2. Становлення українського неоплатонізму XIV – XVI століть

На Україні ідеї неоплатонізму поширюються в XIV – XVIII ст., під безпосереднім впливом філософської культури Київської Русі. Як течія філософської думки неоплатонізм був поширений ще в IV ст., завдяки діяльності представників так званої каппадокійської школи – Василія Великого, Григорія Богослова і Григорія Нісського. Згодом значну роль в поширенні ідей неоплатонізму в візантійській богословській літературі відіграв Максим Сповідник (VIII ст.). Він писав як твори в дусі неоплатонізму, так і коментарі до ареопагітик⁷³, важливого джерела середньовічного неоплатонізму.

Філософськими ідеями неоплатонізму пройняті не тільки твори видатних представників візантійського ісихазму⁷⁴ XIV ст., таких, як Григорій Палама, а й праці їх ідейних супротивників, наприклад Варлаама Калабрійського.

Поширення ісихазму на Україні в XIV – XVI ст. і у східних слов’ян в цілому виявилося не стільки в появі творів Григорія Палами і його попередника Григорія Синаїта, скільки в перекладі та переписуванні рекомендованої ісихастами теологічної літератури. Це твори Ісаака Сіріна, Діодоха Фотійського, Ісіхія, Микити Стифата, Симеона Нового Богослова, Василія Великого, Ніла Синайського («Листвичника»), Максима Сповідника. Серед творів, що були типовими для нового світогляду, слід назвати також «Діоптру» Філіпа Пустельника, Ареопагітики і Скитський патерик.

Містичні течії XIV ст., що охопили Візантію, південних і східних слов’ян, визнавали можливим індивідуальне спілкування з богом. Як зауважує Д.С.Лихачов, ісихазм відобразив «інтерес до внутрішнього життя людини і його емоційної сфери, які були характерні для літератури і для живопису кінця XIV – XV ст. Він виявив інтерес до особистості людини, до її індивідуальних переживань, до душевних рухів і тілесних страждань». Ісихазм виник як ідеологія Афону. Києво-Печерська лавра і Троїце-Сергіїв монастир були двома центрами поширення ісихазму на вітчизняному ґрунті, адже вони були тісно пов’язані з Афоном. Вплив ісихазму на вітчизняну філософську думку зумовлений важливими суспільно-політичними причинами.

На Україні це проявилося в зміцненні суспільного стану міських ремісників, посиленні ролі міського самоврядування, що також багато в чому залежало від політичної активності ремісничих цехів. Цей процес повинен був висунути на перший план якості та особисті заслуги людей, а не їх місце в суспільній ієрархії.

В 1371 р. афонський чернець Ісайя, виходець із Болгарії (згідно інших джерел – із Сербії), на замовлення митрополита Феодосія зробив переклад з грецької мови на слов’янську творів Псевдо-Діонісія Ареопагіта (V ст.) «Про небесну ієрархію», «Про церковну ієрархію», «Про божественні імена», «Про таємниче богослов’я» та інших, що їх авторство на протязі тривалого часу пов’язували з ім’ям Діонісія, якого вважали учнем ап. Павла. Переклади творів Псевдо-Діонісія Ареопагіта відомі на Україні в численних списках. Переклад творів Діонісія супроводжували схолії⁷⁵, що були написані Максимом Сповідником.

Найбільший вплив на автора «Ареопагітик» мав неоплатонік Прокл (V ст.). Крім того, велике значення для формування богословської концепції Псевдо-Діонісія Ареопагіта мала діяльність богословів каппадокійської школи. Непізнаванність бога є одним з головних тверджень апофатичного⁷⁶, або негативного, богослов’я. Цю тезу можна зустріти у Плотіна та інших неоплатоніків, вона була сприйнята західною і східною патристикою.

Якщо неоплатонізм опосередковано вплинув на формування філософських течій вітчизняної філософської думки в XIV – XVIII ст., то ісихазм вплинув на формування особистості монаха-подвижника, схильного до споглядання.

Твори Псевдо-Діонісія Ареопагіта також використовувались на Україні саме як взірець богословської спекуляції, насамперед в полемічній літературі. На це вказують дві пам’ятки: збірка полемічних трактатів «О единой истинной православной вере» (1588), що належить перу Василя Суразького, і «Тренос» Мелетія Смотрицького (1610).

В цьому випадку, як і в інших, полемісти⁷⁷ не випадково звертались до творів Псевдо-Діонісія Ареопагіта. Вони використовували саме той аспект вчення Діонісія, який найбільше відрізняє східний стиль богословствування від західного; таким є вчення про «надсутню істоту», трансцендентну щодо світу божества і про апофатичний шлях її пізнання, представлене в книгах Діонісія «Про божественні імена» і «Про таємниче богослов’я».

Твори Псевдо-Діонісія Ареопагіта використовував Іван Вишенський в XVII ст. Іван Вишенський жив і творив найбільшу частину свого життя в монастирі на Афоні, де завжди була сильною містична традиція. В своєму «Послании к утекшим от православной веры епископам» Іван Вишенський нагадує уніатським богословам «след евангельский»: 1) віра; 2) слідування заповідям; 3) зречення від своєї душі; 4) зречення мирських благ; 5) кінечна злиденність. Ці п’ять ступенів афонський монах вважає початковим і посилається на книгу «Про церковну ієрархію Діонісія Ареопагіта».

Це свідчить про те, що в XVI – XVII ст. не було різкого протиставлення «келійного», умоспоглядального ісихазму і неоплатонізму, насамперед тому, що і ісихазм, і неоплатонізм зробились на той час традицією. Внаслідок цього буде більш правильним казати про надання переваги одним авторам, порівняно з іншими, беручи до уваги, що ця перевага майже завжди продиктована політичною і конфесіональною належністю автора.

Важливим свідченням обізнаності з ареопагітиками і неоплатонічною літературою є «Зерцало богословія» Кирила-Транквілліона Ставровецького. Крім Діонісія Кирило-Транквілліон посилається на твори визнаних православних авторитетів: Василя Великого, Григорія Назіанзина, Іоанна Дамаскіна. В перших розділах своєї книги Кирил-Транквілліон викладає апофатичне вчення про божество, він майже дослівно приводить розділи трактату «Про таємниче богослов’я» Псевдо-Діонісія Ареопагіта. За ними: Бог перевершує всілякий розум і мову. Внаслідок того що Бог є «двосутня істота», до його сутності абсолютно не приложимі тілесні образи, почерпнуті у видимому світі. З цієї точки зору бог абсолютно непізнаванний.

Аналізуючи поширення філософських ідей неоплатонізму на Україні, не можна не згадати курси професорів Києво-Могилянської академії (XVIII ст.): С.Яворського, Ф.Прокоповича, С.Калиновського. В цих філософських курсах знайшли відображення основні положення неоплатоністичної філософії. Особливо це стосується вчення про ідеї, яке сприяло більш чіткому визначенню понять, пов’язаних з теорією ідеального. Поступово платонівське уявлення про ідею і проблеми існування універсальних понять поступається місцем уявленню, що створилося під впливом філософії Р.Декарта. Наприклад, в курсі Г.Щербацького наведене вже не платонівське визначення ідеї, згідно з яким ідея розглядалася завжди як канон, міра, межа, а декартівське, яке будується на понятті перцепції⁷⁸.

Отже, в міру популяризації в навчальних закладах України в XVIII ст. філософії Рене Декарта, Бенедикта Спінози, Готфріда Лейбніца платонівське уявлення про ідеальне поступається місцем раціоналістичному вченню про ідеальне і про природу загальних понять.