50. Посилення політичної реакції в 1848-1855 рр.

Революційні потрясіння 1848-1849 рр в Зах. Європі. спровокували підняття нової хвилі народного невдоволення в Росії, яке посилювалося епідеміями, неврожаями і голодом ( 1848 – 160 селянських бунтів). 1848-1855 рр. ознаменували подальше посилення реакційного політичного курсу самодержавства. В першу чергу – посилення нагляду за друком і просвітою. В лютому 1848 р. був створений тимчасовий таємний комітет ( Меншиков) для проведення ревізії цензурного відомства, на його основі був впроваджений постійний " Комітет для вищого нагляду за духом і направленням друкованих в Росії видань" (Бутурлін). Цей Комітет розглядав ті видання, які уже пройшли заздалегідь цензуру ( всі друковані видання: оголошення, запрошення, сповіщення). За 1848-1854 рр. Комітет розглянув більше 10 тис. книг. він також здійснював таємний нагляд за діяльністю органів цензурного відомства, мав право штрафовувати цензорів. Настала пора " цензурного терору". Піддавалася штрафуванню навіть благосприятливі газети. Салтиков-Щедрін був відправлений в Вятку за повість " Запутанное дело", та ж участь застала і Тургенєва, Самаріна, Аксакова. Були прийняті міри для зупинення зв'язків із Зах. Європою: іноземцям заборонений в'їзд в Росію, а росіянам – виїзд. Ті, що знаходилися закордоном мали повернутися в Росію, під страхом втрати російського підданства і конфіскації майна. Сурове обмеження було накладене на вищу освіту: ліквідовані залишки університеської автономії, скорочений прийом студентів в університети, підвищена плата за навчання, посилення нагляду за студентами і професорами, всі лекції і програми проходили строгу перевірку. З університетських програм були виключенів курси політеконміки, філософії, іноземного права. В травні 1848 р. обмежена к-ть студентів в університетах ( 300 ос. на універ.). Ходили чутки, про їх повну ліквідацію. Уваров ( міністр народної просвіти) написав статтю на захист університетів, що сппинила дії Миколи І, але цар виніс за таке Уварову догану, після чого останній подав у відставку. Всі ці реакційні міри не змогли подавити опозиційні і демократичні ідеї, які особливо зросли під час Кримської війни. Сис-ма Миколи І не витримала цього випробування.

51. Східне питання у зовнішній політиці Росії у другій чверті хіх століття.

В другій половині 20-х років центральне місце в політиці Росії займала проблема взаємовідносин з Османьскою імперію, яка загостарилася із грецьким повстанням. Греки терпіли великі поразки від турецьких і єгипетських військ. Одночасно безрезультатно завершилась Петербурзька конвенція(1824-1825рр.). Відень, Берлін і Париж відхилились від призиву Петербурга здійснити втручання держав в вирішення цього питання, щоб стабілізувати положення на близькому сході і врятувати Грецію. З царюванням Миколи І почалися активні переговори між Росією і Великобританією, які закніилися підписання Петербурзького протоколу в квітні 1826 року, за яким Греція мала отримати автономію,а її населення – свободу торгівлі, захист майна, право викупу землі у турецьких володарів. Протокол передбачав військове втручання двох держав на користь Греції. Важливою для Росії була можливість втручання в справи Османської імперії з метою захисту греків. Англійський уряд всяко тормозив реалізацію на практиці цієї згоди. В жовтні 1826 року булла підписана Аккерманська російсько-турецька конвенція за якою Туреччина зобов'язувалася виконувати умови Бухарестського мирного договору – особливі привілеї Дунайських князівст і внутрішнє самоуправління Сербії. Було проговорено право нечорноморських держав, які торгували з Росією вільно проводити свої кораблі через Босфор і Дарданеллу. В липні 1827 року Росія, Англія і Франція заключили Лондонську конвенцію, у якій знову проголошувався принцип автономії Греції і передбачалася можливість застосування насильницких заходів проти Порти. Росія мала право самостійно виступати на захист греків. Внаслідку, Туреччина відхилила ультиматум союзників, її війська продовжували бойові дії і захопили велику частину Пелопонеського півострова. 8 жовтня 1827 року була направлена російсько-англійско-французька ескарда, яка розгромила турецько-єгипетський флот в Наваринській бухті. Ця поразка Туреччини налякала Англію і Францію, тому вони виступили з заявою припинення акцій проти Туреччини., яка закрила проливи для проходу російських суден. В грудні 1827 року Туреччина звернулася до підданих з закликом почати війну протии невірних – російсько-турецькі відносини були розірвані. 26 квітня 1828 року Росія оголосила війну Османській імперії. Обидві сторонни не були готові до війни. Незважаючи на це російьска армія перевершувала турецьку по бойовій майстерності і моральному духу. Головний штаб робив ставку на Балканський театр військових дій. Сподівалися, що поява російської армії за Дунаєм змусить Порту здатися. Російська армія під командуванням Вітгенштейна вторглася в Молдову. Також активним був російський морський флот. Балтійська ескарда знаходилася біля берегів Греції, блокувла Дарданеллу. Чорноморський флот сковував дії турецької армії на Чорнорму морі. Влітку 1829 року російські війська перейшли через Балкани. 8 серпня турки взяли Адріанополь. На Кавказі російська армія також досягла певних успіхів: захопили Анапу, вплала фортеця Карс. Туреччина зазнала поразки на Балканах і Кавказі. 2 вересня 1829 року був підписаний Адріанопольский мирний договір. Він закріпив російський успіх на Балканах і Кавказі, Росія отримала дельту Дуная, Чорноморське узбережжя Кавказу, східну Арменію. Порта відмовилася від перетензій на раніше завойовані землі Закавказзя. За цим договором гарантувлась автономія Греції, Сербії, Дунайських князівств, Туреччина зобов'язувалась виплатити контрибуцію Росії. Не менш важливою була Балканська проблема. Росія зіткнулася з протидіями її політиці на Близькому Сході із сторонни європейських держав. Після війни Росія взяла курс на встановлення і укріплення міждержавних зв'язків з Туреччиною: достроково виведені російська війська з Дунайських князівств, скорочені розміри контрибуцій. У 1832 році виникає перший турецько-єгипетський конфлікт, під час якого Порта звернулася з допомогою до європейських країн. Останні підтримали цілісність Османської імперії, кожна з них хотіла отримати політичні і економічні переваги в Туреччині. Росія надала допомогу Туреччині. В травні 1833 року – згода між Туреччиною і Єгиптом. Як наслідок 26 червня 1833 року був підписаний Ункяр-іскелесійський договір на 8 років між Росією і Туреччиною( росія отриала вигідний для неї реим чорноморських продивів, султан повинен був закривати по вимозі росії босфор і дарданеллу для проходу військових кораблів західноєвропейських держав). У вересні 1833 року між Росією і Австрією булла підписана Мюнхенгрецька конвенція(цілісність османської імперії, домовленість про спільні дії у випадку повалення Турчеччини). Після підписання Ункяр-іскелесійскього договору європейські держави посилили проникнення в Туреччину і хотіли знищити цей договір. У другій половині 30-х років сформувалися два табори на Близькому Сході: 1-Росія за політичний вплив в Константинополі, 2 – Англія , Франція за колоніальні протиріччя в Єгипті, Сирії і Лівані. Англія вела антиросійську компанію, тому до кінця 30-х років західні держави послабаили вплив Росії на Константинополь. Російська влада зберігала «свободу рук» і не терпіла втрчання в турецько-російські відносини європейських країн. Але із появою другого турецько-єгипетського конфлікту(1839), вона відмовляється від політики «свободи рук», шукає союзників ( Англія). 1840-1841 рр – підписання 2-ох Лондонських конвенцій. 1840- перша – проти Франції і Єгипту(проголошення міжнародного принципу закриття проливів для військових кораблів Росії, цілісність Туреччини). 1841 – друга конвенція( закрили проливи для військових кораблів у мирний час, ослабла Османська імперія). В наслідку – Росія не могла обговорювати питання проливів з Туреччиною, ізолювався флот Росії в Чорноморському басейні. Росія почала реалізовувати політику зімни нового режиму проливів. В цей час послабився вплив Росії на Балканах. Вона занадто сильно опікувалася державами на Балканах і тому вони прагнули позбутися від цього тягаря. Відносини із Сербією стали псуватися в середині 30-х років. Посланець від Росії давав поради Сербії покорюватися Порті і не прагнути до автономії, що призвело до посилення тут англійського, французького і австрійскьго впливу. Росія не закрпилися в Греції, тому що після революції 1843 року, Микола І тільки через рік визнав нову політичну систему в Греції. Послабився впоив і на Дунайських князівствах. В 1834 році Кисильов повернувся в Росію, а російськиі війська покинули князівства. В 30-40-х роках Болгарія залишилася для Росії закритою територією. Зв’язок здійснювався тільки через церкву. До початку 50-х років Росії вдалося зберегти свій вплив лише в Чорногорії. Таким чином, політичні успіхи Росії на Близкьму Сході, які досягнуті в 30-40-ві роки ослабилися.