58. Консервативний та ліберально-опозиційний напрям суспільної думки другої чверті хіх століття.

На рубежі 30-40-х років відбувається помітне пожвавлення ідейної життя російського суспільства. До цього часу вже чітко окреслилися такі течії та напрямки російської суспільно-політичної думки, як охоронне, ліберально-опозиційний, і покладено початок формуванню революційно-демократичної течії. Ідейним виразом охоронного напрямку була так звана теорія "офіційної народності". Принципи її були коротко сформульовані в 1832 р С. С. Уваровим - православ'я, самодержавство, народність. Однак основні положення її були викладені ще раніше, в 1811 р, Н. М. Карамзіним в його "Записці про давню і нову Росії". Уваров додав лише поняття "народність", за яку виступали всі напрямки російської суспільної думки - від реакційної до революційної, вкладаючи в це поняття абсолютно різний зміст. Охоронний напрямок "народність" трактував як прихильність народних мас до "споконвічно російських засад" - самодержавства і православ’я. "Офіційна народність" спекулювала на наївному монархізмі широких мас, в першу чергу селянства, прагнула зміцнити їх в його свідомості, розглядалася самим її автором С. С. Уваровим як осатнній порятунок проти проникнення з Заходу і поширення в Росії "руйнівних" ідей. Соціальна задача "офіційної народності" полягала в тому, щоб довести споконвічність, законність кріпацтва і монархічного правління. Самодержавство і кріпацтво називалися "священними і недоторканними". Патріархальна, "спокійна", без соціальних потрясінь Росія протиставлялася "бунтівному" Заходу. Головним у теорії "офіційної народності", був сам Микола I. Основними "тлумачами" теорії "офіційної народності" були професора Московського університету - філолог Шевирьов та історик Погодін, журналісти Греч і Булгарін. Погодін доводив споконвічність в Росії самодержавства, починаючи з Рюрика. Теоретики "офіційної народності" доводили, що в Росії панує найкращий порядок, згідно з вимогами релігії і політики. Кріпацтво хоча і потребує поліпшення, але зберігає багато патріархального, і хороший поміщик краще охороняє інтереси селян, ніж вони змогли б зробити це самі. Криза цієї теорії настала під впливом військових невдач в роки Кримської війни, коли неспроможність миколаївської політичної системи стала зрозумілою навіть її прихильникам. У кінцевому результаті "офіційній народності" не вдалося поневолити людей духовно, незважаючи на потужну підтримку з боку уряду. Всупереч їй йшла величезна розумова робота, народжувалися нові ідеї, як, наприклад, ідеї слов'янофільства і західництва, яких об'єднувало неприйняття миколаївської політичної системи. Слов'янофіли - представники ліберально налаштованої дворянської інтелігенції. Слов'янофільство - опозиційна течія в російській громадській думці, яка виступали за скасування кріпосного права зверху і проведення інших, буржуазних за своєю сутністю, реформ (хоча суб'єктивно слов'янофіли виступали проти буржуазного ладу, особливо західноєвропейського зразка) в області суду, адміністрації, виступали за свободу слова і друку. Вихідною датою слов'янофільства як ідейного спрямування в російської громадської думки слід вважати 1839, коли два його основоположника, Олексій Хомяков та Іван Киреевский, виступили зі статтями, в яких були сформульовані основні положення слов'янофільської доктрини. Остаточно ж слов'янофільство сформувалося в 1845 р до часу випуску трьох слов'янофільських книжок журналу "Москвитянин". Журнал не був слов'янофільських, редактор його М. П. Погодін охоче надавав слов'янофілами можливість друкувати в ньому свої статті. Слов'янофільство як ідейно-політична течія російської громадської думки сходить зі сцени приблизно до середини 70-х років XIX ст. Основна теза слов'янофілів - доказ самобутнього шляху розвитку Росії. Слов'янофіли висунули тезу: "Сила влади - царю, сила думки - народу". Це означало, що російський народ не повинен втручатися в політику, надавши монарху всю повноту влади. Але і самодержець повинен правити, не втручаючись у внутрішнє життя народу, рахуючись з його думкою. Звідси вимога скликання дорадчого Земського собору, який повинен виражати думку народу, виступати в ролі "порадника" царя; звідси і їхня вимога свободи слова і друку, які забезпечують вільне вираження громадської думки. Слов'янофіли зовсім не вважали, що майбутнє Росії в її минулому. Вони закликали йти вперед по тому "самобутнього" шляху, який гарантує країну від революційних потрясінь. Всі спроби видання слов'янофільських газет і журналів негайно припинялися. Слов'янофіли піддавалися гонінням в умовах посилення реакційного політичного курсу під впливом західноєвропейських революцій 1848 1849 рр. Це змусило їх на час згорнути свою діяльність. Західництво, як і слов'янофільство, виникло па рубежі 30-40-х років XIX ст. Московський гурток західників оформився в 1841 - 1842 рр. Сучасники трактували західництво дуже широко, включаючи в число західників взагалі всіх, хто протистояв в своїх ідейних суперечках слов'янофілам. За своїм соціальним походженням і положенням більшість західників, як і слов'янофілів, відносилися до дворянської інтелігенції. У число західників входили відомі професора Московського університету – історики Грановський, Соловйов, філолог Буслаєв, письменники Панаєв, Тургенєв, Некрасов. Західники протиставляли себе слов'янофілам в суперечках про шляхи розвитку Росії. Вони доводили, що Росія хоч і "запізнилася", але йде по тому ж шляху історичного розвитку, що і всі західноєвропейські країни, боролися за її європеїзацію. Особливо вони критикували погляди слов'янофілів на характер конституційного устрою.