92. Конституція Ларс-Мелікова.

Олександр II, після замаху на нього Степана Халтуріна, скликав спеціальну нараду для вироблення заходів придушення тероризму в країні. 12 лютого 1880 була утворена "Верховна розпорядча комісія з охорони державного порядку та громадського спокою". На чолі її був поставлений харківський генерал-губернатор M. Т. Лоріс-Меліков, який здобув популярність як талановитий воєначальник під час російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Він очолив також і Надзвичайну слідчу комісію у справі про вибух в Зимовому палаці, а незабаром зайняв пост міністра внутрішніх справ. Лоріс-Меліков вважав, що не можна діяти тільки одними репресивними методами, слід проводити більш гнучку політику. Комісія Лоріс-Меликова пропрацювала до 1 травня 1880, провівши всього 5 засідань. Указом 6 серпня 1880 вона була закрита. 22 січня 1881 Лоріс-Меліков представив Олександру II доповідь, в якій підбив підсумки діяльності Верховної розпорядчої комісії та виклав проект "умиротворення" країни. Пропонувалося створення двох тимчасових підготовчих комісій (фінансової та адміністративної) з представників земств і призначених урядом чиновників для вироблення плану перетворення губернського управління, перегляду земського і городового положень, а також законоположень по окремих господарських і фінансових питаннях. Далі передбачалося залучити від 10 до 15 представників земського і міського управління до участі у розгляді цих законопроектів у Державній раді. Особлива нарада, скликана 5 лютого 1881 Олександром II, схвалила ці заходи. 17 лютого вони були затверджені царем, який призначив на 4 березня 1881 обговорення плану Лоріс-Мелікова про створення при Державній раді комісії виборних від земств з правом дорадчого голосу для розробки законопроектів, зазначених "найвищої волею" царя. Цей план дістав поточну назву "конституції Лоріс-Меликова". Обговорення проекту Лоріс-Мелікова відбулося вже при новому імператорі. 8 березня 1881 в Комітеті міністрів під головуванням Олександра III відбулося обговорення проекту. На захист проекту висловилися, крім самого Лоріс-Мелікова, військовий міністр Д. А. Мілютін, міністр народної освіти А. А. Сабуров і міністр фінансів А. А. Абаза. З різкою критикою проекту виступив граф С. Г. Строганов, який заявив, що цей проект "веде прямо до конституції". Строганова підтримав Олександр 111. Побєдоносцев обрушився не тільки на представлений Лоріс-Меликова проект, а й взагалі на всі реформи 60-70-х років, особливо на селянську, земську і судову, назвавши земства і суди "небезпечними говорильнями". Проект Лоріс-Меликова був відкинутий, точніше, був переданий на розгляд до Особливу комісію, яка жодного разу не собіралась.На наступний день Лоріс-Меліков подав цареві прохання про свою відставку.

93. Зовнішньополітична програма о.П. Ізвольського

Ізвольський Олександр Петрович (1856-1919) - російський державний діяч і дипломат. Перші кроки Ізвольського на посаді міністра закордонних справ були пов'язані із завданням стабілізувати міжнародне становище Росії. Вимагалося вжити термінових заходів для запобігання нової війни з боку Японії, усунення небезпечної напруженості у відносинах з Німеччиною. Нарешті, слід було зупинити Англію в її триваючому наступі на позиції Росії, насамперед у Персії. Ізвольський усвідомлював, що Росія нездатна проводити активну політику одночасно на Далекому Сході, у Середній Азії і в Європі. Він був переконаним прихильником європейської орієнтації Росії. У Європі були зосереджені її основні інтереси і назрівали серйозні міжнародні конфлікти. Зовнішньополітична програма Ізвольського визначалася необхідністю забезпечити країні тривалий мирний перепочинок, тривалість якого він визначав в 10 років. Практична реалізація цього завдання представлялася Ізвольським у вигляді політики неприєднання до двох ворожих в Європі блоків держав і укладання з ними угод щодо спірних питань, а також вирішення протиріч з Японією на Далекому Сході і узгоджених дій з Австро-Угорщиною на Балканах. Основою європейської рівноваги залишався союз Росії з Францією. Після утворення англо-французької Антанти російській дипломатії доводилося балансувати між своєю спільницею і недавнім непримиренним ворогом - Англією. Росія потребувала підтримки Англії для стабілізації становища на Далекому Сході. Курс на угоду з Англією означав поворот у зовнішній політиці країни. Однак впливові консервативні кола в Росії наполягали на необхідності в умовах революційної кризи зберегти і зміцнити узи з монархічними урядами Німеччини та Австро-Угорщини. Ізвольський повинен був рахуватися з цими поглядами. Він також зайнявся реорганізацією власного відомства, в якому панували "застій і розкладання". Міністр поставив на сучасний рівень інформаційну службу міністерства, ввів у практику систематичну розсилку копій основних дипломатичних документів у закордонні представництва. Йому вдалося змінити всю міністерську верхівку. Новий міністр скоротив число дипломатичних місій в Німеччині і збільшив кількість штатних консульств за кордоном. Це підвищило ефективність роботи МЗС. Перший етап переговорів Росії, що почалися в травні - червні 1906 з Англією, Японією і Німеччиною, можна розглядати як період дипломатичного підйому і виявлення взаємних вимог. Слабкість зовнішньополітичних позицій Росії диктувала Ізвольському тактику висування на переговорах спочатку неголовних питань, а також переконання урядів трьох держав в тому, що політика угоди з кожною з них не спрямована проти іншої і не має на меті порушити сформоване в Європі і на Далекому Сході співвідношення сил. Тактика лавірування підказувала Ізвольському і дипломатичні методи її здійснення - інтенсивні і систематичні особисті контакти зі своїми зарубіжними колегами і главами урядів вперше застосовані в таких великих масштабах російським міністром закордонних справ. Але найважчим для Ізвольського стало подолання опору в правлячих колах Росії своєму новому курсу при виробленні умов угоди з Англією і Японією. При виробленні та обговоренні умов угод з Японією і Англією Ізвольський проявив гнучкість, наполегливість і особливо вміння переконувати. Він майстерно використав пресу, переконавши громадськість в користі зближення з Англією і Японією. Підхід Ізвольського до вироблення умов угод відрізнявся реалізмом. Віддаючи собі звіт в ослабленні позицій Росії в Середній Азії, необхідність відмови, хоча б тимчасового, від активної політики в цьому регіоні, але в той же час і захисту вже проведених завоювань, він погодився на англійську пропозицію про розподіл Персії на три зони : північну ("російську"), південну ("англійську") і нейтральну, з рівними можливостями для двох країн. Принцип закріплення status quo поширювався і на Тибет, територіальну недоторканність якого під суверенітетом Китаю визнали Росія і Англія. Практично позиція Ізвольського полягала у тому, щоб не форсувати переговори з Англією, не поліпшивши спочатку відносин з Німеччиною, причому рівно настільки, наскільки необхідно, щоб не посіяти ілюзій в Німеччині про можливість відродження монархічного Союзу трьох імператорів і в той же час не порушити підозр Антанти . Одночасно передбачалося не допустити антинімецької спрямованості угоди з Англією. У переговорах з Японією і Англією ставилася мета використовувати залежність Токіо від Лондона і Парижа, зацікавленість Антанти в якнайшвидшому поверненні Росії до Європи; тому потрібно було координувати переговори з обома країнами, надавши їм певну синхронність, віддаючи пріоритет угоді з Британією, бо це просуне і результат російсько-японської угоди. І все ж дипломатичне мистецтво Ізвольського зазнало поразки на переговорах з Німеччиною. Масштаби і гострота протиріч між двома державами, а головне - союз з Францією і курс на політичне зближення з Англією обмежували застосовувану російським міністром тактику. Зважаючи на кардинальні розбіжностей з головних питань (балканського і близькосхідного) Ізвольському довелося задовольнитися укладенням так званого Балтійського протоколу (жовтень 1907) про підтримання status quo в районі Балтики, який не мав принципового значення для взаємин Росії та Німеччини. Ізвольський в жовтні 1907 року в доповіді Миколі II висловлював упевненість, що Росія відтепер отримала "повну свободу дій" і "повернула собі місце, належне їй в ряді великих Європейських держав". Деякою ейфорією від власних успіхів міністр заразив царя. Для Извольского це обернулося втратою обережності і реалізму в оцінці міжнародної обстановки і дійсного стану країни, за що йому довелося заплатити міністерським кріслом. Після відставки в 1910 році Извольский завершив свою кар'єру послом Росії в Парижі, де сприяв зміцненню Антанти в період підготовки Першої світової війни, а в 1919 році Ізвольський помер.