258 Словник ключових термінів

ною для філософської антропології, екзистенціалізму та персоналізму в усіх їх національних різновидах, закономірним є висновок, що М. інтегрує підходи філософської антропології, екзистенціалізму й персоналізму. М. може бути поділена на персоналістичну та комунікативну. Персоналістична М. досліджує людське буття у екзистенційно-особистісних вимірах — буденному, граничному, метаграничному; комунікативна М. вивчає умови й логіку комунікації між різними людськими спільнотами — в тому числі етноантропологічними. Тому комунікативна М. з необхідністю стає етноантропологією. Етноантропологія як М. є вченням про екзистекційно-світоглядну неповторність етносів і можливості комунікації між ними, враховуючи цю неповторність. Крім того, етноантропологія як М. є наукою про умови комунікації етносу і особистості в усій їх екзистенційній повноті, виходячи тим самим на актуальну проблему сьогодення — проблему прав людини. Розуміння етноантропології як М. не дає їй замкнутися у суто емпіричних формах, стати ідеологічно заангажованим вченням про біо-антропологічні відмінності етносів та рас. Персоналістична та комунікативна тенденції М. з'єднуються у М. статі, яка вивчає чоловіче та жіноче як духовне і душевне начала. М. як філософія статі досліджує причини внутрішньої самотності чоловіка та жінки і можливість гармонії між ними на рівні духовно-душевної взаємодії. При цьому філософські підходи поєднуються в М. з психоаналітичними.

Н. ХамІтов

МЕТАГРАНИЧНЕ БУТТЯ — вимір людського буття, в якому відбувається вихід за межі буденного буття з його безособовою завершеністю і граничного буття з його незавершеністю і усвідомленою екзистенційною відокремленістю. М. 6. є подолання замкненого характеру людського буття, який виражається у самодостатності владно-вольових актів та об'єктивації як творення продуктів культури. Творчість як об'єктивація у М. б. переходить у творчість як актуалізацію — само-творення і творення простору продуктивної комунікації. Розгортання М. б. можливе через феномени толерантності та любові, що означає глибинне очищення й олюднення буття людини через його роз-речевлення, де-об'єктивацію. Це — екзистен-ційиа катарсизація людського буття.

У М. б. процес транс цендування, який визначає людське буття взагалі, зазнає фундаментальної метаморфози. Людське буття стає не просто трансцендуванням і не просто само-трансцендуванням; воно стає антропо-трансценденцією — особистісним трансцендуванням, що входить у потаємні глибини особистості, а тому долає межі і буденного, і граничного буття людини, набуваючи при цьому гармонії, на яку є лише натяк у буденності І передчуття якої дано у дисгармонії граничних станів людини.

Н. Хамітов

Словник ключових термінів 259

САМОТНІСТЬ — екзистенційна ситуація людського буття, у межах якої відбувається зовнішнє чи внутрішнє відокремлення людей. Самотність е результатом колізій комунікації, що породжуються виявом людини у світі як неповторної особистості. Тому проблема С. є однією з вічних проблем людського існування. Вона стає надзвичайно актуальною саме в наш час — час деконструкції світоглядних орієнтирів і спроб знайти нові умови комунікації.

Проблема С. у розгорнутому вигляді в європейській філософії вперше була поставлена Б. Паскалем, який розглядає С. передусім як факт страждання. На відміну від нього, у творчості Г. Сковороди ми зустрічаємо розуміння позитивного сенсу С., яка реалізується у свідомому усамотненні і може привести до нової комунікації та взаємодії зі світом — "сродної праці". У XІХ ст. ідеї Б. Паскаля продовжуються у творчості А. Шопенгауера, який вбачає у С. фатальний результат "волі до життя". Глибокі роздуми про С. людини ми зустрічаємо у і. В. Гете, який називає її причиною відокремленості людської особистості від трансцендентного світу. На відміну від нього, Ф. Ніцше вважає причиною С. людини її відчуження від власних надлюдських перспектив; з іншого боку, С., на думку мислителя, стає відчуженням людини, що освоює ці перспективи, від інших людей. У XX ст. тема самотності порушується у екзистенціалізмі, персоналізмі та "комунікативній філософії".

Необхідно розрізняти зовнішню С. і С. внутрішню або екзис-тенційну. Перший різновид С. є результатом обставин, що приходять в життя людини ззовні; він є предметом соціально-психологічного дослідження. Внутрішня С., яка є наслідком особистішого розвитку людини, може бути осягнута як психологічними, так і філософськими дослідженнями. Проте якщо психологія досліджує внутрішню С. переважно у буденному вимірі людського буття і прагне знайти можливості її подолання у буденній комунікації, то філософія тяжіє до розумінння сенсу С. також за межами буденності—у граничному та метаграничному бутті людини. Таким чином, філософське осягнення феномену С. спонукає розглядати його у різних вимірах людського буття. Внутрішня С. породжується відкритим, трансцендуючим характером людського буття — є результатом постійного виходу екзистенції за свої межі. Це приводить до того, що людина постійно стає внутрішньо С. відносно попереднього стану свого Я, а також свого оточення. Другою фундаментальною причиною внутрішньої С. є розділеність людського роду на дві статі — чоловічу та жіночу. Вихід за межі внутрішньої С. можливий лише у внутрішній комунікації, яка вільно розгортається на основі глибинних смисложиттєвих орієнтацій.

Внутрішня С. людини виявляється Й долається у трьох фундаментальних екзистеційно-особистісних вимірах: буденному, граничному та метаграничному бутті. Внутрішня С. у буденному бутті людини, фундаментальною ознакою якого є безособовість, переживається у такому стані як нудьга, яка частково знімається й відроджується знову у феноменах турботи та святковості. У граничному бутті людини, яке є запереченням буденності через наростання вольового