4. Некласична філософія хх століття: основні напрямки та їх особливості

Основними напрямами у зарубіжній філософії ХХ століття за класифікацією В.Петрушенка є:

1.Сцієнтичний (М.Шлік, Б.Рассел, Е.Кассірер, Г.Коген та ін.).

2. Антропологічний (М.Шелер, М.Хайдеггер, Ж.-П.Сартр, А.Камю, Х.Ортега-і-Гассет, Е.Муньє, М.Бердяєв, З.Фрейд, К.-Г.Юнг, А.Адлер, Е.Фром та ін.).

3. Культурологічний (О.Шпенглер, К.Леві-Строс, Ф.Бродей та ін.).

4. Історіософський (А.Тойнбі, П.Сорокін).

5. Релігійна філософія (Ж.Маритен, Е.Жільсон, Ю.Бохенський, П.Тілліх, К.Барт).

Сцієнтистські напрями у філософії ХХ століття.

У ХХ столітті наука досить швидко перетворилась на один із провідних чинників суспільного життя. У своїй більшості філософські напрями почали всіляко підкреслювати позитивні сторони наукового прогресу і тому вони отримали назву «сцієнтизму» (з англійської «sciens» – наука), або сцієнтистських напрямків.

Сцієнтизм – це світоглядна установка, згідно із якою лише наукове знання постає найбільш виправданим, цінним для будь якого знання⁵⁴.

Сцієнтистські напрями у філософії ХХ ст.:

1. «Логічний позитивізм» або неопозитивізм.

2. «Аналітична» та «лінгвістична⁵⁵» філософія.

3. Постпозитивізм.

4. Марбурзька школа неокантіанства.

5. Радикальна епістеомологія.

Проблемні положення неопозитивізму були сформовані у працях М.Шліка, Б.Рассела та деяких представників Львівсько-Варшавської школи (Я.Лукасевич). М.Шлік сформував засади процедури під назвою «верифікація» – перевірка на істинність. Верифікація передбачала таку послідовність дій:

1. Виділення провідних положень певної теорії.

2. Зведення їх до простих, далі неподільних «атомарних суджень»; виділення у реальності таких само «атомарних фактів» (неподільних).

3. Співставлення «атомарних суджень» із «атомарними фактами».

4. Обґрунтування отриманих результатів.

Проте практична спроба здійснити верифікацію хоча б найпростіших наукових теорій закінчилася невдало. Поступово почала викреслюватися думка про те, що науку та наукові теорії не можна звести до фактів та логіки, що вони являють собою значно складніше утворення. Неопозитивізм же намагався відстоювати свої позиції введенням нових ідей: послабленої верифікації, фальсифікації, конвенціональності.

Ідея фальсифікації пропонувала вважати, що наукове знання не є завершеним, а тому у певному конкретному виявленні воно може бути піддане певному спростуванню; ненаукове знання спростувати неможливо (К.Поппер). Конвенціалісти вважали, що вихідні положення науки усталюються тоді, коли їх згідна прийняти переважна більшість науковців («конвенція» – угода). На перший погляд, загальний результат діяльності неопозитивізму виявився негативним, проте це не зовсім так.

Стало зрозумілим, що наука включає в свій зміст такі елементи, які не можна зіставити із фактами. Це, наприклад: ідеалізовані об’єкти (ідеальний газ та ін.), певні принципи (наприклад, принцип простоти), положення, що фіксують особливості людської інтелектуальної діяльності.

Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії⁵⁶, яка існує і по сьогодні.

На початку 70-х років XX ст. виникла течія, умовно названа постпозитивізмом («після позитивізму», або «пізній позитивізм»). Представники постпозитивізму, розглядаючи науку як складне явище, почали доводити, що вона історично розвивається, що на неї чинять впливи соціальна історія, культура, особистості вчених (Т.Кун, І.Лакатос, П.Фейєрабенд та ін.).

Марбурзька школа неокантіанства. Найбільш авторитетними її представниками були Г.Коген (1842 – 1918) та Е.Кассірер (1874 – 1945). Обидва вони присвятили значну частину своїх праць дослідженню вихідних засад наукового пізнання. Г.Коген виділяв три види інтелектуальної діяльності: теоретичну (наука), практичну (етика), естетичну (мистецтво), але вважав, що в основі їх всіх лежить інтелектуальне конструювання предмету. Е.Кассірер переконливо доводив, що самі по собі факти не вирішують долю наукової теорії, навіть якщо вони суперечать останній. Теорія може змінитися лише тоді, коли будуть помічені суперечності в її внутрішній будові. Тоді виникне потреба усунути ці суперечності шляхом конструювання нових предметних визначень дійсності, але це, врешті, приведе до інакшого бачення і теорії, і реальності. В подальшому ситуація буде повторюватися, але її результатом буде суттєве збагачення того предметно змісту, який ми будемо бачити в дійсності.

Врешті Е.Кассірер дійшов висновку, що вирішальна роль у людському відношенні до дійсності належить символічній діяльності, і назвав людину «Homo simbolicus» (Людина символізуюча).

Представники «радикальної епістемології⁵⁷» (Е.Глазерсфельд, У.Матурана та ін.) вважають, що людські знання постають за суттю інтелектуальним конструюванням: їх завдання полягає не у представленні реальності, а у її творенні на основі внутрішнього структурування інтелектуальної діяльності. Єдиним чинником знання постає анатомо-фізіологічна будова людини, її потреба у оптимальному функціонуванні. Проте в такому підході вже зникає різке розмежування наукового та ненаукового знання. Слід сказати, що і в межах неопозитивізму в другій половині XX ст. це розмежування було послаблене. Так, Л.Вітгенштейн врешті почав аналізувати буденну мову, стверджуючи, що філософія є ніщо інше, як критика мови.

Антропологічні⁵⁸ напрями в філософії ХХ століття.

Основні течії антропологічного напрямку філософії ХХст.:

1. Екзистенціалізм.

2. Філософська антропологія.

3. Персоналізм⁵⁹.

4. Фрейдизм.

5. Неофрейдизм.

Екзистенціалізм формувався під суттєвим впливом іншої філософської теорії, яка виникла на початку XX ст. – феноменології⁶⁰ Е.Гуссерля (1859 – 1938). За своїм змістом феноменологія займає проміжне становище між сцієнтистською методологією та антропологією і культурологією. У першій половині XX ст. феноменологія була досить поширеною і навіть модною філософією. Е.Гуссерль підкреслював, що ми завжди маємо справу з феноменом, тобто з тим, що нам надано, що перед нами з’явилося («феномен» із давньогрецької – явище, з’явлення). Чи існує щось поза феноменом – питання некоректне, адже свідомість принципово нездатна мати справу з чимось, що не сприйнято нею. А сприйняте і є феномен. Якщо це так, то слід усі наші судження будувати лише на основі дослідження феноменів.

Представники та засновники екзистенціалізму⁶¹ витлумачили феномен принципово інакше: якщо феномен – це єдине, що нам надане як реальність, то у справжній зміст феномену слід залучити всю багатобарвність людської суб’єктивності і прагнути не стільки очистити феномен, скільки прийняти його в усьому його багатстві та неповторності.

Засновником філософії екзистенціалізму вважають німецького філософа, колишнього асистента Е.Гуссерля, М.Хайдеггера (1889 – 1976), хоча сам він так не вважав і навіть називав свою філософію інакше – «фундаментальна онтологія». Проте у центрі його роздумів, безумовно, знаходилась людина.

Присутній був у М.Хайдеггера і інший, принципово важливий для екзистенціалізму момент: розглядати людину не ззовні, не як об’єкт спостереження та вивчення, а із середини її феноменального світу. За М.Хайдеггером, існує принципова відмінність між людиною та іншими речами і явищами: коли ми питаємо про якусь річ, нам вказують на деяку іншу.

Звідси випливає, що людина є буттям, у самому становищі якого завжди стоїть питання про її буття, або ж її буття завжди постає під знаком запитання; людина є отвором у бутті у тому сенсі, що лише їй відкрите буття як таке, лише вона може ставити питання про буття та небуття.

Всі людські відношення передбачають буття, бо все, що б не постало перед нами, фіксується перш за все як те, що є. Проте саме буття не стоїть перед людиною у вигляді якогось окремого об’єкта, воно лише присутнє у будь-якому відношенні до будь-якого об’єкта, як модус⁶² цього відношення або як нескінченний та недосяжний горизонт людської предметності: коли ми рухаємося, ми бачимо, що горизонт є ось там, де ота вежа, але коли наближаємося до вежі, горизонт знову опиняється попереду. Буття постає перед нами як рух в часі (основна праця М.Хайдеггера – «Буття і час»).

Внаслідок того, що людина занурена у рух в часі, вона звично намагається «забігати» уперед, планувати свої майбутні дії та сприймати майбутнє як свою можливість. Але орієнтація в часі приводить до відкриття, врешті, неминучості смерті. Страх смерті змушує людину замислитись над питанням про те, як же їй жити, і вона звертає свій погляд на інших людей, з подивом помічаючи, що всі живуть так, ніби смерті не існує: всі занурені в життєву метушню, не помічаючи того, що це їх не врятує. Основною життєвою тональністю людини стає турбота. Але, сприйнявши таку картину життя, людина й сама починає жити «як всі», поступово втрачаючи свою автентичність, унікальність. М.Хайдеггер стверджує, що загалом смерть постає як завершення життя та надає йому сенсу, тому людині варто більше думати про наповнення свого життя, ніж про смерть. Отже, в кінцевому підсумку філософія М.Хайдеггера постає закликом людину плекати та зберігати власну справжність та ідентичність.

На відміну від М.Хайдеггера, який розглядав людину у фундаментальній єдності із буттям, французький екзистенціаліст Ж.-П.Сартр (1905 – 1980) зосередився виключно на людині, її внутрішньому самовідчутті та переживанні свого буття. Сартр також виходив із ідеї феномена, із факту початкової наданості нам того, що врешті ми називаємо світом. Проте цей початковий феномен миттєво починає трансформуватися нашою свідомістю, бо саме вона його членує, визначає, ставить у певні відношення, тобто піддає певним запереченням.

За Сартром, людина с таким буттям, через посередництво якого у світ приходить ніщо (основна праця Ж.-П.Сартра – «Буття і ніщо»), поза людиною, в природі, одне буття завжди переходить в інше, а для людини існує як буття, так і небуття. Це значить, що людина не живе лише наявним та наданим, а це, у свою чергу, значить, що вихідною властивістю людини є свобода.

Саму себе, як реальність, людина також віднаходить у цьому світі (наприклад, коли починає себе усвідомлювати), тому існування передує сутності, а ось останню, власну сутність, людина створює через свободу та вибір. За Сартром, не існує сили, яка б змусила людину діяти (чи жити) тільки певним чином; у кінцевому підсумку, що б не відбувалося, людина сама обирає, що прийняти, що відкинути, куди далі рушити у житті.

Смерть Ж.-П.Сартр оцінює негативно, як припинення вибору та свободи. Але він вважає її суттєвим чинником життя. Чому люди не реалізують своєї свободи? Цьому є дві причини:

1. страх смерті змушує людину ховатися від неї, живучи «як всі»;

2. свобода вимагає відповідальності, бо коли ти дієш від себе, а не за вказівкою, або не так, як всі, треба мати сміливість взяти на себе індивідуальність за всі можливі наслідки таких дій.

Інший французький філософ-екзистенціаліст і також знаменитий письменник А.Камю (1913 – 1960) створив свій варіант філософського осмислення переживання людиною свого буття; його філософія змальовувала буття людини як «буття в абсурді», причиною якого поставала уся ситуація самовідчуття людини сучасної цивілізації.

Ця людина зреклася абсолютів, але якщо б і хотіла в них вірити, все одно ніде їх не знаходить. А.Камю ностальгічно пише про те. що відкриття серед всіх мінливостей сущого якогось єдиного закону, який би пояснив як дійсність, так і людське мислення, привело б людство до такого блаженства, якого воно ще не відало. Але такого закону немає, а у відносному світі будь-які принципи стають також відносними: все втрачає виправдану міру, а, отже, панує абсурд. Людині в цьому світі немає на що сподіватися, окрім себе самої, – так філософія А.Камю із песимістичного абсурдизму⁶³ переходить у трагічний оптимізм⁶⁴. Так, людині немає на що сподіватися, проте в самій собі вона може знайти силу протистояти абсурду, відносності, безнадії. Тому в своєму есе про Сізіфа філософ пише, що єдиним найпершим питанням філософії може бути лише питання про самогубство, яке він формулює так: чи варте життя того, щоби бути живим?

Іншою течією напрямів антропологічного спрямування стала філософська антропологія, що була заснована М.Шелером та згодом набула багатьох прихильників, серед яких відомі А.Гелен (1904 – 1976), Е.Ротхакер (1888 – 1965), Г.Плеснер (1892 – 1985). Представники антропології наполягали на тому, що найпершим об’єктом філософського дослідження повинна бути людина, проте людину слід розглядати та вивчати всебічно, в усіх її проявах та характеристиках, залучаючи до її розуміння результати багатьох наук.

М. Шелер (основна праця – «Становище людини у космосі») вважав, що людина постає унікальним явищем світу, оскільки лише вона прилучена до буття як такого. Наслідком такого прилучення постає людська орієнтованість на цінності: людина перш за все є носієм цінностей, а це значить, що її первинним відношенням є відношення позитивне. Воно проявляється у ставленні до інших, найвищим проявом якого постає любов, бо любов – це унікальна зустріч із іншим, рівним тобі буттям, і входження із ним у співзвучність.

За М.Шелером, найвищою любов’ю є любов до Бога, оскільки лише в ній знаходить повний прояв унікальність людини, її відношення до буття та ціннісні засади. Проте в реальному житті вищі людські цінності скоріше виявляють себе безсилими, а звідси випливає основне завдання людського життя – поєднати духовне із силою життя.

А.Гелен (основна праця – «Людина, її природа та її становище у світі») прийшов до висновку, що вихідною особливістю людини постає її недостатність та незавершеність, тобто її непристосованість до виживання на основі біологічних завдатків. Цю недостатність людина компенсує, створюючи культуру: через неї людина надолужує природну обмеженість та досягає відкритості для себе світу. Але історично культура тяжіє до раціоналізації, що веде до втрати людської єдності із світом. Звідси випливає завдання: повернутися до коренів культури, де панують безсвідомо вітальні⁶⁵ сили.

Г.Плеснер називав людину найбільшою таємницею буття, бо людина ніде не знаходить свого завершення і прагне виходити за всі й всілякі межі. Проте вона є принципово ексцентричною і тому знаходить своє вираження у тілесності – як тілесності створюваних нею речей, так і в культивуванні власної тілесності.

Е.Ротхакер, поділяючи багато ідей своїх однодумців, наполягав на тому, що вирішальним чинником буття людини як особи є культуротворення. Він розглядав культуру як відповідь людини на виклик природи. На його думку, культура – це той шар, який людина вичленовує із світу в якості «духовного ландшафту», бо в основі культури лежать людське переживання свого життя та мова.

Персоналізм, наступна течія антропологічного спрямування, на відміну від антропології наполягав на тому, що вирішальним для людини є не якісь її властивості, а те, що вона є особа (лат. персона) точніше – особистість. Яскравими представниками персоналізму були французький філософ Е.Муньє (1905 – 1950) та російський філософ М.Бердяєв (1874 – 1948), хоча корені цієї течії сягають XIX ст., до деяких німецьких та американських філософів.

Е.Муньє вважав, що особистість – це прояв вищої, абсолютної духовної сутності в людині. Як особистість, людина не знає ніяких меж і перебуває у постійному творчому становленні, яке є різновидом включеності (заангажованості) в буття. Муньє закликав до оновлення суспільства шляхом оновлення, а, точніше, відродження особистості. Тому все, що сприяє розвитку особистості, було прийнятним для персоналізму. Більше того, він наполягав саме на необхідності вітати та позитивно засвоювати різні культурно-історичні та філософські надбання саме тому, що вони можуть постати надбаннями особистості.

М.Бердяєв у категоричній формі декларував те, що лише особистість може нам пояснити, чим є людина, а не навпаки. Особистість же є абсолютна, тобто божественна духовна одиниця, а тому вона у вихідній своїй якості постає як абсолютна свобода, тобто свобода геть від усього, в тому числі і від Бога, бо і у відношенні до Бога особистість має можливість визначатися сама. Відчути в собі особистість, зрозуміти та оцінити все це значить перейти в особливий, творчий режим буття. Проте найбільше закабалює людину матеріальне, тому, на думку М.О.Бердяєва, матеріалізм та різного роду реалізм є найбільш небезпечними та ворожими людській особистості позиціями.

Важливу роль у формуванні сучасного погляду на людину відіграв у XX ст. фрейдизм. Його засновником був австрійський психіатр З.Фрейд (1856 – 1939). Ідеї З.Фрейда викликали і викликають суперечливе до них ставлення; досить розбіжними постають і їх оцінки. Проте сьогодні можна впевнено сказати, що Фрейду належить не лише відкриття, а й докладне дослідження явища несвідомого в людській психіці.

Вивчаючи різного роду неврози, З.Фрейд прийшов до висновку, що вони зумовлені дією досить потужного шару людської психіки, потужного, проте невидимого, прихованого; цей шар психіки він і назвав несвідомим. У класичному фрейдизмі (а в діяльності З.Фрейда виділяють три окремі періоди) вважається, поза своєю будовою людська психіка нагадує айсберг: найбільша, прихована, але і найпотужніша частина – це несвідоме; за змістом це є прояви у людській психіці найперших та найпотужніших інстинктів життя. Ці інстинкти сягають коренями ще в передпсихічні процеси, тому вони несвідомі і не можуть мати у свідомості адекватного виявлення. Видима частина «айсбергу» складається із двох частин:

■ свідоме, тобто контрольоване станом бадьорої психіки;

■ надсвідоме – те, що привнесене у людську свідомість культурними правилами та нормами соціального життя.

Несвідоме З.Фрейд називає «Воно», оскільки його дія є безособовою, анонімною; свідоме – «Я», а надсвідоме – «Над-Я». Несвідоме постає в концепції З.Фрейда найпотужнішим та вирішальним чинником людської психіки з однієї простої причини: його зміст формувався мільярди років, у той час, як свідома частина психіки – лише кілька тисяч десятків років. У зміст несвідомого, за З.Фрейдом, входять перш за все два найпотужніші інстинкти: «Лібідо» (або «Ерос») – сексуальний інстинкт, та «Танатос» інстинкт смерті й руйнування. Все живе повинно вмирати та народжуватись, тому воно водночас прагне до самопродукування та знищення вже наявного.

Проте ці найперші інстинкти суперечать культурі, яка, на думку З.Фрейда, постає системою певних заборон («табу»): інстинкти бажають того, що заборонено культурою та нормами соціального життя. Через це людське «Я» опиняється у ситуації «між молотом та накувальнею»: з одного боку, на нього тиснуть страшні за силою та недозволені за прямою реалізацією інстинкти; з іншого боку, – соціально-культивовані правила і норми.

Страшна внутрішня напруга здатна зруйнувати людську особистість, тому треба знайти способи «розвантаження» психіки. З одного боку, суспільство завжди припускало існування деяких «дозволених форм недозволеного»; за Фрейдом, це є оргії давніх культів, деякі свята (наприклад, купальська ніч), танці, балет, показ мод та ін.; з іншого боку, існують форми «сублімації⁶⁶» – непрямого вивільнення енергії несвідомого, наприклад, малювання оголених тіл, писання кримінальних романів та ін. Проте, коли справа доходить до зривів, і людина сама вже не може із ними впоратись, треба вживати процедуру психотерапії – шляхом розпитувань, бесід, вільних асоціацій знаходити спосіб вивільнити, легалізувати заблоковану силу, хоча б, наприклад, у словах. Вчення фрейдизму інколи називають психоаналізом, і це тому, що Фрейд ретельно розробляв методику ідентифікацій проявів несвідомого, наприклад, у сновидіннях, у невимушених обмовках та ін.

Вплив фрейдизму на світову громадську думку у 20 – 30-ті рр. XX ст. був величезний; вчення З.Фрейда, що поширювалось вже на початку століття, сприяло розгортанню так званої «сексуальної революції». Найважливішим же постає те, що воно вже неспростовно доводило: людину та її поведінку не можна звести до розумових розрахунків, що в цілому людина постає значно складнішою, ніж це видавалося класичній культурі. У той же час варто відзначити, що надмірне акцентування дії в психіці людини перш за все та переважно сексуального інстинкту, викликало з боку багатьох вчених та мислителів негативну оцінку.

Вже найкращі учні та послідовники 3. Фрейда, зокрема. К.-Г.Юнг (1875 – 1961), А.Адлер та Е.Фром (1900 – 1980) не погодились із таким акцентуванням і дали своє трактування сутності несвідомого. Так виникає «неофрейдизм». Зокрема, К.-Г.Юнг, виходячи із тези про те, що несвідоме характеризує корені людської психіки, які сягають засад сущого взагалі, вважав його найпершим виявленням формотворення у вигляді символізацій. Тобто людську здатність творити символи, наділяти їх невимірними глибинами, а також і розуміти їх він прямо зводив до дій несвідомого. Такою здатністю К.-Г.Юнг наділяв не індивідуальну психіку, а колективне психічне життя, тому ввів у науковий обіг поняття «колективного несвідомого»: останнє продукує цілу низку таких константних (сталих) психічних структур, які потім пронизують собою майже всі форми певної культури.

Отже, ключ до розуміння певної культури лежить у її вихідних символах, в яких дослідник повинен виявити оті сталі формотворчі структури, що їх К.-Г.Юнг назвав «архетипами» (первинними, початковими типізуючими структурами; термін, що зустрічався вже у Августина). Сприйняття архетипів постає вирішальною засадою сприйняття певної культури та входження у її духовний зміст, а свідоме культуротворення передбачає виведення у сприйняття нових форм виявлення архетипів, або хоча б їх використання.

А.Адлер вважав, що провідним мотивом дії несвідомого постає непереборне прагнення самоствердження (як наслідку людської природної недостатності); отже, основне у несвідомому – це воля до влади, а остання вже знаходить свої найрізноманітніші прояви то у вигляді культуротворення, то у вигляді бажання опанувати жінкою (чи чоловіком), то у прагненні політичного лідерства.

Е.Фром намагався пов’язати дію несвідомого, як і всієї людської психіки взагалі, із соціальним життям та суспільними стосунками: тут людина здобуває людські якості та намагається самоутверджуватись. Проте, внаслідок існування непереборної суперечливості між розумом та інстинктами, людина завжди відчуває свою незавершеність, що і постає провідним мотивом її дій.

Культурологічні та історіософські напрями

У філософії XX ст. авторитетними та впливовими були ті течії, які намагалися осмислювати суспільство, суспільну історію та соціальні проблеми: адже у XX ст. історія не лише почала рухатися прискореними темпами, а й ускладнилася такою мірою, що поза філософським її охопленням як цілісного явища навряд чи могла бути вивченою із достовірністю.

На самому початку XX ст. була видана книга німецького філософа та культуролога О.Шпенглера (1880 – 1936) «Занепад Європи», під суттєвим впливом якої перебуває по сьогодні уся європейська соціальна думка. О.Шпенглер виклав у цій книзі власну концепцію культури та історії.

В основі європейської культури, на думку О.Шпенглера, лежить світ античної культури із її так званим «аполонівським духом», тобто із її прагненням до ясності, чіткості, гармонійності. Проте від епохи Відродження у ній починає домінувати так званий «фаустівський дух» – дух невизначеного прагнення до вищого, більшого, ефективного. Цей дух веде до наживи, продукування, і він, на думку О.Шпенглера, веде Європу до занепаду і загибелі. Шпенглер вважав, що Європу можна врятувати за умови, що на перший план у її розвитку вийдуть ті народи, які ще не реалізували свій творчий потенціал. Перш за все цю місію може виконати Пруссія, проте, за О.Шпенглером, мають культуротворчий потенціал і слов’янські народи. Як би там не було, але твір О.Шпенглера мав великий резонанс; можна сказати, що після нього думка про кризовий стан європейської культури стає чи не найбільш обговорюваною.

Певні корективи у європейське розуміння культурно-історичного процесу внесла книга «Дослідження історії» англійського історика А.Тойнбі (1889 – 1975): тут автор наполягав на тому, що історія постає як єдність і сукупність певного числа (21) цивілізацій. Що таке цивілізації?

Згідно з А.Тойнбі, історія людства являє собою не сукупність фактів, а прояв неперервності процесів життя, яке набуває конкретних форм як відповідь на виклик з боку умов та обставин, за яких воно здійснюється; такими конкретними формами проявів життя і постають цивілізації. В їх основі лежить продукування кращою частиною суспільства певних сенсів та цінностей, що найбільш щільно концентруються у певного типу релігіях, отже, тип цивілізації та релігія постають взаємопов’язаними явищами.

Тойнбі також вважає, що цивілізації можуть вичерпувати свій творчий потенціал, і це відбувається тоді, коли духовна еліта вироджується, а на перший план в суспільних процесах виходить ділова еліта; при цьому релігія втрачає свої духовні прагнення. На відміну від О.Шпенглера, А.Тойнбі вважав, що цивілізації перебувають між собою у більш тісних зв’язках, які можуть поставати не лише у вигляді історичного співіснування (хоча цей тип зв’язку і домінує), а й у вигляді історичного наслідування.

Згідно з А.Тойнбі, європейська цивілізація переживає кризові явища, проте задля їх подолання необхідно повернутися до найперших духовних цінностей, тобто певною мірою повернути релігії належне місце у суспільному житті через творення єдиної світової релігії.

Досить великого значення у XX ст. набули різноманітні концепції технічного детермінізму⁶⁷, тобто концепції, згідно з якими хід суспільної історії визначається розвитком науки, техніки та технології. Це, безумовно, пов’язане із тим значенням, якого набули у XX ст. означені чинники суспільного життя. Проте у XX ст. їх трактування могли поставати як позитивними (тоді подібна позиція позначалась як технократизм – влада техніки), так і негативними (технофобія – страх перед технікою).

Представники технократичного підходу (У.Ростоу, Дж.Гелбрейт, Д.Белл та ін.) стверджують, що переможну ходу технічного прогресу вже ніхто і ніколи не зможе зупинити і що техніка в цілому грає позитивну роль у розвитку суспільства. Безумовно, наявні і її негативні прояви, проте вона й лише вона сама зможе їх подолати або нейтралізувати (техніка –двосторонній меч). Представники технократичного підходу розробили та запустили у широке використання поняття «постіндустріального суспільства», яке, на їх думку, являє собою новий стан суспільства, де на основі технічного прогресу встановляться безконфліктні суспільні відносини, буде досягнутий новий рівень матеріального забезпечення та інтелектуального життя.

Наприкінці XX ст. найбільш відомим представником цього напряму постає американський соціолог А.Тоффлер, що розробив концепцію так званої «третьої хвилі»: історія людства пройшла через сільськогосподарську (перша хвиля), індустріальну революцію (друга хвиля) і у 60-і роки XX ст. вступила у період третьої хвилі – технологічної революції, наслідком якої буде виникнення технотронного, постіндустріального суспільства. Для останнього будуть характерними: нові відносини із природою, оскільки через запровадження найновітніших генних та інформаційних технологій людська діяльність вже не буде руйнувати природу; перетворення інформаційних процесів у найперший засіб людської діяльності; реалізація нових можливостей для інтелектуальної діяльності та ін.

Представники технофобії (Л.Мемфорд, Т.Адорно та ін.) наполягають на тому, що технічний прогрес веде людство до загибелі чи то внаслідок екологічної катастрофи, чи то внаслідок духовної деградації, оскільки, на їх думку, кожний крок вперед у розвитку техніки веде до появи нових, значно складніших проблем, що, врешті, і знищать людство.

Серед сучасних концепцій філософії історії варто згадати також концепцію американського соціолога російського походження П.Сорокіна (1889 – 1968), якого вважають одним із «батьків» сучасної соціології та філософії історії. П.Сорокін вважав, що суспільні процеси базуються на діяльності людей, які мають подвійні – матеріальні та духовні прагнення, на основі яких в історії діють найперші групи чинників: несвідомі (інстинкти), біосвідомі (пов’язаних із задоволенням вітальних потреб – голоду, спраги та ін.) та соціосвідомі. Суспільних якостей усім процесам життя надають останні чинники, що продукують значення, норми та цінності: саме вони стабілізують людські спільності на засадах певних культурно-ціннісних систем.

Серед культурно-ціннісних систем найперше значення для суспільного життя мають істина, добро та краса, що взаємно інтегруються у користі. Ці засади суспільного життя утворюють «інтегральну культурну надсистему», яка може проходити історичний шлях від формування до розпаду. Розпад її зумовлюється підпорядкуванням духовно-культурних цінностей матеріально-чуттєвим, які врешті постають вже й не цінностями, а простими регуляторами людських дій. Сьогоднішня культура постає переважно як чуттєва, і тому вона приречена на розпад, проте може постати як переддень великої ідеалоцінної (заснованої на духовних ідеалах) цивілізації.

Цікавий погляд на історію запропонував у 50-і роки XX ст. необергсоніанець Р.Зейденберг: він вважав, що історія рухається від епохи панування інстинктів до епохи панування глузду, тобто за суттю являє собою простий перехід між якісно відмінними станами основних чинників людської діяльності.

До напрямів культурологічного спрямування у XX ст. можна також віднести різноманітні варіанти філософського структуралізму, засновником і визнаним класиком якого є французький культуролог К.Леві-Стросс.

Структуралісти вважали, що в основі усіх свідомих актів людини лежать певні сталі структури (звідси – назва течії), які визначають не зміст, а лише внутрішню будову як дій свідомості, так і їх результатів (перш за все – культури). Пізнання означених структур відкриває шлях до розуміння підвалин тої чи іншої культури. Сам К.Леві-Стросс зосередив увагу на дослідженні міфологічної свідомості, справедливо вважаючи, що вона, як початкова, містить в своїй основі певні вихідні для людської свідомості структурні утворення, які у подальшому розвитку історії не зникають, а лише трансформуються та доповнюються іншими. Вивчивши колосальну кількість міфологій та міфологем⁶⁸, К.Леві-Стросс прийшов до висновку, що в основі міфологічної свідомості лежить механізм опосередкування – медитації⁶⁹: людська свідомість перш за все фіксується та зосереджується на найбільш разючих та контрастних елементах свого сприйняття, проте, будучи нездатною їх органічно поєднати, вона намагається через низку опосередкувань звести їх до таких опозиційних пар, які для неї є більш прийнятними та зрозумілими. Наприклад, життя та смерть зводяться до єдності війни та миру, а останні – до сівби та жнив і т. ін.

Дослідження К.Леві-Стросса дозволили краще зрозуміти природу цілої низки символів культури, а також пролили додаткове світло на сутність логічних операцій людського мислення.

Один з найбільш відомих послідовників класика структуралізму М.Фуко (1926 – 1984) зосередив увагу на вивченні вихідних структур, на яких базувалися знання та мислення епохи Нового часу; пізніше він цілу низку праць присвятив вивченню тих структурних ментальних утворень, які найбільше впливають на стосунки між людьми у суспільстві, в державі, в європейській культурі. Ці дослідження дозволили краще окреслити підвалини європейства як явища світової цивілізації.

Інший представник структуралізму – Ф.Бродель (1902 – 1985) написав кілька фундаментальних праць, присвячених вивченням структур повсякденної людської поведінки на матеріалі розвитку цивілізаційних процесів у Європі Нового часу, де продемонстрував, що певні структурні сталі людських уявлень про час, про суть економічного обміну, про справедливий розподіл праці та винагороди за неї суттєво визначали не лише людську поведінку, а й організацію економічного життя та соціальних відносин.

Дещо пізніше Ж.Деррида, якого інколи називають представником постструктуралізму⁷⁰, запропонував концепцію «реконструкції», сутність якої полягає у своєрідному «демонтажі» мовних та текстових утворень культури з метою дістатися до їх найперших складових: наступне складання із подібних складових тих цілих та вихідних для аналізу утворень дасть, на думку Ж.Дерриди, можливість побачити і зрозуміти усю конструкцію більш прозоро та виразно. У кінцевому підсумку виходило, що первинними «блоками», з яких складаються культурні знакові феномени, постають чоловічі та жіночі якості, а також елементи, що опосередковують їх зв’язок.

Релігійні напрями

У філософії XX ст. вагоме місце належить релігійній філософії. Здавалося б, на тлі успіхів науки, техніки, росту та поширення інформаційних систем і технологій релігійна філософія, як і релігійний світогляд взагалі, повинні були б зазнати суттєвої кризи, але так не сталося. Певною мірою тут далися взнаки суперечливості історичних процесів століття, тривале та напружене протистояння двох соціальних систем – капіталістичної та соціалістичної, при якому остання претендувала на світове панування, поширюючи та пропагуючи атеїстичний світогляд. З іншого боку, у XX ст. людство пережило дві жахливі світові війни, і на тлі тих самих успіхів науки складно було не замислитись як над можливостями історичного людського розуму, так і над засадами людської долі. Окрім того, саме у XX ст. вже не треба було нікого переконувати у тому, що наука – це могутня, проте – не всемогутня сила, що є багато чого у людському ставленні до себе та до світу, чого ніколи не зможе прояснити ніякий науковий прогрес.

Напевно, найбільш поширеною та авторитетною у XX ст. постала філософська концепція неотомізму – оновленої філософії Томи Аквінського, яку в 1879 р. енциклікою⁷¹ Римського папи була проголошена офіційною філософською доктриною католицької церкви.

Визнаними представниками неотомізму є французькі філософи Ж.Маритен (1882 – 1973), Е.Жільсон (1884 – 1978) та американський філософ Ю.Бохенський (1902 – 1995). Всі вони вважали себе відданими вихідним ідеям філософії Св. Томи та намагалися їх далі розвивати та інтерпретувати.

У розумінні людини неотомісти також дотримуються вихідних тез Св. Томи, тобто вони наполягають на єдності в людині душі й тіла, вважають, що пізнання розпочинається із відчуття, із реальних контактів людини із дійсністю, але ці контакти, врешті, повинні активізувати наш розум, який можливість пізнавального акту переводить у дійсність.

Авторитетним напрямом релігійної філософії була також протестантська теологія, яка отримала назву негативної, оскільки різко підкреслювала принципову неспівмірність Бога та світу, а через це і неможливість розумового осягнення Бога (неотомісти, йдучи за Св. Томою, наголошували на необхідності орозумнення волі). Його представниками були: К.Барт (1886 – 1968), Я.Тілліх (1886 – 1965), Р.Бультман (1884 – 1976).

Серед філософських течій релігійного спрямування варто згадати також теософію (О.Блаватська, Р.Штайнер), учення «живої етики» (О.Реріх) та російську релігійну філософію (М.Бердяєв, П.Флоренський), ідеї яких мали і мають неабиякий вплив і поширення.

Представники теософії («теос» – бог, «софія» – мудрість) ґрунтували свої твердження на тезі про те, що релігії усього світу ведуть розмови про одне й те ж – про виявлення божественного у відношенні до людини, проте розмови ці відрізняються мовами, образами, повнотою та ступенем внутрішнього зв’язку. Якщо ж відслідкувати оте єдине та належним чином його зрозуміти, ми зможемо ближче підійти до осмислення сутності божества. Із цієї тези випливала також теософська пропаганда екуменізму – руху за об’єднання усіх релігій світу.

Учення «Живої етики» базувалося на переважно етичних тезах давньоіндійських філософсько-релігійних течій, називаючи себе різновидом йоги. Воно стверджувало матеріальність усього існуючого, щоправда, проводячи розрізняння тонкої матерії і грубої. В людському єстві жива етика нараховувала сім шарів сутностей, що ієрархічно сходили до божественної тілесності, тому життєве завдання людини вбачалося у тому, щоби пройти шляхом самовдосконалення і підпорядкувати своє життя вищому шару.

Російська релігійна філософія (або філософія російського релігійного ренесансу) найбільш широко і потужно розгорнула свою діяльність на початку XX ст. Вона включила у поле своєї проблематики всі найважливіші проблеми світової філософії, проте підпорядкувала їх розуміння і вирішення релігійному, пов’язаному перш за все із східним православ’ям, світогляду.

Поставивши людину у центр своїх міркувань, ця філософія виводила людські якості із особливого місця людини у творенні світу Богом, із основної функції людини, пов’язаної із збиранням розпорошеної в світі первинної енергії позитивного буттєвого творення. На засадах такого підходу до світу та людини вирішувались проблеми свободи волі, творчості, соціального життя, робилися численні дослідження у напрямах персоналізму, антропології, теорії пізнання, естетики та ін.

Особливу роль представники цієї філософії відводили так званій «софійності» світу, виводячи божественну премудрість, втілену в творінні та у діяннях Христа, майже на рівень особливої божественної іпостасі⁷².

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

• Проаналізуйте релігійно-ідеалістичні концепції В.Соловйова, М.Бердяєва.

• Чому релігійну концепцію В.Розанова називають антихристиянською?

• Охарактеризуйте революційно-демократичний напрямок у російській філософії.

• Розкрийте суть «руського космізму».

• Визначте основні складові вчення про ноосферу В.Вернадського.

• В чому полягають відмінності між класичною та некласичною філософією?

• До якого висновку і чому дійшли представники «наукової філософії»?

• Що за О.Контом є «позитивне»?

• В чому полягає суть діалектичного матеріалізму К.Маркса?

• Проаналізуйте основні засади «філософії життя».

• Що таке «надлюдина» у розумінні Ф.Ніцше?

• Чим вирізняються сцієнтистські напрями у філософії ХХ століття?

• Що таке верифікація? Як за М.Шліком вона відбувається?

• Зазначте суть ідей фальсифікації та конвенціальності.

• Виокремте та проаналізуйте основні течії антропологічного напряму у філософії ХХ століття.

• Що таке феномен у феноменології та екзистенціалізмі?

• Проаналізуйте погляди на людину М.Хайдеггера, Ж.-П.Сартра, А.Камю, М.Шелера. А.Гелена.

• Зазначте погляди на особистість Е.Муньє та М.Бердяєва.

• Охарактеризуйте явище «несвідомого» у філософії З.Фрейда.

• В чому полягає різниця між «фрейдизмом» та «неофрейдизмом»?

• Проаналізуйте концепцію культури та історії О.Шпенглера.

• Розкрийте роль цивілізації у вченні А.Тойнбі.

• Покажіть різницю між технократизмом та технофобією.

• Як ви розумієте концепцію «третьої хвилі» А.Тоффлера?

• Окресліть проблему розгляду культури філософами-структуралістами.

• Що в собі містить концепція «реконструкції» ж.Дерриди?

• Зазначте основні положення філософії неотомізму.

• Проаналізуйте вчення напрямів релігійної філософії ХХ ст.: протестантська теологія, теософія, учення «живої етики», російська релігійна філософія.

ТЕМА: ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА В УКРАЇНІ