2. Іммануїл Кант: меж/ розуму 125

ної сутності — творчістю, що вона повинна діяти, виходячи зі своєї свободи волі, і брати на себе всю відповідальність за наслідки своїх учинків.

Добро, що йде від Бога, знаходиться всередині людини. Реалізація його є подвигом особистості. Не можна не погодитися з Ю. Бородаєм, який пише: "Найпарадоксальніша риса кантівської етики полягає в тому» що вона категорично вимагає від нас усі сили свої покласти на боротьбу за добро і, водночас, запроваджує найсуворішу заборону на загальне визначення добра, відкидає всі змістовні "правила" добра, що нав'язуються людині ззовні"⁷. Отже, вміння робити добро, за Кантом, — це найвищий творчий акт, а всяка творчість — ризик, і саме готовність до ризику є міра творчого таланту.

Так "на що ж сподівався" все-таки цей дивний кенігсберзький мудрець, який стверджував, що розум є нашою єдиною опорою і водночас вказував на межі розуму?

У передмові до другого видання "Критики чистого розуму" Кант написав багатозначну фразу; "Мені довелося обмежити (aufheben) знання, щоб звільнити місце для віри". Він ужив дієслово "aufheben", яке поєднує в собі суперечливі смисли: підняти й обмежити, усунути і зберегти.

Отже, Кант приходить до віри, не принижуючи розум, а підносячи його. Віра є потойбічне буття розуму. З цього приводу А. Гулига сказав чудові слова: "Кант усунув знання зі сфер, що йому не належать, він високо підняв їх, посадив під арешт, за грати своєї критики, і таким чином зберіг їх у їх чистоті і силі"⁸.

⁷ Бородай Ю. Миф и культура // Опыты — Μ, 1990 — С. 179.

⁸ Гулыга А. Кант. - М., 1981. - С. 129.

126 Лекція 7. Поглиблення гносеологізму

3. Йоганн готліб фіхте: "я" як діяльне начало

§ 84. Від Канта до Фіхте

Вихід у світ у травні 1771 р. кантівської "Критики чистого розуму" довго залишався непоміченим — майже 17 років. За великим рахунком, Німеччина ще не була готова до її сприйняття. Коли ж книга була, нарешті, по-справжньому прочитана, філософія Канта одержала загальноєвропейське визнання. Бурхливі суперечки навколо книги, що почалися ще за життя Канта, не вщухали впродовж XIX ст. і перекинулися в XX.

Учень Канта Рейнгольд з метою популяризації і роз'яснення досить непростої кантівської праці вирішив викласти філософію вчителя якомога коротко, послідовно, без темних місць, на 25 сторінках. Не підозрюючи про приховані небезпеки такого заходу, він вніс сум'яття серед прихильників Канта, тому що приховані в кантівському тексті суперечності в стислому і популярному викладі Рейнгольда "вилізли" назовні. Головна суперечність крилася в понятті "річ у собі". За Кантом: 1) "річ у собі" існує; 2) вона непізнавана. Проте, якщо "річ у собі" принципово непізнавана, то звідки нам відомо, що вона існує? Адже знання про буття речі — це досить визначене знання про неї.

Так Рейнгольд, бажаючи зробити краще, насправді завдав удару в найвразливіше місце кантівського вчення. Відмахнутися від поставленої проблеми було вже неможливо, — навколо неї розгорнулася запекла полеміка. Фрідріху Якобі належить знаменитий афоризм: "...без такої передумови [як прийняття "речі в собі"] я не можу ввійти в систему, а з такою передумовою не можу в ній залишатися"⁹.

Як можна було розв'язати цю суперечність? Перший варіант полягав у тому, щоб визнати "річ у собі" пізнаваною. Це означало повернення до розбитого Кантом догматизму. Другим варіантом був відхід до агностицизму

⁹ Якоби Φ Γ. О трансцендентальном идеализме // Новые идеи в философии (сб. 12). — СПб, 1914. - С. 9.