§ 54. Основні риси філософії епохи Відродження

1. Антропоцентризм — принцип, відповідно до якого людина є завершенням еволюції світобудови і головною категорією філософування.

2. Пантеїзм — принцип розуміння Бога як безособового начала, яке розчинене у світі і спонукає його до розвитку.

3. Гуманізм — принцип, відповідно до якого людина, її вільний творчий розвиток є вищою цінністю світобудови. Саме тому мислителів Відродження називають гуманістами.

Ці принципи виражають зміщення акцентів європейської свідомості з релігійних на мирські цінності і перехід від феодального до ринкового суспільства. Вони знаменують собою появу світської філософії, що співіснує з релігійною.

7. філософія Відродження у контексті своєї епохи 77

Проте такі принципи характерні насамперед для філософії романського Відродження. Германське Відродження і його філософська думка значною мірою залишаються в руслі принципів попередньої епохи.

При цьому до геоцентризму і персоналізму середньовічної філософії додається фаталізм германського Відродження.

Що це означає, ми зрозуміємо, коли розглянемо романське і германське Відродження докладніше.

2. Романське відродження: воскресіння античності

§ 55. Загальна характеристика романського Відродження

Романське Відродження зародилося ще в XIII — XIV ст. і пов'язане з творчістю поета Дайте і художника Джотто, Згодом воно досягає найвищого розквіту в Італії у XV ст. і найбільш відоме нам за роботами Леонардо да Віті, Мікеланджело, Рафаеля, Тиціана. Людина в їхніх творах наповнена тим світлом, яким мистецтво Середньовіччя наповнювало лише Бога.

Для романського Відродження в цілому характерна низка специфічних особливостей.

1. Це насамперед, висування на перший план художньої творчості як діяльності, що найбільш адекватна людині.

2. Далі, це домінування творчого начала над пізнавальним. Художник, у найширшому сенсі цього слова, не просто осягає світ і Бога, він творить щось принципово нове — з хаосу з'являється художній космос.

Цей пафос творчості походить від Середньовіччя з Його уявленням про Бога як Творця і світ як Його художній витвір. Проте тепер маленька людина Середньовіччя перетворюється на титана, який у творчості долає свої межі і голос якого зливається з Божественним голосом.

3.1 нарешті, універсалізація людської сутності. Людина не може бути пов'язана з однією професією. Сенс людини полягає у різнобічній діяльності, що

78 Лекція 5. Філософія епохи Відродження: людина-титан

спрямована на перетворювання себе і світу. Це характерно і для Середньовіччя, але тепер прагнення до перетворювання дедалі більше пов'язується з універсально-творчим прагненням до Абсолюту, що одухотворяє тілесність, а не пориває з нею як із темницею духу.

§ 56. Марсіліо Фічіно: творче злиття з Богом

Одним із найбільш глибоких авторів італійського Відродження є Марсіліо Фічіно (1433—1499). У трактатах "Платонівська теологія про безсмертя душі" і "Про християнську релігію" він намагається здолати раціоналізм схоластики шляхом звернення до філософії Платона і неоплатонізму, з'єднуючи неоплатонівське вчення про еманації у світ Бога-Єдиного з основами християнства.

Для філософії Фічіно характерні такі два принципові положення.

1. Утвердження богоподібності людини, яка через містичне споглядання на вищих щаблях свого розвитку може з'єднуватися з Творцем. На відміну від середньовічної філософії, принципово новим тут виступає твердження про творцу активність людини в процесі злиття з Богом. При цьому споглядання і витвір земної краси є умовами осягання вищої, Божественної Краси.

2. Вчення про "Всезагальну релігію". За Марсіліо Фічіно, всі історично існуючі течії і церкви є етапами осягнення Єдиного Бога. Таке розуміння релігійного життя відмовляє будь-якій релігії у праві виняткового бачення Абсолюту. Релігійна істина — це сукупне надбання людства. 1 це звучить дуже сучасно на межі Π і Ш тисячоліть...