Блез Паскаль

Праця «Думки». Вражаюча роль людського становища в світі: на тлі космічних масштабів людина перетворюється на непомітну порошину, але, якщо рухатися углиб матерії, людина є велетнем порівняно з нескінченно малими величинами. Людина – це «мислячий очерет», але вона перевершує природу тим, що може її осмислити і пізнати. Під час такого мислення людина повинна зрозуміти, що єдиною її життєвою опорою може бути лише Бог.

Дені Дідро

Лідер французьких матеріалістів. Вважав, що завдяки Ньютону та іншим вченим світ уже більше не є Богом, а машиною з колесами, приводами та гирями. Світ – це матерія, що рухається у просторі й часі та має причинні зв’язки. Людина є нічим іншим як високоінтелектуальною машиною (механізмом).

Поль Анрі Гольбах

Німець за походженням, французький філософ. Твір «Система природи» – людина є творінням природи, існує як частина природи і підлягає її законам, від яких не може звільнитись навіть подумки. Заперечував відмінність між людиною фізичною та духовною. Громадські закони повинні будуватись на «природних законах».

Жан-Жак Руссо

Раціональна теорія «суспільної угоди»:

1. Природним станом людини є об’єднання людей у рівноправні спільноти;

2. Рівноправ’я порушила приватна власність, яка розшарувала суспільство на багатих і бідних;

3. Нерівність людей потрібно усунути розумно: кожна людина повинна володіти рівною часткою власності.

Вольтер (Марі Франсуа Аруе)

Не допускав критики приватної власності. Був противником егалітаризму (позиція, яка проголошує принцип рівного розподілу благ між людьми). На чолі держави повинен стояти освічений правитель, який керує у межах конституційної монархії. Царство розуму або свободи запанує лише тоді, коли в суспільстві діятимуть «розумні закони», гарантом яких є держава. Раціонально побудоване суспільство – це таке, що дає людині свободу слова, передбачає єдність «Я» і суспільного інтересу.

Шарль Луї Монтеск’є

Один з найвідоміших соціальних філософів на той час. Стверджував, що соціальні закони породжуються географічними факторами, способом життя народу (землеробство, скотарство, мисливство), релігією тощо. Розробив вчення про «природні права». Так, він стверджував, що на бідних за врожайністю землях деспотія не мала б успіху, тут як засіб виживання можлива лише демократія. Надавав великого значення ідеї Локка про розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову.

4. Німецька класична філософія

Важливу роль у формуванні німецької класичної філософії відіграли досягнення природознавства та суспільних наук: стали розвиватися фізика і хімія, просунулося вперед вивчення органічної природи. Відкриття в сфері математики, вчення Ламарка про обумовленість розвитку організму навколишнім середовищем, астрономічні, геологічні, ембріологічні теорії, а також теорії розвитку людського суспільства – все це з гостротою і необхідністю поставило на перший план ідею розвитку, як теорію і метод пізнання дійсності.

Визначну роль у розвитку німецької філософської культури відіграло Просвітництво. У Німеччині, як і в інших країнах, воно охопило всі сфери духовного життя (дещо пізніше ніж у Франції та Англії). Початок просвітництва в німецькій філософії пов’язують з Х.Вольфом, продовження у Г.Лессінга, Й.Гердера та ін. Злетом німецької гуманістичної культури є творчість також гігантів думки й художньо-естетичної культури, як І.Гете та Ф.Шіллер.

На політичній карті Німеччини існували роздроблені держави, для об’єднання і централізації яких ще були відсутні економічні правові передумови. Але історія філософії засвідчує, що передові філософські вчення нерідко виникають в порівняно відсталих в економічному відношенні країнах, якщо вони мають змогу використовувати досвіт більш передових країн.

Німецька класична філософія – це колосальне досягнення в сфері філософії вона представлена працями І.Канта, І.Фіхте, Ф.Шеллінг, Г.Гегеля, Л.Фейербаха.

Моральний смисл обмеження людського розуму та розширення меж віри у філософії І. Канта

Іммануїл Кант (1724 – 1804) – німецький філософ, засновник німецької класичної філософії. Народився в Кенігсберзі. Після школи Кант вступив до місцевого університету на богословський факультет, але тут він захопився не богослов’ям, а вивченням філософії та фізико-математичних наук.

Спочатку Кант заявив про себе як видатний вчений. Зокрема, він створив свою космогонічну теорію утворення Сонячної системи, відому як «гіпотеза Канта – Лапласа». Оригінальним філософом він став на 45-му році життя. Працював приват-доцентом, потім професором філософії і логіки у Кенігсберзькому університеті.

Життя Канта йшло спокійно, він дотримувався твердого розкладу і був вельми педантичним настільки, що жителі Кенігсберга звіряли по ньому свої годинники, коли він ішов на роботу. Помер Кант на 80-му році життя, хоча в дитячі і юнацькі роки був надто хворобливим і лікарі пророкували йому короткий вік життя.

«Критика чистого розуму» (1781) – основна праця І. Канта – присвячена визначенню та оцінці джерел, принципів та меж наукового знання.

І.Кант прагне подолати однобічності раціоналізму та емпіризму в тлумаченні джерел знання, стверджуючи взаємозв’язок чуттєвого досвіду і раціональних структур в науковому пізнанні. З одного боку, І.Кант впевнений, що джерелом достовірних знань не може бути досвід, як стверджують емпіристи. З іншого – таким джерелом не може бути і розум, як вважають раціоналісти.

Джерелом достовірного знання, за І.Кантом, є незалежні від досвіду і такі, що передують йому, апріорні³³ форми чуттєвості й глузду. Кант досліджує межі, в яких реалізується здатність розуму, а також досліджує інші здатності й форми пізнання, які обумовлюють можливість достовірної науки – математики і природознавства, а в філософії – можливість метафізики³⁴, етики, естетики³⁵ та релігії. В результаті, вчення І.Канта про пізнання стає вченням агностицизму. Його погляд полягав у тому, що емпіричною основою пізнання є відчуття, які виникають внаслідок впливу об’єктів на нашу здатність сприйняття. Тут І.Кант – матеріаліст. Але в подальшому Кант основну увагу приділяє аналізові способів «впорядкування», «ув’язці» емпіричних даних за допомогою апріорних і суб’єктивних форм чуттєвого пізнання – простору та часу. Він прагне з точністю відділити явища, доступні людському пізнанню в досвіді, від «речей у собі», тобто від сутності речей, яка нібито не може бути даною в досвіді. Відчуття, уявлення і взагалі всі «феномени» (явища), підпорядковані суб’єктивним формам сприйняття (просторові та часу), не дають справжнього знання про об’єкти, або «речі у собі». «Речі у собі» – непізнавані. Пізнавані лише явища.

І.Кант вважає, що всі форми пізнання мають апріорний характер. Він розглядає глузд як здатність мислити, синтезувати, узагальнювати зміст чуттєвих уявлень за допомогою апріорних понять – категорій.

І.Кант розглядає загальні методологічні принципи і вимоги наукового пізнання (принцип каузальності³⁶, ідея субстанції та ін.), які визначають умови і межі «можливого досвіду». Досліджує також розум, який потребує абсолютної завершеності досвіду, і дає критику його ілюзій і помилкових висновків, коли відривається від чуттєвої основи пізнання і прагне до пізнання надчуттєвого – душі, світу як цілого і Бога. Кант далекий від однозначної негативної оцінки помилок розуму, в яких він вбачає прагнення до безмежного розширення знання. Ідеї розуму мають для природознавства регулятивне, спрямувальне значення. Істинним предметом філософії, за І.Кантом, є вчення про апріорні, раціональні структури і діалектику розуму.

Розуміючи, що його вчення прагне обмежити розум, І.Кант вважав: те, що втрачає пізнання, виграє віра. Якщо Бог не може бути сприйнятим ні в якому досвіді, не належить до світу явищ, то, за І.Кантом, неможливий не лише ніякий доказ, а й будь-яке спростування його існування. Релігія є предметом віри, а не науки. Вірити в Бога, за І.Кантом, не лише можливо, а й необхідно, тому що без віри неможливо примирити вимогу моральної свідомості з фактами зла, що панує в людському житті.

Слід зазначити, що мотиви, згідно з якими Кант розвиває свою критику розуму, не зводяться до того, щоб підпорядкувати розум вірі. Він прагнув з’ясувати: по-перше, джерела різних видів знання – наукового і філософського; по-друге, засади достовірності знання в математиці і в природознавстві; по-третє, з’ясувати форми і категорії наукового мислення.

Філософія людського «Я» Фіхте та ідеалізм Шеллінга

Фіхте створив систему суб’єктивної ідеалістичної діалектики (свою філософію він називав реал-ідеалізмом, ідеал-реалізмом або науковченням). Він заперечував кантівську «річ у собі», виходячи з ідеї примату практичного розуму перед теоретичним. Фіхте вважав найвищою властивістю розуму інтелектуальне споглядання (або інтелектуальну інтуїцію).

Основою буття, за Фіхте, є «абсолютне Я», що виступає тотожністю всіх окремих людських «Я» («емпіричних Я»). Фіхтенське «Я» не тільки розум, але і воля, не тільки пізнання, але і дія. Отже, головним поняттям його філософії є самосвідомість, «Я», а головна властивість – діяльність. Все, що безпосередньо не є «Я», за Фіхте, є «не-Я», продукт «Я». Уся діалектика реалізується, по суті, в сфері «Я», об’єктивна діалектика залишається поза полем зору Фіхте.

Шеллінг у своїй системі «трансцендентального ідеалізму» («філософії тотожності») заявляє, що ні суб’єкт (фіхтенське «Я»), ні об’єкт (фіхтенське «не-Я») не може бути прийнятий за вихідне, початкове. Таким вихідним може бути лише їх нероздільна єдність, тотожність. Ця вихідна тотожність є чимось досвідомим (адже свідомість є вже істотною ознакою відмінності суб’єкта від об’єкта), або, як вважає Шеллінг, «несвідомим». Цю ідею несвідомого він запозичив у Канта, який вважав, що предмет досвіду створюється несвідомою «продуктивною силою уяви». Ця першооснова має несвідоме хотіння та діяння. Ця абсолютна тотожність відрізняє себе від самої себе, внаслідок чого народжується природа. Історія природи вносить у вчення про природу ідею розвитку: природа передує виникненню людської свідомості. Шеллінг оголосив необхідною умовою дослідження природи пошук динамічних реальних суперечностей. Через це його філософія природи перетворюється на ідеалістичну діалектику природи.

Бог, за Шеллінгом, є розумом. Самосвідомість розуму – це самосвідомість Бога. Різниця між Богом і людиною в тому, що в Бога його особливість і свобода – безмежні, а в людини – обмежені.

Філософія абсолютної ідеї Г.В.Ф.Гегеля та антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха

На думку Гегеля, ані свідомість, ані матерія не є первинними. Головним поняттям його філософії є поняття абсолютної ідеї. Він прагнув довести, що мислення як субстанціональна сутність існує не поза світом, а власне в ньому самому, складаючи його внутрішній світ і виявляючись у всій багатогранності явищ дійсності. Гегель мав на меті створити універсальну «науку про абсолютну ідею», таку, яка б включала пояснення сутності Бога як буття абсолютної ідеї у сфері чистої думки («Наука логіки»), природи як «інобуття» абсолютної ідеї («Філософія природи») та аналогічне пояснення суспільного життя («Філософія духу»).

Об’єктивно існуючу абсолютну ідею (абсолютний дух) він розглядає як універсальну духовну субстанцію світу, яка живе і розвивається відповідно до об’єктивних законів діалектики (закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, боротьби і єдності протилежностей, заперечення заперечення).

Мислення, згідно з Гегелем, «відчужує» своє буття у вигляді матерії природи, яка є «інобуттям» нібито об’єктивно існуючого мислення. З цієї точки зору розум – це не специфічна особливість людини, а першооснова світу, із чого робиться висновок: світ за своєю природою розумний, ідеальний. Усе дійсне – розумне, все розумне – дійсне, – найважливіша теза філософії Гегеля. Дійсним він називав не все, що існує, а лише найбільш важливе, суттєве, історично необхідне.

Отже, початковий пункт філософської системи Гегеля – ідеалістичне ототожнення буття і мислення, зведення всіх процесів до процесу мислення. Гегель обожнює процес пізнання, який здійснюється людиною, видаючи його за божественне самопізнання, а також пізнання людиною Бога і тим самим самого себе.

Згідно з Гегелем, абсолютна ідея – це духовний деміург³⁷, творець світу в його становленні й діяльному саморозвитку. Ступенями її саморозвитку є: логіка («у собі буття»), природа – інобуття абсолютної ідеї, дух (буття абсолютної ідеї, її буття як суспільної свідомості і самосвідомості).

Раціональним зерном гегелівської ідеалістичної діалектики є геніальні здогадки про взаємозв’язок, рух, розвиток явищ, про суперечності як джерело руху, розвитку, про перехід кількісних змін у якісні, про природу теоретичного мислення, а також логічних форм і категорій, через які вони здійснюється. Заслуговує на увагу і його вчення про тріаду, відповідно до якого кожен процес розвитку проходить три щаблі: тезу³⁸, антитезу³⁹ і синтез⁴⁰.

Таким чином, філософія Гегеля суперечливо поєднала в собі обґрунтування істинності релігійної філософії з теоретичним узагальненням розвитку науки, створенням системи абсолютного ідеалізму з діалектичним підходом до пояснення багатьох явищ об’єктивної дійсності, пізнання і мислення.

Одним із варіантів антропологічного матеріалізму є вчення Л.Фейєрбаха, в молоді роки учень і послідовник ідей Гегеля, згодом – його непримиренний критик. Він розглядав ідеальне, як висхідне з матеріального (матеріалізм, але себе не вважав матеріалістом – парадокс⁴¹).

Характерною рисою його антропологічного матеріалізму було розуміння людини, як вищого продукту природи, людина і природа знаходяться в єдності. Природа – основа духу. Вона ж повинна бути основою нової філософії, яка розкрила б земну сутність людини. Але природну сторону в людині Фейєрбах гіпертрофував⁴², а соціальну – недооцінив.

Із усіх людських почуттів він вирізняв почуття любові, маючи на увазі моральну любов. У праці «Сутність християнства» філософ концентрує увагу на проблемі моральної суті релігії, заявляючи, що не Бог створив людину, а людина – Бога. Таємницю християнства Фейєрбах вбачав в об’єктивації людиною своїх сил, найдавніший їм потойбічний, відчужений від самої людини сенс. За Фейєрбахом, релігія – не простий продукт людського невігластва. Вона має і позитив: рекомендації гідного відношення між людьми, особливо на основі любові.

Сконцентрувавши увагу на людині, на її почуттях дружби і любові, філософ прагнув на цих морально-психологічних основах створити теорію справедливого суспільства.

У своєму вченні Фейєрбах стверджує, що природа – це єдина реальність, а людина – її закінчення. Природа вічна і нескінченна в просторі. Між матерією і рухом існує безперервний зв’язок тощо.

Заслуга філософії Фейєрбаха полягає в тому, що єдиним, універсальним і найвищим предметом філософії вона вважала людину і природу як її основу.

У цілому історичне досягнення німецьких філософів цього періоду полягає в тому, що саме вони розробили діалектичний метод. Кант намагався обґрунтувати ідеалістичну діалектику понять у своєму вченні про антиномії чистого розуму. Фіхте вклав в ідеалістичну діалектику розуміння розуму як руху від тези через антитезу до синтезу. Найбільш розвиненого вигляду діалектика набуває у Гегеля. Разом з матеріалізмом Фейєрбаха діалектика Гегеля стала продуктивною основою для подальшого розвитку філософської думки.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

• Вкажіть на особливості розвитку філософії Нового часу.

• В чому полягали відмінності між емпіризмом і раціоналізмом у філософії Нового часу?

• Поясніть суть деїзму, дуалізму та пантеїзму.

• Вкажіть на відмінності між натуралізмом та суб’єктивізмом.

• У чому полягає метод продукування знань Френсіса Бекона?

• Яка різниця між індуктивним та дедуктивним методами пізнання?

• Які «привиди» за Ф.Беконом перешкоджають розвитку науки?

• В чому полягає концепція суспільної угоди Томаса Гоббса?

• У чому проглядається сенсуалізм Джона Локка?

• Чому Джордж Берклі стверджував, що всі речі є «вторинними»?

• Що таке механістичний світогляд?

• Що таке монади?

• Зазначте особливості філософії Просвітництва.

• Виділіть те, що об’єднує позиції Р.Декарта та Д.Дідро.

• Проаналізуйте погляди на людину та суспільство у філософії Просвітництва.

• Що спричинило виникнення Німецької класичної філософії?

• Чому І.Кант вважав, що аби розширити межі віри слід обмежити розум?

• Що таке філософія людського «Я» у Фіхте?

• Чому філософську систему Шеллінга називають ідеалістичною?

• Що таке «абсолютна ідея» Г.Гегеля?

• Як ви усвідомлюєте антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха?

• У чому полягає історичне досягнення німецьких класиків?

ТЕМА: ФІЛОСОФІЯ ХІХ – ХХ СТОЛІТЬ