власний предмет і метод дослідження. Філософія, твердить він, є наука про світ, його пізнання і його ставлення до суб’єкта пізнання. На відміну від конкретних наук, у кожної з яких є особливий предмет дослідження, філософія аналізує загальні начала та форми всякого знання, вона розв’язує питання про предмет знання взагалі, виявляючи те, що об’єднує всі конкретні науки.

В чому ж суть погляду на світ, що обґрунтовується у філософії «панпсихізму» О.Козлова? Буття, вважає він, є нічим іншим як сукупністю станів свідомості суб’єкта, «Я». Буття включає три компоненти: субстанцію, її діяльність і зміст цієї діяльності. В історії філософії окремі системи зосереджували увагу лише на одному з цих компонентів. Так, Парменід розглядає лише субстанцію, Платон – зміст діяльності, Фіхте – діяльність. Проблема в тому, щоб усвідомити буття як поняття, що об’єднує знання про всі його компоненти, зрозуміти світ як систему взаємодіючих субстанцій, що існує в свідомості суб’єкта, який пізнає. Матеріальний світ, простір і час не є якоюсь реальністю самі по собі. Це лише знаки духовних субстанцій, як єдиного в собі сущого буття. Світоустрій загалом є системою дедалі більшої складності та інтенсивності взаємодії духовних субстанцій, які прагнуть близькості до Бога, що виступає верховною субстанцією, тілом якої є увесь світ.

Виходячи з цього, процес пізнання О.Козлов інтерпретує в дусі крайнього суб’єктивізму. «Пізнання, – пояснює він, – справді існує лише і винятково в голові, в духові, в свідомості індивідуальної особи».

Синехологічний спіритуалізм О.М.Гілярова

Цю саму тенденцію репрезентують погляди ще одного представника тогочасної професійної філософії – О.М.Гілярова (1855 – 1938).

Олексій Микитович Гіляров із 1891 р. посідав посаду професора на кафедрі філософії Київського університету. 1922 р. Гілярова обирають академіком Української Академії Наук. На той час він у наукових колах був визнаний як глибокий вчений, талановитий історик філософії, історик культури, філософ, що розробив досить цілісний світогляд, обґрунтуванню якого було присвячено велику кількість праць, що виходили із 80-х років XIX ст. й аж до 20-х років XX ст.

Його серйозним внеском в історико-філософську науку є праці про античну філософію, філософію Платона передусім. Він – автор оригінальної філософської теорії, яку називав «синехологічним спіритуалізмом⁸⁵» (синехологічний з грецької – пов’язуючий).

Філософія, на переконання О.Гілярова, не наука, а особлива духовна діяльність, що існує поряд з наукою, поезією, релігією й щільно з ними пов’язана. Він вважає, що завдання філософії впродовж історії полягало у примиренні «двох начал, що вічно ворогують у нашому житті – істини розуму та істини серця». Синтез цих начал він називає «естетичним станом» чи красою. З огляду на це системою, що найбільше відповідає даному ідеалові в історії філософії, є, на думку О.Гілярова, вчення Платона.

Всесвіт, згідно з Гіляровим, це живий організм. Все розмаїття навколишньої дійсності від початку закладене у природі духу.

Першоосновою світу є свідомість. Вона не виникає і не зникає, а існує вічно. Все інше – породження свідомості.

Змістом свідомості є Всесвіт, бо знання про нього ми можемо одержувати лише через свідомість. Носієм свідомості є особа. Всесвіт є сукупністю осіб – носіїв індивідуальної свідомості кожного організму. В такому сенсі ми можемо говорити про наявність людських осіб, рослинних особин, особин тваринних тощо. Кожна індивідуальна свідомість обмежена і залежить від інших свідомостей. А це, стверджує Гіляров, з необхідністю змушує визнати наявність Верховної особи – особи всесвітнього організму, що єднає індивідуальні свідомості в цілісність.

Розвиток неокантіанства. Г.І.Челпанов

Суб’єктивістські крайнощі, притаманні «панпсихізму» Козлова та «синехологічному спіритуалізму» Гілярова, намагаються здолати представники чи не найбільш поширеної в тогочасній філософії течії неокантіанства. Чільним представником її був Г.І.Челпанов (1862 –1936).

Георгій Іванович Челпанов навчався в Новоросійському університеті в Одесі. Потім понад 15 років (з 1891 по 1907) працював професором Київського університету.

Г.І.Челпанов не сприймає панпсихізму, згідно з яким матерія – лише уявлення, йому чужа й спроба ототожнити духовне та матеріальне, оскільки бачить істотну відмінність психічного від фізичного, які різняться як природою, так і способом пізнання.

Фізичні та психічні явища не лише відмінні одне від одного, а й незалежні. Ніякого причинного зв’язку між ними існувати не може. Вони існують паралельно, але вони не рівнозначні. Відмінність тут полягає в тому, що психічним явищам притаманна більш очевидна реальність. Адже безпосередньо ми маємо справу не зі світом матеріальним, а нашими уявленнями про нього.

Головне завдання гносеології, на думку Г.Челпанова, – з’ясувати, що в пізнанні належить суб’єктові, а що – об’єктові. Сам процес пізнання розуміється як взаємодія суб’єкта пізнання з незалежно існуючою від нього об’єктивною дійсністю. Г.Челпанов не має сумніву, що світ речей об’єднаних матеріальним субстратом⁸⁶, існує незалежно від свідомості. Але наші знання про цей світ – не є лише примітивне віддзеркалення його. Вони – результат творчої діяльності суб’єкта у відповідь на вплив об’єктивного світу. Тим-то знання за своєю природою мають суб’єктивний характер. Відчуття звуку спричиняється певним об’єктивно існуючим коливанням повітря. Але сам по собі звук об’єктивно не існує.

Наші відчуття – не копії, а символи світу. Ми не віддзеркалюємо образ світу, а творимо його відповідно до нашої психічної організації. Істотною передумовою є й наявність в нашій свідомості апріорних понять простору, часу, тотожності тощо. Сприймаючи цей бік вчення І.Канта, Г.Челпанов розрізняє психологічну і гносеологічну природу апріорних понять. Перша полягає в тому, що вони суть функції самої свідомості, друга, що вони є логічною передумовою сприйняття або досвіду.