§ 91. "Найсуттєвіше — шлях"

Не маючи можливості приділити тут гегелівській системі тієї уваги, на яку вона заслуговує насправді, ми спробуємо показати деякі найголовніші "крокви",

138 Лекція 7. Поглиблення тосоологізму

на яких тримається ця грандіозна філософська споруда. Стрижнями геґелівської філософії е:

1) принцип розвитку;

2) принцип конкретного.

Спробуємо розкрити внутрішній потенціал цих принципів. Геґель виходив із загального для всіх німецьких класиків посилання: для того, щоб стати дійсно філософським, Мислення повинно стати тотожним Буттю, тобто відобразити його в усій повноті думки.

Але людина, яка намагається осмислити світ, постійно забуває головну трудність: думка за своєю природою фіксована, а життя плинне. Свідомість, прагнучи утримати й осмислити дійсність, змушена працювати в режимі "стоп-кадру", тобто зупиняти і виражати в словах послідовні стани того нестримного потоку, що є реальністю.

Спробою наздогнати цю плинність світу і є діалектика. Вона являє собою таке надзусилля думки, що з'єднує, переплавляє суперечності, розділені і розведені розумом на різні полюси, показуючи, як у реальності вони безперервно взаємопереходять одна в одну й існують одна в одній. Прийоми, канони І закони такого розумового мистецтва і задає Геґель.

Головне полягає в тому, що треба раз і назавжди покінчити з догматично наївним уявленням про істину як про якусь остаточну відповідь, яку ми можемо одержати в процесі дослідження. "Істина не е викарбувала і покладена до кишені монета. Вона — процес..," — пише Геґель.

Істина — не кінцевий пункт шляху, а сам шлях, узятий в цілому. В знаменитій "Феноменології духу" Геґель наводить образну аналогію: снігова куля є не що інше як спресований шлях, який ця куля намотує на себе. Так і людина. 1 не тільки щодо її біографічного життєвого шляху — вона несе в собі і шлях усього людства і всю еволюцію, пройдену Абсолютним Духом.

Людина потрібна Богові для самосвідомості, людська свідомість — це дзеркало, в якому Божественний Дух бачить свій власний зміст, що був у ньому у згорнутому вигляді і до початку світу, але тільки тепер

5. Абсолютний Ідеалізм Гвґеля 139

повністю себе розгорнув. Ми можемо уявити собі Абсолютну Ідею до початку творення (або, висловлюючись гегелівською мовою, до свого відчуження в природу), ніби якийсь фільм, що записаний на плівку, яка згорнута на котушку. Тоді історія світу буде подібна перегляду цього фільму (перемотуванню плівки), хоча весь зміст стрічки "невидимо" вже містився в ній. Завдяки цьому прикладу стає зрозумілим, чому смисл світового процесу — в самому пройденому шляху, а не в тому чи іншому кінцевому пункті призначення, так само, як і смисл фільму — не в останньому кадрі, а у всій кінострічці.

Так ідея тотального розвитку стає наскрізним принципом гегелівської діалектики. З цих міркувань витікає знаменитий ноогенетичний закон Геґеля: люди-на у своєму індивідуальному духовному розвитку відтворює в стиснутому вигляді загальний духовний розвиток людства. "...Окремий індивід є недосконалий дух.. Індивід, субстанція якого — дух вищий, пробігає це минуле... як форми, вже залишені духом, як етапи шляху, вже розробленого і вирівняного; таким чином, щодо пізнання ми бачимо, як те, що в ранні епохи обіймало зрілий дух мужів, зведено до пізнань, вправ і навіть ігор хлоп'ячого віку..."^І9.

Саме так Гегель обґрунтовує свою роль останнього провісника Абсолютного Духу. 1 тут Його система дивним і фатальним чином суперечить методу. Вона претендує вмістити в себе істину. Але це можна зробити лише "заарештувавши істину, що все менше стає схожою на процес і шлях.