36 Лекція 3. Людина і її межі а античній філософії

стерігає О. Лосев, — не повинні дивуватися тому, що античні люди межею всякої істини і красоти вважали космос, космос матеріальний, фізичний, почуттєвий, одушевлении і вічно рухливий" ².

Якщо на Сході природа накладається на людину і суспільство, розчиняючи їх у собі, то в античності образ людини накладається на природу і космос, змінюючи їх.

Уособленням живого, рухливого космосу, що вдень заливає світ людини сонцем, а ночами дивиться на нього очима зірок, виступають олімпійські боги. У Їхніх образах воєдино зливається людське і природне, породжуючи надлюдське і надприродне. Не можна не погодитися з О. Лосевим, який зазначає:

"Античність ніколи не могла розпрощатися зі своїми богами, і міфологія завжди грала в ній величезну роль, настільки величезну і геніальну, що цих античних богів освічені люди не можуть забути протягом двох, а точніше сказати, трьох тисячоліть" ³.

І водночас антична філософія повстає проти міфології, бажаючи символізувати 1 раціонально змінити її. 1 якщо "Іліада" і "Одісея" Гомера повністю знаходяться в стихії міфолога, то вже "Теогонія" Гесіода є використанням міфології для символічного пояснення світової еволюції. Гесіод описує споконвічний Хаос, із якого виникає Земля, Тартар (підземне царство мертвих) і Єрос (начало любові і життя).

Мислителі мілетської школи (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр) ставлять проблему першоначала буття, виводячи світ не з Хаосу, який не можна осягнути раціонально, а з першопричини. Але ця першопричина (вода, вогонь, повітря) суціль речовинна, і тому в ученнях мілетців губиться філософський характер проблеми походження світу і людини. Мілетські мислителі більше фізики, ніж філософи. Іншими словами, ми могли б назвати їх натурфілософами.

² Там само. — С. 12.

³ Там само. — С. 13.

1. феномен ранньої античної філософії 37

§ 25. Геракліт і Парменід: релятивістська й абсолютистська концепції людини і світу

Традицію мілетської школи продовжує Геракліт (біля 540 — біля 480 р. до н. е.)- Він вважає, що першоелементом буття є вогонь. Проте Геракліт виходить за межі натурфілософії мілетців: вогонь у нього має, скоріше, символічний характер — він виражає процес постійної зміни реальності.

На думку Геракліта, весь світ коливається, немов вогонь, заперечуючи стійкі форми. Він наповнений становленням, що постійно руйнує буття і робить відносною будь-яку якість. Для того, щоб осягнути мінливий характер світу, Геракліт філософує метафоричною мовою, афоризмами з множиною сенсів, звідси його прізвисько "Темний".

Геракліту належить парадоксальний афоризм: "У ту саму річку не можна ввійти двічі". Дійсно, річка постійно тече, і людина, що знову входить у її води, застає щось інше. Тут схоплюється ие тільки текучий характер об'єктивного світу, а й те, що людина у своєму сприйнятті одержує лише фрагменти реальності. Лише розум може об'єднати ці фрагменти в ціле і єдине буття. Проте це єдине буття завжди руйнується становленням; тому саме становлення виступає тим єдиним, що перетворює світ у ціле.

Становлення є результатом боротьби протилежностей. Ця боротьба надає становленню трагічний характер. Гераклітівське становлення звичайно розуміється надто абстрактно і безневинно, надто спокійно і нетрагічно, — пише О, Лосев. — Але гераклітівське становлення дуже неспокійне, дуже напружене, дуже хвилююче" ⁴. Геракліт говорить про війну як про граничне буття світу людей і богів: "Війна є батько усього, цар усього. Вона зробила одних богами, інших людьми, одних рабами, інших вільними".

Отже, вчення Геракліта ми можемо назвати релятивізмом, тому що воно припускає відносність будь-

⁴ Там само. — С. 82. 38 Лекція 3. Людина ІП меж/ я античній філософії

якої гармонії у світі і домінанту небуття над буттям (або, принаймні, їхню порівнянність). Релятивізм тут розуміється як традиція у філософії, що заснована на ідеї постійної мінливості буття, його нетотожності самому собі. Релятивістське світосприйняття, як правило, є основою матеріалістичної орієнтації у філософії.

Протилежну позицію займає представник школи елеатів Парменід (н. 540/39 або 515 р. до н. е.), учень філософа Ксенофака. Парменід виходить із Вічності і самототожності буття. Йому належить афоризм: "Буття є, а небуття немає".

Мінливий і непостійний світ, даний нам у чуттях, — це щось ілюзорне, у справжній світ ми проникаємо розумом. Мислення дає нам можливість не тільки пізнати вічне й абсолютне у світі, а й злитися з ним.

Межі людини — це межі її чуттєвого сприйняття, межі чуттєво даного їй світу. Проникаючи за ці межі, наше мислення зливається з буттям. Тут Парменід актуалізує проблему, що згодом стане глибинним лейтмотивом західної філософії — проблему тотожності мислення і буття. Вільне від обмежень відчуттів мислення проникає в буття, наповнюючись його вічною свободою від метушливої мінливості. Звідси стає зрозумілим таке висловлення Парменіда: "Те саме є думка і те, про що думка".

Як бачимо, категорія буття в Парменіда близька до категорії Дао в даосизмі, у ній з'єднуються шлях окремої людини і шлях світу. Але є і розходження. Розуміння буття в Парменіда — результат переважно пізнавальної активності, тоді як досягнення Дао можливе лише як практичне діяння людини, що зв'язує тілесне і духовне.

Підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що Парменід обґрунтовує традицію абсолютизму, яка протистоїть релятивізму Геракліта. Абсолютизм тут трактується як традиція у філософії, що заснована на ідеї вічності і незмінності буття і заперечує небуття як щось рівнозначне буттю. Небуття виступає моментом, формою переходу одного рівня буття до іншого.