2. Класична антична філософія (зріла класика) 41

обвинувачений мешканцями свого рідного міста Афіни у тому, що не визнає богів, яких визнає місто, вводить нові божества і тим самим розбещує юнацтво. Сократ був засуджений до страти, і, маючи можливість утекти з міста, відмовився від цього і випив у в'язниці келих з отрутою.

Як бачимо, у філософії Сократа трагічно і піднесено з'єдналися вчення і життя, світорозуміння та світоставлення. Сократ жив так само, як і мислив, і в цьому таємниця чарівності його особистості, що і сьогодні впливає на багатьох західних філософів.·,

§ 27. Платон: людина як в'язень у Печері

У Сократа було багато учнів, що заснували цілий ряд філософських напрямів — так звані сократичні школи. Це школа кіників (її представник Діоген Синопський одержав скандальну популярність, він жив у бочці і прославився тим, що на питання Олександра Македонського: "Що я можу зробити для тебе?" — відповів: "Відійди, ти заступаєш мені сонце"), кіренська школа, заснована Аристиппом із Кірени, мегарська школа, яку заснував Евклід із Мегари, і елідо-ернтрейська школа, заснована Федоном із Еліади.

Проте найбільше відомим учнем Сократа став Платон (427—347 pp. до н. е.).

У центрі філософії Платона — вчення про ідеї. На думку Платона, буття розділяється на світ безсмертних ідей і світ мінливих, смертних речей. Речі є результатом матеріалізації ідей. По суті, ідея — це загальне поняття якоїсь групи речей, що має власне буття. Річ можна знищити, тоді як ідея не може бути зруйнована ні людиною, ні часом. Так, наприклад, можна зламати будь-який стіл, але ідея столу завжди залишиться. У цьому Платон близький до абсолютизму Парменіда, проте він іде далі, намагаючись з'єднати його концепцію з вченням про становлення.

Трагедія людини полягає у тому, вважає Платон, що вона змушена жити у світі речей, у світі мінливого

42 Лекція 3. Людина / л межі в античній філософії

і похмурого буття. Межі людини — це межі світу речей, який у повсякденному житті більшістю трактується як єдино можливий.

У діалозі "Держава" Платон приходить до образу людей як в'язнів у Печері, що сидять спиною до світла справжнього буття ідей і не бажають визнати це. Сенс життя людини — в подоланні меж світу речей; необхідно розірвати ланцюги буденності і обернути свій погляд до світу ідей, покинути Печеру. Приведемо фрагмент із діалогу "Держава": "..Люди немов перебувають у підземному житлі на зразок печери, вздовж якої тягнеться широкий просвіток. З малих років у них на ногах і на шиї окови, так що вони не можуть рушити з місця, і бачать лише те, що прямо перед очима, ніхто з них не може повернути голову через ці окови. Люди звернені спиною до світла вогню, що горить далеко у вишині, а між вогнем і в'язнями проходить верхня дорога, огороджена невисокою стіною немов ширмою, за якою фокусники поміщають своїх помічників, коли поверх ширми показують ляльок.

— Це я собі уявляю.

— Так уяви ж собі і те, що за цією стіною інші люди несуть різноманітний посуд, тримаючи його так, що його видно поверх стіни; проносять вони і статуї, і всілякі зображення живих істот, зроблені з каменю і дерева. При цьому, як водиться, одні з тих, що несуть, розмовляють, інші мовчать.

— Дивний ти малюєш образ і дивних в'язнів!

— Подібних нам. Насамперед, хіба ти думаєш, що, перебуваючи у такому положенні, в'язні що-небудь бачать, чи своє або чуже, крім тіней предметів, що відкидаються на стіну печери?

— Як же їм бачити щось інше, якщо усе своє життя вони змушені тримати голову нерухомо?

— Далі. Якби в їхній темниці відлунювалося усе, що б не вимовив будь-який з тих, хто проходить мимо, думаєш, вони приписали б ці звуки чому-небудь іншому, а не минущій тіні?

— Клянуся Зевсом, я цього не думаю.

— Такі в'язні цілком і повністю приймали б за Істину тіні предметів, що проносять повз них.