5.1.7. Критерії та методи розташування виробничих об’єктів

Рішення стосовно розміщення підприємства приймається на основі врахування цілого ряду факторів на макро- і мікрорівнях. Ос- новним питанням створення підприємства є попит, тобто об’єктивна потреба в цьому продукті. Розташування поблизу ринку збуту товару чи послуги сприяє швидкому і своєчасному обслуговуванню. Це важ- ливо в бізнесі, пов’язаному з транспортуванням чи розподілом, тобто галузях, у яких доставка ресурсу замовнику є основним видом діяльно- сті підприємства. В інших сферах близькість до ринку може бути і не так важлива. Там, де обслуговування вимагає участі клієнта (у сфері ві- дпочинку, в охороні здоров’я), розумна близькість необхідна. З іншого боку, банківські та фінансові послуги можна з успіхом надавати через Internet або через представників.

Наступними питаннями, які необхідно вирішити, є наявність коштів та вибір місця розташування майбутнього підприємства. Вибір дисло- кації підприємства повинен здійснюватися на основі державних уза- гальнюючих розробок у вигляді планів-прогнозів розвитку різних тери- торій. Це питання вирішується на державному рівні та є одним із завдань органів з розміщення продуктивних сил країни.

Найважливішими передпроектними документами слугують «техні- ко-економічні обґрунтування» (ТЕО) доцільності та господарської не- обхідності проектування та будівництва підприємств, що розробляють-

ся на основі відомих принципів розміщення виробництва: енергоємних, сировинних, трудомістких, споживчих й інших факторів.

Більш детально на макрорівні розглядаються наступні фактори [30]:

1. демографічні й економічні фактори, що впливають на розмір і

розвиток основних ринків збуту продукції;

2. джерела і витрати з доставки сировини і матеріалів;

3. кількість та якість трудових ресурсів;

4. наявність достатньої кількості енергії і води;

5. політична стабільність (країни, регіону);

6. податкова політика та заохочення економічного розвитку;

7. питання захисту навколишнього середовища;

8. вартість земельної ділянки і будівництва;

9. умови проживання (клімат, система освіти, медичного обслуго-

вування, культура, відпочинок, злочинність).

До основних факторів на мікрорівні відносяться:

1. обмежувальні норми на розвиток, сумісність із сусідніми

об’єктами;

2. розмір, конфігурація, рельєф та інші технічні аспекти ділянки;

3. наявність кращого транспорту;

4. обсяг транспортних перевезень у клієнтів, під’їзди до майбутньо-

го підприємства;

5. наявність і вартість енергопостачання й інших послуг, у тому чи-

слі пожежної охорони і видалення відходів;

6. зовнішній вигляд майданчика (відповідає чи не відповідає харак-

теру підприємства);

7. близькість до житлових масивів та інших об’єктів, необхідних

для працівників;

8. місце розташування конкурентів, особливо для підприємств роз-

дрібної торгівлі чи з надання послуг.

Розглянемо більш докладно деякі найважливіші з перерахованих факторів. Для багатьох підприємств при вирішенні питання про місце

розташування домінуючим часто виявляється який-небудь один фактор, що і вирішить питання дислокації підприємства. При наявності декіль- кох рівнозначних за важливістю факторів застосовують різні існуючі методи вибору, наприклад, матрицю рішень (платіжна матриця) чи ме- тоди бальних оцінок, експертний аналіз.

./ Сировина та матеріали. Якщо у виробництві використовується велика кількість громіздких чи об’ємних матеріалів, має сенс подумати про розміщення заводу поблизу їхнього джерела, наприклад, при видо- бутку металу з руди, цукру з цукрового буряка тощо. На практиці, од- нак, дане обмеження рідко виявляється дійсно серйозним і, як правило, приймається до уваги в останню чергу.

./ Трудові ресурси. Джерело робочої сили, яка володіє необхідними навичками чи, як мінімум, готова до навчання, безсумнівно, є істотною передумовою для успіху бізнесу. Робітників, звичайно, можна завезти, як це робиться у великомасштабних будівельних проектах, де місце бу- дівництва вибирати не приходиться, проте, місцеве джерело робочої сили завжди обходиться дешевше і легше в управлінні. Витрати на оплату праці часто є визначальним чинником при ухваленні рішення про розташування підприємства.

Однак наявність дешевої робочої сили у великих кількостях швидко приводить до індустріалізації країни, що підвищує її добробут і, як на- слідок, підвищені вимоги населення, так що ця можливість існує недов- го. У сфері обробки інформації, де важливі ефективні телекомунікації, наявність придатної робочої сили є домінуючим чинником у виборі мі- сця розташування.

./ Транспорт. У виробництві та оптовій торгівлі велике значення має транспортування матеріалів і товарів. Насамперед, необхідно виб- рати метод перевезення. Якщо це залізничний, водний чи повітряний транспорт, то цим і буде визначатися місце розташування. Використан-

ня автомобільного транспорту дає велику гнучкість, і все-таки необхід-

но, щоб завод чи склад знаходився поблизу перетинання великих авто-

доріг. У роздрібній торгівлі та сфері послуг важлива доступність

закладу для покупців, що, знову ж, зазвичай означає доступність для

автотранспорту. Якщо передбачається, що покупець може мати маши-

ну, потрібно передбачити достатнє місце для паркування. Якщо ж ве-

лика частина клієнтів буде користуватися громадським транспортом, то

розташовувати заклад треба в районах з якісним обслуговуванням. Мо-

жливо великий попит змусить транспортні підприємства відкрити нову

зупинку поруч з фірмою.

./ Інфраструктура. Доступність доріг, послуг та інших складових

інфраструктури залежать від масштабів підприємства. Маленькій фірмі досить буде фабрики, складу чи магазину у вже існуючому промисло-

вому районі чи торговому центрі. Великому підприємству, наприклад, новому автозаводу, досить буде рівного пустиря, а допоміжні послуги компанія сформує і за власний рахунок.

./ Технічна підтримка. Комерційні заклади прагнуть бути ближче до людей і один до одного. Цей підхід застосовується ще з епохи сере- дньовічних ринків. Централізація несе менше проблем і витрат у зв’язку з транспортуванням і в принципі більш надійна. Спрощуються і знову ж стають надійнішими комунікації і координація діяльності, хо- ча, можливо, це вже другорядні фактори.

Ще один довід на користь випуску всього асортименту продукції на окремих підприємствах полягає в тому, що невеликими заводами прос-

тіше та ефективніше управляти. В усякому випадку, ефект масштабу досягається далеко не завжди, при перевищенні певної величини підп- риємства, проблеми починають переважувати вигоди.

Децентралізована (розподілена) структура також робить організацію менш вразливою для політичних, індустріальних і навіть природних сил. Підвищується і гнучкість — у тому сенсі, що закрити один малень-

кий завод простіше, ніж перманентно скоротити обсяг випуску одного

великого. Крім того, стає простіше експериментувати з новими метода-

ми роботи.

Ще більш обґрунтованою виглядає децентралізація за принципом

окремих продуктових груп. Переваги простоти управління за рахунок

меншого розміру підприємства стають більш очевидними завдяки ви-

робництву меншої номенклатури виробів. Якщо для виготовлення різ-

них груп товарів вимагаються різні технологічні процеси, така структу-

ра стає більш кращою, оскільки розміщення всіх процесів під одним

дахом ніяких додаткових переваг у собі не несе.

Основним індикатором потреби в розподіленій структурі є масштаб

виробництва. Разові, замовлені роботи і потокове виробництво, як пра- вило, виявляються несумісні, оскільки використовують різну техноло-

гію, мають потребу в різній робочій силі та різних принципах управ- ління. Організаціям, що виготовляють свій товар для ринків з мінливим попитом і вимагають виготовлення на замовлення, рекомендується са- ме така схема розподілу потужностей [30].

Децентралізація за стадіями технологічного процесу також спрощує завдання локального керівництва: управляти легше об’єктом, що не тільки менший, але й сконцентрований на одному процесі чи техноло- гії. У цьому випадку також можна розмістити підприємство поблизу ві- дповідних джерел чи сфери обслуговування не на шкоду іншим аспек- там. Звичайно така схема застосовується тільки великомасштабними виробниками обмеженого спектра продукції, як то: в автомобілебуду-

ванні, авіабудуванні, виробництві побутової електроніки і так далі.

З появою принципу «точно в термін» (JIT) чи як його іноді назива-

ють «точно вчасно», все активніше став застосовуватися розподіл усе-

редині одного об’єкта. JIT веде до виникнення відносно маленьких ви-

робничих одиниць, що можуть бути так само несумісні між собою, як

виробництво на замовлення і масове виробництво. У зв’язку з цим ве-

ликий виробничий об’єкт може бути розбитий на кілька дрібних фірм,

що функціонують пліч-о-пліч, але з достатньою незалежністю один від

одного.

Децентралізоване виробництво висуває підвищені вимоги до систем

комунікацій і контролю, яких централізація, принаймні теоретично, до-

зволяє уникнути. Там, де необхідна координація роботи окремих об’єктів

(наприклад, при розподілі за стадіями технологічного процесу), помил- ка в комунікаціях може мати катастрофічні наслідки. Але навіть коли виробничі об’єкти незалежні, відмовитися від централізованого конт- ролю неможливо. Системи звітності рідко коли працюють ідеально. Крім того, не буває так, щоб локальне керівництво при управлінні цими системами не переслідувало свої власні устремління замість корпора- тивних цілей, щоб зберегти свою незалежність.

Наступним кроком при створенні виробничої системи буде проек- тування самого підприємства.

Державна чи приватна фірма-замовник робить замовлення на проек- тування підприємства спеціалізованою проектною організацією, що на основі (ТЕО), галузевих схем прогнозів і завдання на проектування ро- зробляє проект обговореного підприємства.

У завданні на проектування підприємства, складеному замовником, вказується:

• район чи пункт будівництва (адреса);

• характеристика продукції і потужність виробництва з основних

видів виробництва;

• основні джерела постачання виробництва сировиною, водою, па-

ливом, електроенергією, газом;

• спеціалізація підприємства, виробниче і господарське кооперування;

• прогнозне розширення підприємства;

• райони споживання (збуту) готової продукції;

• варіанти проекту, що підлягають розробці;

• терміни будівництва, пропонований порядок його здійснення

(черговість будівництва комплексу об’єктів);

• орієнтовані вимоги до конфігурації будинків основного виробни-

цтва і тип переробної системи;

• техніко-економічні показники (орієнтовні) майбутнього підп-

риємства;

• орієнтовний розподіл капітальних вкладень за періодами будів-

ництва;

• рішення муніципальних (місцевих) органів влади про дозвіл бу-

дівництва з вказівкою ділянки забудови;

• найменування і реквізити організації, що буде здійснювати буді-

вництво.

У завданні на проектування в загальному вигляді вказується тип пе-

реробної системи і додаються принципові схеми функціонування виро-

бничого процесу, що у процесі проектування конкретизуються, деталі-

зуються та розраховуються.

У загальному випадку застосовують три види планових рішень: по-

операційну чи функціональну схему, лінійну чи потокову схему і фік-

соване (позиційне) планування [30]. У поопераційному (функціональ- ному) плануванні виробничі ресурси групують за ознакою виконуваної роботи (процесу). Так, у механічному цеху всі токарні верстати групу- ють на одній ділянці, свердлувальні — на іншій і т.д. На великих авто- ремонтних підприємствах можуть бути такі дільниці: дільниця ремонту і регулювання двигунів, дільниця кузовних робіт, дільниця ремонту пе- редньої підвіски і т.д.

Таке планування звичайно використовується при дрібносерійному виробництві, коли окремі вироби чи робітники переходять з однієї ді- льниці на іншу в залежності від конкретних вимог і виду діяльності.

Самим трудомістким завданням в цьому виробництві є мінімізація транспортних операцій (переходів), що необхідні для обробки партії виробів чи надання послуг клієнтам, які проходять через систему.

Лінійне чи потокове планування застосовується в масовому вироб- ництві та у системах з безупинним процесом, де кожен виріб, що випу- скається, проходить ті самі операції обробки. Виробничі ресурси при потоковій схемі розташовують послідовно, відповідно до прийнятої те- хнології, за визначеними посадами. Наочним прикладом такого плану-

вання може бути складальна лінія. Основна проблема такої лінії — це

правильний розподіл навантаження за посадами і вибір ритму руху

конвеєра.

Фіксоване (позиційне) планування реалізується найчастіше в будів-

ництві. Виріб чи споживач ресурсів, у даному випадку, нерухомі. До

місця роботи в міру необхідності подаються різні виробничі ресурси.

Таке планування, в основному, носить тимчасовий характер і його збе-

рігають лише до закінчення роботи над проектом (об’єктом будівницт-

ва). Тут основна проблема полягає в чіткій організації робочих місць і

організації виробництва, тобто розташуванні виробничих ресурсів у ча-

сі і просторі.

Усі три розглянуті схеми можна знайти і на одному підприємстві. Це залежить від виду продукції і технологічного процесу з організації

випуску конкретного продукту.

До методів розміщення підприємств належить:

1. Фактор-рейтингові системи — забезпечують механізм, що дозво-

ляє об’єднати різні фактори у легкодоступну форму.

2. Лінійне програмування

3. Метод «центра тяжіння» — використовується для розміщення

нових об’єктів. Він враховує розташування вже існуючих об’єктів, від-

стань між ними та обсяги транспортних витрат.

4. Аналітична модель Дельфі — вирішує комплекс питань по роз-

міщенню підприємства. Ця модель об’єднує реальні та недосяжні фак-

тори в ході прийняття рішень на основі думок експертів.