§ 131. "Срібний вік" російської класичної філософії

"Срібний вік" російської класичної філософії — це період розвитку філософської культури Росії перших двох десятиліть XX ст. Він приніс нові вчення про людину. Які істотні риси цього періоду?

Насамперед його характеризує поворот до релігії і містики широких прошарків інтелігенції Росії, що визначило глибинний настрій філософії "срібного віку". Цікаве зауваження робить М. Лосський про те, що в другій половині XIX ст. у Росії "інтелігенція мало цікавилася питаннями релігії. Одна її частина болісно займалася проблемою усунення від влади самодержавства, а інша так само односторонньо була поглинена... проблемою запровадження соціалізму. Наприкінці ХГХ і початку XX ст. значна частина російської інтелігенції звільнилася з полону цього хворобливого моноідеїзму" ¹³.

У період "срібного віку" відбувається діалог церковних (насамперед православних) і світських мислителів, вони разом обговорюють проблеми людини, її

¹² Блаватская Е. Заколдованная жизнь. — Днепропетровск, 1991. - С 9-Ю.

^ιϊ Лосский Η. История русской философии. — М., 1991. — С. 196-197.

2. Російська класична філософія 209

місця у світі, її можливостей і меж. Так, наприклад, у 1901 р. у Петербурзі було засноване "Релігійно-філософське товариство", в якому брали участь як церковники, так і миряни.

Можна з усією впевненістю сказати, що російська філософська думка "срібного віку" — це релігійнофілософська думка. Спектр її надзвичайно широкий. З одного боку — це такі православні мислителі-теологи, як отець Павло Флоренський і отець Сергій Булгаков, з іншого боку — вільний релігійний філософ Микола Бердяев, і, нарешті, ще одну грань російської філософії "срібного віку" виявляє трагічно-скандальний релігійний вільнодумець Василь Розанов.

Говорячи про релігійний характер філософської думки "срібного віку", не варто забувати про те, що на неї величезний вплив мали не тільки Достоєвський, Толстой, Соловйов, Блаватська, а й Ніцше та Маркс. "Срібний вік" народжував свої вчення про людину в діалозі і полеміці з усіма цими мислителями.

Точно так само, як і в "золотому віці" свого існування, російська філософія тяжіє до філософського мистецтва. Особливо цікавими тут є ідеї поетів-сймволістів — Андрія Белого і В'ячеслава Іванова. Досить цікава поезія і проза Валерія Брюсова.

Ми коротко зупинимося на позиціях Василя Розанова, Андрія Белого і Сергія Булгакова, які досить точно визначають проблему меж людини.

У різноманітній і суперечливій творчості Василя Розанова (1856—1919 pp.) проблема меж людини ставиться насамперед як проблема меж статі.

Стать трактується Розановим дуже неоднозначно. З одного боку — стать це благо, поєднання статей породжує родове життя, що є для Розанова вищим проявом людського життя. З іншого боку — стать спричинює самотність людини, яка може зруйнувати родове життя.

Розанова болісно переслідує проблема "третьої статі", якій присвячена його найоригінальніша книга "Люди місячного світла". Розанов із жадібною цікавістю аналізує життя чоловіків і жінок, які психологічно поєднують у собі риси чоловіка і жінки. Його ставлення до цих людей суперечливе — від потаємного

210 Лекція 1О. Зустріч Сходу та Заходу

презирства до такого ж таємного замилування. Саме вони, на думку Розанова, залишають межі роду, створюючи релігійні рухи і філософські системи, Розанов і у своїй психіці знаходить багато жіночого.

Надто сильна цікавість до плоті, тілесності парадоксально поєднується в Розанова з його концепцією свободи духу від плоті. Межі духу — це межі втілення. Сам же дух безмежний. Після смерті тіла дух є "форма чистого існування, не обмежена нічим".

Для Розанова, який розривається між голосом Плоті і голосом Духу, напрочуд характерне персоналі-стичне бачення Бога. Саме Бог є вищою межею і безмежністю для Розанова. Він пише; "Я люблю Того, Хто змушує мене сумувати І радіти, Хто зі мною говорить, мені дорікає, мене розраджує.

Цей Хтось. Це — Особа. Бог для мене завжди "він". Або "ти" — завжди близький.

Мій Бог — особливий. Це тільки мій Бог; і більше нічий. Якщо ще "чийсь" — то цього я не знаю і не цікавлюсь.

"Мій Бог" — безкінечна моя інтимність, безкінечна моя індивідуальність. Інтимність схожа на лійку або навіть на дві лійки. Від мого "суспільного я" йде лійка, що звужується до точки. Через цю точку-щілину проходить тільки один промінь: від Бога. За цією точкою — інша лійка, але вона не звужується, а розширюється в безмежність: це Бог... Так що Бог

1) і моя інтимність,

2) і безмежність, в якій світ є частиною" ¹⁴.

Андрій Бєлий (1880—1934 pp.) — фундатор символізму — системи розуміння світу як цілого в процесі художнього символотворєння. Межі людини для Белого — це межі раціональності, яка не дає істинного пізнання світу, а лише "систематизує відсутність пізнання",

Безмежність і всемогутність людського Я можливі в мистецтві — насамперед у поезії — в символічних осяяннях, що осягають істинну суть життя і творять її. Входячи в життя через переживання^ символи поезії стають реальністю більш високого порядку, ніж реальність матеріальних відношень.

¹⁴ Розанов В. Уединенное. — М-, 1990 - Т. 2 - С 230. 2. Російська класична філософія 211

Проблема меж і безмежності людини для Сергія Булгакова (1871—1944 pp.) — це проблема межі і безмежності віри. Так само, як і Володимир Соловйов, він втратив дитячу віру в Бога і так само згодом знайшов ЇЇ. Повернення до віри в Бога для Булгакова — це вихід у безмежне Буття з маленької кімнати буденної свідомості і розуму. Це повернення до віри в безсмертя своєї душі.