46 Р. В. Вереша

переднього та нового закону, який набрав чинності, як до основних, так і до додаткових покарань, а також і поєднання цих покарань. Якщо новий закон пом’якшує покарання, то застосовується саме він щодо діянь, вчинених до набрання ним чинності. Особам, засудженим за да-ний злочин на підставі раніше чинного закону, міра покарання, що пе­ревищує санкцію нововиданого закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленої новим законом, на підставі ч. 3 ст. 74 КК.

При цьому можливі два варіанти співвідношення покарання, яке було призначене засудженому за старим законом, із санкцією новови-даного закону: а) покарання за старим законом і максимальна межа санкції нововиданого закону є покараннями одного і того самого виду; при цьому максимальна межа санкції нововиданого закону менша від покарання, призначеного за старим законом; б) покарання за старим законом і максимальна межа санкції ново виданого закону є покаран-нями різних видів; при цьому максимальна межа нововиданого закону передбачає більш м’який вид покарання.

За обома варіантами призначене засудженому за старим законом покарання зменшується до максимальної межі санкції нововиданого закону.

Закон про кримінальну відповідальність, що частково пом якшує кримінальні відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, а частково посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, має зворотну дію у часі лише в тій частині, що пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи.

Якщо після вчинення особою діяння, передбаченого КК України, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зво-ротну дію в часі має той закон, що скасовує злочинність діяння, пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи.

_{Розділ IV}

ПОНЯТТЯ ЗЛОЧИНУ

§ 1. Законодавче визначення злочину в історичному аспекті

Злочин — це соціальне і правове явище. Злочинність з’явилась з розколом суспільства на антагоністичні класи. Норми про злочини і покарання стали відображати волю економічно і політично пануючих відносин, перш за все в охороні влади і власності.

У рабовласницькому суспільстві найбільш численний клас рабів не

правових відносин. Соціально-класова природа рабовласницького кримінального законодавства виражалась також у нерівності громадян перед законом залежно від кастової належності. Найдавніші пам’ятки права, наприклад, Закони Хамурапі або Ману, жорстоко карали за найменше зазіхання на владу царів і фараонів, їх власність, особливо з боку нижчих верств.

Так, у найдавнішій індійській пам’ятці права та епосу Законах Ма-ну злочинність і караність відкрито пов’язувались з кастовою належні-стю суб’єкта злочину і потерпілої особи. Наприклад, статті 365—374 передбачали покарання у вигляді грошового стягнення, тілесних пока-рань, кастрацій або смертної кари залежно від класу або верств вину-ватого до брахманів, вайш чи шудр. У разі відносин між піудром зі шляхетною жінкою його карали на смерть, а для брахмана за схожий злочин передбачалось накладалась кара на оголення голови. Стаття ж 380 прямо встановлювала, що «ніколи не можна вбивати брахмана, навіть зануреного у всіляких гріхах: потрібно вигнати його з країни з усім майном без тілесних ушкоджень».

Кодекс Юстиніана 834 року визнавав основним поділом людей, що стосується їх прав, на вільних і рабів. Книга 11, титул III «Про зіпсо­ваного раба» передбачала за каліцтво раба компенсацію як за пошко-дження майна, і лише в тому разі, якщо діяння вчинено зі злим умис­лом. Якщо ж такого немає або каліцтво було результатом розваги (наприклад, смерть раба, що стрибнув у криницю на забаганку вільної особи), взагалі жодної відповідальності не настав

«Руська Правда» (XI ст.) також визначала вбивство холопа як по-шкодження якогось предмета хатнього вжитку. Пеня (штраф) за рівно-

48 Р. В. БЕРЕШ А

значний злочини були диференційовані залежно від класового статус-суб’єкта злочину і потерпілого. За вбивство знатної особи передбача лась відповідальність у вигляді штрафу 80 гривень, а смерда — 5 гри-вень.

Цікавим є той факт, що у вступі «Уложення царя Олексія Михай-ловича 1649 року» принаймні проголошувалась певна рівність пере-судом і покаранням: «Щоб Московські держави будь-яких чинів лю дям від більшого до меншого чину, суд і розправа були при усяких справах вельми рівно». Однак рівність, що проголошена у цьому збір-нику законів, існувала формально і декларативно. У класовому суспі-льстві, яке характериз’ється яскравим поділом на соціальні групи, кримінальне право обєктивно не могло бути адекватним до всіх верств. Тому і в «Уложенні...» покарання чітко визначались залежно від соціальної групи — бояр, селян, холопів. У статті 8 глави XVIII, наприклад, зазначалось, якщо будь-яка особа захоче вбити того, кому вона служить, то у неї має бути відсічена рука.

Кримінальне законодавство феодального права відкрито і з немен-шою суворістю захищало інтереси монарших династій аристократії, дворянства, духовенства, заможних громадян, привілейованих людей Класичне джерело кримінального права пізнього феодалізму - «Ка-ролша», за яким видання і застосування норм про менш тяжкі і незна-чні злочини з боку селянства і челяді взагалі становило прерогативу сеньйорів, феодалів, великих землевласників.

Специфічне для європейського середньовіччя канонічне (церковне) право під виглядом переслідування єресі жорстоко придушувало спро-тив селянства та шшиІ радикально налаштованих гроГадян. Одночас-но церковне право звільняло від кримінальної відповідальності осіб духовних та інших благородних осіб за велику кількість злочинів або суттєво пом’якшувало покарання, замінюючи покарання церковною карою.

Кримінально-судове уложення імператора Карла V Священної Римської імперії германської нації серед'ишЛVї ст. діяло понад 300 років на території Європи, Є’усалиму, Індійських островів та інших країн. Це типова правова памятка пізнього феодалізм^, що відрізня-єтеся безпрецедентною жорстокістю в поєднанні з відТертою соціаль­ною нерівністю. Наприклад, зрада розумілась не лише як державна, а й як зрада «власному панові» і каралась на смерть четвертуванням для чоловпав і утепленням для жінок. Заколот простого люду проти влади передбачав смертну кару або шмагання різками і вигнанням із країни. За крадіжку накладалась смертна кара, тілесні тортури або в інший спосіб з врахуванням соціального статусу обвинуваченого.

КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ. Загальна частина 49

Крайньою релігійною нетерпимістю відрізнялось мусульманське кримінальне право. Так, належність до магометанської релігії визнава-лась більш значною ніж соціальний стан злочинця і потерпілого. На-приклад, аят 91 (81) Корану визначав: «Невірних хапайте і вбивайте, де б не знайшли їх». Раб звільнявся від покарання, якщо був віруючим і вбив невіруючого з ворогуючого народу (аят 94 [92]).

На відміну від рабовласницьких і феодальних законів, які не вста-новлювали загального поняття злочину, буржуазне законодавство таке поняття передбачало. Кримінальні кодекси, починаючи з французько­го, стали визнавати злочинним .іянні ЩО заборонене кримінальним законом під загрозою покарання Таке визначенні що виходило із за-борони поза законодавчого і позасудового покарання, із визнання зло-чинними лише діянь, а не думок, із формальної рівності усіх громадян перед законом незалежно від класової належності, стало п,инципово важливим історичним досягненням кримінального права в якому знайшли відображення багатовікові загальнолюдські сподівання про справедливість і гуманізм.

Історично першим законодавчим актом, що встановлював по-няття «злочин», вважається Декларація прав людини і громадянина 1789 року Франції. У статті 5 охарактеризовано матеріально-змістову властивість будь-якого правопо,ушення, а саме, його шкі­дливість для суспільства, і проголошено що «закон може заборо­нити лише дії, шкідливі для суспільства Не можна перешкоджати тому, що не заборонено законом, і ніхто не може бути примушений роби™ те, що закон не передбачає». Стаття 8 Декларації формулю­вала принцип пиііит сгітеп, пиііа роепа зіпе Іе_§е: «Ніхто не може бути покараний інакше як в силу закону, встановленого і опубліко­ваного до вчинення злочинного діяння та застосованого в законно­му порядку». Французькі кримінальні кодекси 1791 та 1810 років виходили із юридичної дефініції злочину завдяки катетеризації їх на три види, втративши, на жаль, матеріальну ознаку злоїинів, що

За французьким аналогічну дефініцію встановили й інші буржуазні кримінГльнікодекси. Злочині визнавалось діяння, заборонене^имі-нальним законом під загрозою кари. Деякі кримінальні положення уточнювали це формулювання вказівкою на закон, який діяв під час вчинення злочину.

Позитивна якість такого поняття полягає в його відповідності принципу законності — «Немає злочину, немає покарання без вка-зівки про це в законі», в формальній рівності порушників закону