§ 127. Федір Достоєвський: краса врятує світ

"Людина є таємниця, її треба розгадати, і коли будеш її розгадувати все життя, то не говори, що втратив час, я займаюся цією таємницею, тому що хочу бути людиною", — цими словами ще в юнацькі роки Федір Достоєвський (1821—1881 pp.) сформулював кредо свого життя. І він дійсно все життя намагався розгадати таємницю людини, ΰ можливості і межі.

По суті, Достоєвський разом із Толстим започатковують російську класичну філософію, як Пушкін і Гоголь започаткували російську класичну літературу. У творчості Достоєвського немає випадкових героїв. Всі вони виражають ідеї автора і є їхніми символами.

Водночас, Достоєвський живе поруч із своїми героями.

Більше того, він живе в них, проживає і переживає їхню долю як свою.

Це прирікає його на муки. Адже усі його герої — граничні особистості, тобто люди, які дійшли до своєї межі і знаходяться в граничному бутті. Достоєвський не з чужих слів знав про це буття. Він сам пройшов крізь "досвід кінця" — спочатку під час інсценування страти, як члена революційного гуртка петрашевців, а потім — на каторзі.

Достоєвський занурюється в безодню граничних переживань своїх героїв, витягає ці переживання на світло, аналізує І знову занурюється в їхню безодню. Головна тема мислителя — це зневірена людина, людина, яка готова на все і яка відчужена від усього.

2. Російська класична філософія 201

"Чи розумієте ви, що виходить, коли вже нікуди більше йти? Тому що треба, щоб будь-якій людині можна було хоч куди-небудь піти..." — це слова Мармеладова з роману "Злочин і покарання" сповнюють нас глибинною тривогою. В цій тривозі — не тільки жалість і співчуття до Мармеладова; в ній — жалість і співчуття до самого себе, передчуття власного граничного буття. Все більш наповняючись цією тривогою, ми запитуємо: "А мені є куди йти?..*' Такі всі герої До-стоєвського — вони змушують читача звернутися до самого себе. Разом із ними ми чинимо злочин і разом із ними ми несемо покарання. Тому що злочини і покарання героїв Достоєвського — це злочини і покарання, що живуть у душі кожного.

Одна з центральних проблем Достоєвського — це проблема свободи. Що вище: свобода чи щастя? Що є первинним? У романі "Брати Карамазови" мислитель наводить легенду про Великого Інквізитора, який хоче позбавити людство тягаря свободи і таким чином дати йому щастя. Він готовий прийняти тягар свободи усіх на себе і боротися навіть із Богом, якщо Бог пропонує людині все ж таки свободу...

З усією силою свого художньо-філософського генія Достоєвський відкидає цей шлях щастя без свободи і за її рахунок. Свобода первинна відносно щастя — ця думка Достоєвського згодом надихатиме Бердяева і Камю, Шестова і Фромма...

Якщо свобода первинна щодо щастя, то добробут усіх не може бути побудований на несвободі будь-кого. Суспільство не може бути щасливим, якщо в основу його будови впала "сльоза хоча б однієї дитини".

Ставлення Достоєвського до світу персоналістич-не. З цим пов'язане знамените протиставлення Істини і Христа. Кожна епоха має загальнозначимий образ Істини. Але Особистість вища за цей образ. Саме тому Достоєвський вибирає Христа. Істина завжди носить особистісний характер. Безособові істини втрачають людське... Де ж шукати Христа та Істину? Чи є Христос і Істина в цьому світі? Так, вони у Красі. Але це не стільки зовнішня Краса, скільки етична Краса, Краса вчинку.

202 Лекція 10. Зустріч Сходу ге Заходу

Така краса очищає і виводить за межі і повсякденного, і граничного буття. Саме про неї Достоевський сказав надзвичайні за силою і водночас прості слова: "Краса врятує світ".