31. Розвиток сільського господарства Росії у першій половині хіх століття.

У першій половині XIX століття сільське господарство залишалося головною галуззю російської економіки. Приблизно 90% населення країни складали селяни. Розвиток сільськогосподарського виробництва відбувалося в основному екстенсивними методами, за рахунок розширення нових посівних площ, які збільшилися за півстоліття на 53%, переважно в південних і східних районах. Впровадження нових методів обробки грунту, нових сортів сільськогосподарських культур відбувалося дуже повільно.  Частими були неврожаї, які призводили до масового голоду селян, загибелі худоби (1820-1821, 1833, 1845, 1849, 1855). Основний агротехнічної системою залишалося традиційне трипілля, де-не-де ще зберігалася вируб (у Сибіру), а в степових районах - перелогова система. Тваринництво мало переважно натуральний характер, тобто худобу вирощувався для домашнього споживання, а не продаж. До середини XIX століття сільське господарство почало поступово змінюватися. Розширювалися посіви технічних культур - хмелю, тютюну, льону, а в 1840-ті роки значно зросли посіви картоплі, який став не тільки «другим хлібом» для селян, але й сировиною для харчової промисловості. Збільшувалися посіви нової культури - цукрових буряків, особливо на Україну і на півдні Черноземья. З'явилися підприємства з переробки цукрових буряків. Перший завод з виробництва бурякового цукру був побудований в Тульській губернії в 1802 році, до 1834 року було побудовано 34 заводи, а в 1848 році їх було понад 300. На селі почали впроваджуватися нові машини: молотарки, віялки, сіялки, жатки та ін Збільшився питома вага найманих працівників. У 1850-х роках їх кількість досягала 700 тис. чоловік, в основному приходили на сезонні роботи у південні, степові, заволзькі губернії, до Прибалтики. Повільно тривав процес спеціалізації окремих регіонів на виробництві різних видів сільськогосподарських культур: у Заволжя і в степових районах Росії все більше уваги приділялося вирощування пшениці, в Криму і Закавказзі - виноградарству і шовківництву, біля великих міст - торговому городництва, птахівництва. У 1820-х роках стає очевидним, що можливості розвитку поміщицьких господарств, заснованих на кріпосній праці, практично вичерпані. Помітно знижувалася продуктивність праці на панщині, селяни шукали всілякі приводи ухилитися від неї. У той час як поміщик був кровно зацікавлений у збільшенні виробництва сільськогосподарської продукції на продаж, і в першу чергу - зерна, селяни все менше виявляли старання в роботі. Кризові явища відчували і ті господарства, в яких переважала оброчна система. У міру розвитку селянських промислів серед працівників зростала конкуренція, і заробітки селян-оброчніков падали, отже, вони все менше платили грошову ренту поміщикам. Все частіше стали з'являтися поміщики-боржники, які не могли повернути борги в кредитні установи. Так, якщо на початку XIX століття в заставі перебували всього 5% кріпосних селян, то в 1850-х роках - вже понад 65%. Безліч маєтків продавалися з молотка за борги.