23. 2. Механізм функціонування соціалістичної адміністратив­но-командної економіки

Найглибшою основою соціалістичної системи господарюван­ня, усієї системи виробничих відносин соціалізму вважалась сус­пільна власність на засоби виробництва. Вона визначала планову спрямованість виробництва, характер розподілу, обміну і спожи­вання результатів виробничої діяльності.

Іншою, найбільш загальною відмінністю соціалістичної си­стеми господарювання вважалась планомірність економічного розвитку. Становлення на базі суспільної власності планомір­ного способу регулювання економіки вважалось однією з най­важливіших переваг економічної системи соціалізму. Особ­ливість соціалістичного господарювання визнавалась втому, що суспільна власність та планомірність розвитку органічно по­єднувались із товарно-грошовими відносинами. Тому механізм функціонування економічної системи соціалізму становив со­бою сукупність суспільної власності, планомірності і товарно-грошових відносин.

Уданій темі детально розглядаються дві перші ознаки, третя — товарно-грошові відносини присвячена наступній темі.

Суть суспільної власності у привласненні виробництва та його результатів трудящими, асоційованими (об'єднаними) у масш­табі всього суспільства, в управлінні виробництвом самих праці­вників, тобто в самоуправлінні.

Ядром системи соціалістичної власності вважалась так звана загальнонародна власність на засоби виробництва, яка представ­лялась як державна.

Поряд із загальнонародною (державною) визнавалась і коо­перативна форма власності, власність громадських організацій та інших асоціацій трудящих.

Завдяки пріоритетності загальнонародної (державної) влас­ності забезпечувалась можливість того, щоб кожний працівник одночасно виступав як власник усуспільнених у масштабі су­спільства основних засобів виробництва. Поєднання в одній особі працівника і власника визначало трудовий і колективістський характер загальнонародної власності, утвердження соціальної рівності між людьми як найбільш істотного моменту соціалістич­ної справедливості.

Суспільна власність, поєднання в одній особі власника і пра­цівника, повинна була органічно поєднувати особисті, колективні та суспільні (державні) інтереси. При цьому на перший план ста­вились загальні (спільні) економічні інтереси асоціації трудящих.

Поряд із суспільною (загальнонародною, державною та ко­лективною) формою власності при соціалізмі існувала й індиві­дуальна власність працівника. її називали особистою, інколи — навіть приватною, але яка ґрунтувалась не на найманій, а на осо­бистій праці власника. Індивідуальна власність виявлялася в інди­відуальній трудовій діяльності, домашньому та особистому підсоб­ному господарстві та ін.

У принципі ідеї щодо власності при соціалізмі заслуговують на увагу з точки зору ідеального суспільства, до якого прагнуть люди, вбачаючи в ньому його справедливий характер.

Однак практичне втілення цих ідей виявилось вкрай супе­речливим, що в підсумку не давало бажаних результатів. Усусп­ільнення перетворилось на одержавлення, кооперативна власність стала тією самою державною (або одержавленою), індивідуальна власність привернула в СРСР певну увагу лише в кінці 80-х на початку 90-х років, коли суспільне одержавлення власності пере­творилось на гальмо економічного розвитку. Тим часом, індиві­дуальна трудова діяльність (ІТД) була достатньо розвинутою в Польщі, Угорщині та Китаї, які сьогодні досягай значно кращих результатів при переході до ринку, ніж країни колишнього СРСР, зокрема, Україна.

Планомірність, як свідомо підтримувана пропорційність еко­номічного розвитку, теж прогресивна риса соціалізму як ідея. Планомірність приходить на зміну стихійності як вищий тип ре­гулювання виробництва. В умовах гігантського усуспільнення ви­робництва лише планомірне ведення господарства здатне забез­печити раціональне використання ресурсів і необхідну економію часу (без такого узгодження великомасштабні втрати в умовах усуспільненого виробництва неминучі). Тому планомірність відіграє суттєву роль у реалізації закону економії часу і забезпе­ченні високих темпів економічного прогресу.

Однак і з цією дуже прогресивною рисою соціалістичної еко­номіки на практиці сталось не так, як очікувалось. Планомірність була зведена до планування з єдиного центру, здійснення плано­вого керівництва економікою звелось до централізму – тобто функціонування єдиного економічного центру (наприклад, Держплану СРСР).

Саме із жорстким деталізованим плануванням, із доведен­ням директивних адресних завдань до суб'єктів господарю­вання пов'язані існування і суть командно-адміністративної системи.

Командно-адміністративна система виробила свої прин­ципи планування, що відповідали її природі. Один із них ~ по­єднання поточного (нарік) і перспективного (на п'ять і більше років) планування. При цьому провідна роль відводилась пер­спективному плануванню, особливо економічному прогнозуван­ню (на десять, п'ятнадцять і більше років).

Поточні та перспективні плани розробляли всі підприє­мства, організації, міністерства, відомства, райони, області, республіки, а також для країни в цілому. Перспективне пла­нування, зокрема розробка п'ятирічних планів економічно­го та соціального розвитку, трактувалось як основний вид організації суспільного виробництва. Однак плани мали, в основному, мобілізуючий вплив, "керівництво для дії", самі ж вони складались не виходячи з об'єктивних вимог суспільного відтворення, не враховували те, що всі ресурси є обме­женими. В основному планування здійснювалось від досяг­нутого рівня з передбаченням певного приросту. Цим пору­шувалась одна з провідних вимог науковості планування — задоволення суспільних потреб в умовах науково-технічного прогресу, що консервувало існуючу структуру суспільного ви­робництва.

У командно-адміністративній системі особливе місце по­сідав принцип демократичного централізму в плануванні, тоб­то в поєднанні управління соціально-економічними проце­сами з єдиного економічного центру з ініціативою та само­стійністю місцевих планових органів і підприємств. Однак у цьому принципі превалювали не демократичні, а нейт­ралістські засади, він сковував ініціативу, самостійність підприємств, регіонів у вирішенні виробничих і соціальних проблем. Вольовий характер планування, що склався в СРСР та інших соціалістичних країнах, дискредитував саму суть, необхідність та переваги планування. Цьому сприяв принцип директивності планів.