2. Військові втрати

3. Економічні слідства.  розлад фінансової системи, збільшення інфляції, росту податків.

4. Соціально-політичні наслідки виявилися найбільш важкими для уряду. Невдала війна наблизила революцію. У першій половині 1905 значна частина страйкарів і демонстрантів, в тому числі під час січневих подій, вимагала припинення війни з Японією. Чергові поразки російських військ на Далекому Сході приводили до нових спалахів протестів. Непопулярною війною були викликані заворушення в армії. Похитнувся авторитет самодержавного монарха.

79. Революційні події 1905-1906 рр. В Росії.

Три етапи революції: I етап (Кривава неділя — жовтень 1905): Страйки; селянські виступи; повстання на броненосці «Потьомкін».II етап (Маніфест Миколи II від 17 жовтня 1905 року — 10 грудня): Робітничі страйки та мітинги; утворення Рад робітничих та селянських депутатів; виступи на флоті, повстання крейсера «Очаків» під проводом лейтенанта Шмідта; повстання саперів (Б. Жаданівський). III етап (січень 1906 — 3 червня 1907): Спад та знищення здобутків революції. Події революції стали наслідком загальнодержавної кризи, яка загострилась на початку 20 ст., у зв'язку з економічною кризою 1900—1903 у Росії та поразкою в Російсько-японській війні 1904—1905. Безпосереднім каталізатором революційних протестів стали події Кривавої неділі (1905). Початок революції поклали події 9(22) січня 1905 у Петербурзі. Цього дня була розстріляна багатотисячна мирна демонстрація робітників, що направлялись з петицією до царя, у якій містилося прохання поліпшити умови їхнього життя. Демонстрацію очолював священик Георгій Гапон. Було вбито понад 200 чоловік і кілька сотень поранено. Кривава неділя у столиці викликала хвилю обурення у всій імперії. Країною прокотилась хвиля страйків, які охопили й українські міста, зокрема Катеринослав, Харків, Київ, Миколаїв, Одесу. Страйкарі висунули не тільки економічні, а й політичні гасла (особливо у першій половині жовтня 1905). Одночасно з робітничими страйками розгортався і селянський рух: селяни палили поміщицькі маєтки, господарські будівлі, ділили між собою панські й державні землі. Селянські заворушення у 1905 охопили більше половини всіх повітів України. Широкого розмаху набув і студентський рух — студенти вимагали автономії університетів, брали участь у робітничих мітингах і демонстраціях. Активізували свою діяльність опозиційні політичні сили — від об'єднань земських діячів до соціал-демократів і соціалістів-революціонерів. Революційні настрої, які охопили армію і флот, посилились внаслідок невдач у війні з Японією та укладення Портсмутського мирного договору 1905, що призвело до втрати Ляодунського п-ва та Південного Сахаліну. 14 червня 1905 р. у одеському порту вибухнуло повстання на панцернику «Потьомкін». Серед керівників повстання були українці Вакуленчук та Матюшенко. Армія перестала бути надійною опорою самодержавства. Намагання уряду зупинити революцію оголошенням 6 серпня 1905 маніфесту про скликання дорадчої Державної Думи не дали результатів. У середині жовтня країна була охоплена загальним політичним страйком, в якому взяло участь близько 2 млн робітників. Під час страйку виникли організації класового типу — Ради робітничих депутатів, керівництво якими намагались здійснювати революційні партії — соціал-демократи, есери, анархісти. У ряді міст страйковий рух супроводжувався сутичками з військами. Найбільшого розмаху збройні виступи набули в грудні у Москві, Харкові, Катеринославі, Олександрівську. У Горлівці бойові дії між озброєними робітниками та урядовими військами завершились численними жертвами з обох боків. Восени 1905 селянський рух охопив понад третину повітів європейської частини імперії. В Україні було зареєстровано близько 300 випадків розгрому поміщицьких маєтків. На придушення селянських заворушень уряд кинув регулярні військові частини і численні підрозділи поліції. Один із найбільших виступів відбувся в грудні 1905 у с. Великі Сорочинці на Полтавщині. У сутичці з каральним загоном там загинуло 63 селянина. У жовтні-листопаді 1905 відбулись нові заворушення у військових частинах, що розміщувались у Кронштадті, Севастополі, Києві, Полтаві, Харкові. В цих умовах царський уряд змушений був піти на поступки. 17(30). 10. 1905 Микола ІІ видав маніфест, в якому проголошувалось надання Державній Думі законодавчих прав (проект скликання дорадчої Думи, т.зв. Булигінської, не був реалізований), розширення виборчих прав громадян, демократичні свободи — свободу совісті, друку, зібрань та об'єднань. Однак у своєму ставленні до маніфесту російське суспільство не було єдиним. Отримавши гарантії конституційного правління і готуючись до виборів у Думу, ліберальна опозиція проголосила створення політичних партій — конституційних демократів (кадетів) і «Союз 17 Октября» (октябристів) та намагалась перевести революційний рух на мирний конституційний шлях. Деякі політичні сили, зокрема більшовицька партія, пропагували радикальні методи боротьби з урядом, закликали до збройних виступів (такі відбулись у Москві, Нижньому Новгороді, Красноярську), відмовляючись брати участь у виборах. Активізувались і крайні праві, шовіністичні організації, насамперед «Союз русского народа», які організували ряд антиєврейських погромів, проводили промонархічні та антисоціалістичні демонстрації. Маніфест 17.10.1905 сприятливо позначився на розвитку українського національно-визвольного руху. Ще в березні 1905 Російська академія наук надіслала урядові доповідь, де стверджувалось, що українська мова є самостійною слов'янською мовою і рекомендувалось відмінити антиукраїнські розпорядження 1863 і 1876. Активізувалась діяльність українських політичних партій. У січні 1905, відколовшись від Революційної української партії, до складу Російської соціал-демократичної робітничої партії на основі окремого статусу, як національна організація, увійшла Українська соціал-демократична спілка. Після виходу з РУП «Спілки» у грудні 1905 була утворена Українська соціал-демократична робітнича партія, яка проголосила себе єдиною правочинною політичною організацією українського пролетаріату. Наприкінці 1905 виникла Українська радикально-демократична партія. Всі українські політичні організації у національному питанні домагались національно-територіальної автономії України у складі Російської держави. У грудні 1905 був опублікований виборчий закон, на основі якого наприкінці лютого — на початку березня 1906 відбулися вибори до І Державної Думи, що проходили в умовах урядових репресій. Ліві партії бойкотували вибори. Найбільше місць здобула партія кадетів. Впливовою була група селянських депутатів, які об'єднались у фракцію трудовиків. Діяльність Думи тривала лише 72 дні. II Державна Дума, вибори до складу якої відбувались у січні-лютому 1907, виявилась ще більше лівою та опозиційною, ніж перша. Царський маніфест від 3.6.1907 про розпуск II Думи ознаменував відмову царизму від реформ та остаточну поразку революції 1905-07.