100 Лекція в. Філософія Нового Часу: гносоолоіізація

ринна була поступитися місцем експериментальній філософії людської природи.

Лейбніц у суперечці науки і філософії про їхнє "первородство" рішуче зайняв сторону, як він говорив, "вічної філософії", хоча його досягнення саме в науці і його слава вченого-експериментатора величезні. Монадологія Лейбніца — це грандіозна спроба об'єднати механічну ньютонівську картину світу з вічними релігійними істинами, примирити, як він сам говорив, Платона і Демокріта, поєднати експериментально-математичні дослідження природи і причинне пояснення світу з телеологічною космологією. Лейбніц писав: "Відкриття в науці потрібно робити без афективного прагнення до незвичайного або нового, що я вважаю небезпечним не тільки на практиці, а й в теорії, бо я встановив після тривалих досліджень, що зазвичай найбільш давні думки є найкращими, якщо їх витлумачити належним чином"⁹.

Отже, вододіл між раціоналізмом і емпіризмом був зумовлений різним розумінням сутності людини: емпірики висунули ідею "tabula rasa" (свідомість кожного новонародженого подібна чистій дошці, на якій досвід може записувати будь-який зміст). Раціоналісти ж висунули постулат "вроджених ідей",

Що привело Декарта, а потім Лейбніца до переконання про існування вроджених ідей? Як раціоналісти, вони не сумнівалися, що вивести загальне знання, наприклад, знання про Бога, із чуттєвого досвіду неможливо. Деякі речі ми відчуємо інтуїтивно, і вони мають для нас не меншу, а більшу достовірність, ніж знання, отримані шляхом чуттів. Отже, інтуїція повинна мати у своєму розпорядженні той матеріал, що дає змогу їй робити свої змістовні прозріння. Лейбніц, правда, дорікав Декарту в спрощеному розумінні вродженості, але все-таки, коли Декарт твердив, що душа людини мислить безперервно, навіть в утробі матері, тому що дух завжди активний, він мав на увазі лише ембріони думок, нечіткі їхні зарод-

⁹ Там само. — С. 14. 2. Протистояння раціоналізму та емпіризму 101

ки, для прояснення яких необхідна діяльність природного "світла розуму".

Проте сучасні дослідження експериментально підтвердили правомірність декартівського припущення: Станіслав Гроф довів існування у людини внугрішньоутробної пам'яті і можливість її активізації шляхом застосування особливого роду технік. Звернемо увагу, що ідея вродженості деяких знань, "закодованості" в свідомості людини якоїсь інформації, яку потрібно пригадати, весь час з'являється в історії філософії: Платон — Августин — Декарт... Здавалося б, ця лінія була розірвана емпіричною теорією пізнання, але в XX ст. вона одержує несподіване підівердження з боку досліджень з глибинної психології. Ідея архетишв колективного несвідомого (К. Г. Юнг) — це теорія вроджених ідей, модернізована відповідно до вимог сучасної науки.

3. Три версії вчення про субстанцію: монізм, дуалізм, плюралізм

§ 70. Дуалізм Рене Декарта

Вирішення питання про субстанцію полягало в прозрінні якоїсь універсальної першосутності, властивої всім кінцевим речам, складової основи їхнього буття. Декарт побачив у світі дві таких принципових першооснови: матеріальну і духовну субстанції (протяжність і мислення). Таким чином, людина, за Декартом, є "подвійною істотою", розшарованою на паралельно існуючі душу і тіло. Але, за визначенням самого Декарта, субстанція є те, що не потребує для свого існування нічого, у випадку з людиною дві вза-ємонезалежні субстанції виявляли дивну залежність одна від іншої: дух, безсумнівно, впливає на тіло, але й тіло своїми хворобами, конституцією, тілесними потребами впливає на духовну субстанцію, більше того, припинення тілесних процесів після смерті унеможливлює подальше перебування душі в людському тілі. Таким чином, субстанції є не "паралельними", а досить переплетеними і взаємозалежними.